Булгаков і союзники

Восени 2024-го хтось із нас уважно стежив за доленосними президентськими виборами в США. Для когось найважливішою темою стали нові терористичні удари ворога по наших містах. Ну а комусь не давав спокійно жити недемонтований пам'ятник Булгакову в Києві – і питання про значення цього суперечливого автора для сучасної України.

Претензії патріотичної громадськості до скандального киянина добре відомі і часто небезпідставні. Проте навіть у максимально контраверсійній "Білій гвардії" легко знайти цитату, під якою підписалося би чимало сьогоднішніх декомунізаторів і деколонізаторів. Занадто вже актуально і злободенно вона звучить: "Якщо тобі скажуть, що союзники поспішають до нас на допомогу – не вір. Союзники – наволоч".

Як не парадоксально, але ображені почуття білогвардійця 1918–1920 років зрозумілі й навіть близькі сучасному борцю за свободу та незалежність України.

Союзників у нас теж добряче недолюблюють. Після 1000 днів великої війни їхній імідж в українському суспільстві зіпсований майже непоправно. Скепсис, розчарування, образа, всілякі претензії до Європи та Америки практично затулили собою щиру вдячність, яка переважала 2022-го.

Сьогодні в Україні вважається гарним тоном копнути "кульгаву качку" – президента Байдена, – дорікаючи йому за лицемірство, малодушність та політичну імпотенцію. Запізнілий дозвіл на далекобійні ракетні удари по РФ не надто пом'якшив серця вітчизняних критиків.

Розгром демократів на виборах у листопаді багато наших співгромадян зустріли, зловтішаючись: як справедливу розплату за нерішучість і непослідовність Білого дому в українському питанні. А перемога непередбачуваного популіста Дональда Трампа часто сприймається як "краще жахливий кінець, аніж жах без кінця-краю".

Ще частіше нерішучість і непослідовність інкримінують європейським союзникам Києва. Минулого тижня сам президент Зеленський публічно розкритикував канцлера Олафа Шольца за телефонний дзвінок Путіну. А пересічні користувачі вітчизняних соцмереж вже давно не вибирають висловів, щоб затаврувати європейський політичний істеблішмент. 

Навіть найближча сусідка Польща, яка ще два роки тому вважалася справді братньою державою, встигла розчарувати наших співгромадян. Дійшло до того, що глава Міноборони та віцепрем'єр Польщі Владислав Косиняк-Камиш звинуватив українців у невдячності та "короткій пам'яті" – у відповідь на зауваження про те, що його країна робить не все для перемоги України.

Але, можливо, польський міністр має рацію? Можливо, ми й справді не цінуємо західну підтримку? Можливо, сучасні українці скочуються до вульгарного булгаківського "союзники – наволоч" без реальних на те підстав?

Після 24.02.2022 наша країна критично залежить від допомоги з-за кордону: як військово-технічної, так і фінансової. По суті, Європа та США стали для нас "великим тилом", чия роль важливіша за роль "малого", власне українського тилу.

Якщу Україну досі не розчавила ​​Росія з її великими ресурсами, то це є заслугою союзників. Якщо наші військові мають сучасне озброєння, щоб стримувати російську агресію, то це заслуга союзників. І якщо на третій рік повномасштабної війни долар коштує 41 гривню, а не 4100 гривень, то це теж заслуга наших союзників.

Але визнання неоціненного західного внеску в оборону України ще не перетворює колективний Захід на священну корову, яку й критикувати зась. І щонайменше одна з вітчизняних претензій до Європи та США цілком обґрунтована та справедлива.

Наші союзники свідомо відкинули сценарій швидкої воєнної поразки РФ, яка в другій половині 2022-го виглядала абсолютно реалістичною.

На той час Кремль був значно вразливіший, ніж сьогодні. Російський диктатор уплутався у військову авантюру, не уявляючи її реальних масштабів. Спроба бліцкригу в Україні провалилася. Адаптація РФ до великої війни лише починалася. З масовою мобілізацією російська влада запізнилася. Сумно відома "лінія Суровікіна" ще не була збудована. Пригожин був ще живий і створював власну державу в державі. Глухе невдоволення війною не було рідкістю серед російських еліт. 

Натомість Україна в той період перебувала в найкращій моральній формі. ЗСУ не відчували нестачі в добровольцях, і високомотивовані українські воїни не встигли фізично та емоційно вигоріти в боях із противником. Разом із економічними та військово-технічними можливостями Заходу це справді дозволяло завдати смертоносного удару по путінському режиму.

Однак на Заході перемогла думка, що Путіна в жодному разі не можна заганяти в кут. Що це створить реальні ризики ядерної ескалації та планетарної катастрофи. І що краще обережно та поступово підточувати військові сили РФ: за аналогією з жабою, яку можна зварити на повільному вогні непомітно для неї самої. 

Проблема в тому, що українці мали варитися разом із Путіним, пожинаючи плоди кровопролитної війни на виснаження.

Стратегія, яку західні союзники визнали максимально безпечною для себе, виявилася максимально болісною для нашої країни. І заперечувати це не вийде за всього бажання.

Втім, річ не лише в тому, що жорстка критика союзників в Україні частково виправдана. Найважливіше те, що сьогодні вона об'єктивно затребувана. Коли бажане дуже сильно розходиться з дійсним; коли на фронті складається важка ситуація; коли в тилу наростає втома від затяжної війни; країні та суспільству потрібні винні. І переведення стрілок на наших союзників виглядає менш шкідливою опцією, ніж пошук винних усередині України.

Звинувачувати у вітчизняних невдачах українське керівництво – означає мимоволі підігрувати російським пропагандистам і створювати передумови для внутрішньої дестабілізації. Дестабілізації, яка в розпал жорстокої війни може виявитися фатальною для України.

Звинувачувати у вітчизняних невдачах військове командування – означає дискредитувати інститут Збройних сил, який користується найбільшою довірою українців після 24.02.2022. Це означає ставити під загрозу керованість армією, що теж категорично протипоказано в розпал жорстокої війни.

Звинувачувати у вітчизняних невдачах недостатньо самовіддане населення – означає вбивати клин між фронтовиками та тиловими обивателями, між українцями у пікселі та українцями у цивільному. У розпал жорстокої війни цей розкол знову ж таки не приведе ні до чого доброго.

Таким чином старий добрий наратив про "союзники – наволоч" виявляється чи не єдиним варіантом, який не загрожує консолідації українського суспільства в критичний період війни з РФ. Дружно лаяти союзників готові майже всі.

А якщо реальний результат воєнних дій розійдеться з очікуваннями українців, то колективна образа на союзників стане єдиною альтернативою руйнівним внутрішнім розбіркам у період відновлення країни.

Важко сказати, чи згадуватимуть у післявоєнній Україні письменника Булгакова та його неоднозначну творчість. Але уявлення про те, що "союзники – наволоч", збережеться в нашому суспільстві поза сумнівами. І, найімовірніше, цей критичний наратив має відіграти дуже важливу роль у повоєнній українській політиці.

Михайло Дубинянський