Українсько-американські вибори
Наступного тижня на багатьох українців очікує вимушене нічне чатування. Причому цього разу не лише через ворожі повітряні нальоти, але й через різницю в часі між Києвом і Вашингтоном. Наші співвітчизники стежитимуть за перебігом президентських виборів у США – виборів, які здатні вирішити долю російсько-української війни, а отже, і долю України.
І поки Америка готується вибрати між Камалою Гарріс і Дональдом Трампом, саме час згадати, яким був наш спільний історичний шлях до цієї доленосності.
Ймовірно, в 1990-х ніхто у Вашингтоні не міг уявити, що колись далека пострадянська країна стане важливим чинником внутрішньої американської політики. І республіканців, і демократів ріднила майже повна байдужість до України. Президент Буш-старший уславився марною спробою відмовити українців від проголошення незалежності – за 23 дні до того, як це сталося. А президент Клінтон вважав за своє досягнення передачу українського ядерного арсеналу росіянам.
Але й молода українська держава відповідала Америці взаємністю – повною байдужістю до американського внутрішньополітичного порядку. 1992-го звичайному українцю не спало б на думку вболівати ні за Джорджа Буша-старшого, ні за Білла Клінтона, ні за третього кандидата Росса Перо, який набрав цілих 19% голосів. А 1996-го наших співгромадян цікавило не протистояння між демократом Клінтоном і республіканцем Доулом, а бій Єльцина та Зюганова в "братській", як тоді вважалося, Росії.
Першими президентськими перегонами в США, які мали помітний резонанс у пострадянській Україні, стали вибори 2000 року. Вітчизняну увагу привернув їхній скандальний характер: надто близькі результати двох кандидатів; перерахунок бюлетенів у Флориді; перемога Буша-молодшого, котрий набрав менше голосів виборців, ніж його суперник Альберт Гор. Тоді багато хто з нас вперше виявив, що американська виборча система відрізняється від української.
У XXI столітті, після Помаранчевої революції, наша країна стала відомішою та цікавішою для цивілізованих західних держав, зокрема для США. Своєю чергою українське суспільство поступово інтегрувалося в глобальний світ і почало більше цікавитись закордонними подіями, зокрема американськими президентськими виборами.
А втім, практично ніхто не вважав, що результат заокеанських виборів може мати якесь значення для Києва.
Симпатизуючи тому чи іншому американському кандидату, українці не думали про інтереси України – ми намагалися наслідувати світову моду і керувалися чужими уявленнями про прогресивність.
Якщо на початку нульових республіканець Джордж Буш-молодший був надзвичайно непопулярним у світі через війни в Афганістані та Іраку, до того ж вважався недостатньо інтелектуальним політиком; то під час президентської кампанії 2004-го просунутим українцям потрібно було вболівати за його суперника – інтелігентного демократа Джона Керрі.
Ну а в 2008 та 2012 роках глобальна мода не залишала нашим співвітчизникам іншого вибору, окрім як підтримувати Барака Обаму. Першого афроамериканця, висунутого на пост президента США від однієї з двох найбільших партій. Першого темношкірого главу держави в американській історії. Лауреата Нобелівської премії миру. Живе уособлення нової Америки – справедливішої та прогресивнішої, ніж та, яку репрезентували його конкуренти-республіканці.
Зла іронія долі полягає в тому, що в 2014-му захоплення Обамою вийшло нам боком. Під час анексії Криму і на початку війни на Донбасі 44-ий президент США діяв вкрай нерішуче: всупереч знаменитому передвиборному слогану "Yes We Can". Озираючись назад, ми розуміємо, що слабкість тодішньої американської адміністрації фактично підбадьорила Путіна, не дозволила зупинити російську агресію на ранній стадії та відіграла фатальну роль в історії України.
Натомість суперники Обами на президентських виборах 2008-го та 2012-го – Джон Маккейн та Мітт Ромні – згодом показали себе цілком гідно. В роки гібридної війни з Москвою сенатор Маккейн став справжнім другом Києва та посмертно удостоївся вулиці в Печерському районі столиці. А сенатор Ромні виявився одним із головних опонентів трампізму в Республіканській партії та неодноразово виступав на підтримку України після повномасштабного російського вторгнення.
Президентська кампанія 2016 року, яка розгорталася в розпал гібридного протистояння з РФ, стала для нас переломною віхою. Це були перші вибори в США, які Україна розглядала на власні очі, а не чужі. Перші американські вибори, за якими Україна стежила з усвідомленням власного стратегічного інтересу. Але, на жаль, цей перший млинець вийшов нанівець.
У Києві не просто зробили ставку на Гілларі Клінтон – на противагу ексцентричному Дональду Трампу, якого відкрито вподобала Москва. В Києві спробували підіграти кандидатці від демократів, оприлюднивши компромат на політтехнолога Пола Манафорта, який в 2016-му очолював виборчий штаб Трампа, а раніше встиг попрацювати на Януковича та потрапити до "амбарної книги" Партії регіонів.
Але хоча зганьбленому Манафорту довелося піти у відставку, Дональд Трамп – попри всі експертні прогнози – все одно переміг. В результаті 45-ий президент зачаїв образу на українців і згодом неодноразово згадував про "українське втручання" в американські вибори.
В Україні з цієї скандальної історії зробили єдино правильний висновок: не можна класти всі яйця в один кошик. Але певні висновки було зроблено й у Вашингтоні: з'ясувалося, що український чинник може відіграти важливу роль у внутрішній політиці США.
Напередодні чергових виборів 2020 року Дональд Трамп спробував натиснути на нового українського президента Володимира Зеленського, щоб отримати компромат проти Хантера Байдена – сина свого майбутнього суперника, причетного до справи української газодобувної компанії Burisma. Як важіль тиску використовувалося призупинення американської допомоги Києву. Як відомо, все це закінчилося "Українагейтом" і третім за рахунком імпічментом в історії Сполучених Штатів. А прізвище "Zelenskyy" американські виборці вивчили ще до великої війни, яка прославила українського лідера на весь світ.
Із таким багажем ми підійшли до американської президентської кампанії 2024 року.
Сьогодні Київ та Вашингтон близькі як ніколи. Тема російсько-української війни активно експлуатується і демократами, і республіканцями. Хоча для нашої країни кращим варіантом виглядає перемога Камали Гарріс, навчені досвідом українці роблять все можливе, щоб не псувати стосунки з непередбачуваним Дональдом Трампом.
Здається, політичні інтереси двох націй злилися в єдине ціле. Але є один суттєвий нюанс.
Американському виборцю Україну подають як джерело потенційних проблем, які можуть виникнути в майбутньому. Гарріс лякає співвітчизників можливою перемогою Путіна; Трамп – гіпотетичним втягуванням США в Третю світову війну.
Проте для України критична залежність від військової та фінансової підтримки Вашингтона – це не потенційна проблема. Це реальність, яка існує вже зараз.
З погляду американського електорату, війну в Україні не порівняти з війнами в Кореї чи у В'єтнамі, де боролися та гинули тисячі американських хлопців. Але, на жаль, для Києва чергові президентські вибори в США означають не менше, ніж для Сеула 1950-х або для Сайгона 1960-х.
І 5 листопада 2024 року ризикує посісти надто помітне місце серед поворотних дат новітньої української історії.
Михайло Дубинянський
