Тридцять років без бомби
16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Молода незалежна держава погодилася розпрощатися з третім за величиною ядерним арсеналом в обмін на ефемерні гарантії безпеки.
Тоді, тридцять років тому, український прецедент не був чимось зовсім унікальним: ПАР президента де Клерка, назарбаївський Казахстан і Білорусь Шушкевича відмовилися від ядерної зброї ще раніше. Але ніхто в сучасному світі не згадує про втрачену атомну бомбу з таким болем, як українці у розпал жорстокої війни із російськими загарбниками.
Сьогодні події тридцятирічної давнини сприймаються як точка біфуркації, яка визначила наші нинішні лиха. Відмова від ядерної зброї вважається фатальною помилкою незалежної України. Хоча фахівці наголошують, що альтернативи в Києва фактично не було.
Восени 2024 року розмови про гіпотетичне відновлення ядерного статусу породили в нашому суспільстві короткочасний сплеск ентузіазму. А тому виникають щонайменше три принципові питання про атомну бомбу, пов'язані з українським минулим, майбутнім та сьогоденням.
Перше питання, яке стосується нашого минулого, звучить так: чи запобігло б збереження ядерної зброї російській агресії проти України?
Багато наших співгромадян дадуть відповідь "так", навіть не замислюючись. Однак здоровий глузд змушує визнати, що наявність ЯЗ у Києва могло б вплинути лише на характер і масштаби московської агресії, а не на саму її можливість.
Ще в середині 1950-х британський інтелектуал Артур Кестлер справедливо зауважив: "Атомна зброя необхідна, щоб стримати атомну агресію, але неефективна проти локальної та закамуфльованої агресії".
За словами Кестлера, після 1945 року СРСР здійснив цілу низку замаскованих агресивних актів у Європі та Азії, і жоден з них не давав приводу для тотальної війни із застосуванням ядерної зброї. "Можливості завуальованої агресії невичерпні; і нереально вважати, що ми зможемо зупинити її загрозою "масованої відплати": інакше нам довелося б розв'язати ядерний кошмар через викинутого з вікна Масарика або через чергове народне повстання в Афганістані".
Про те, що ядерна зброя не запобігає гібридним воєнним конфліктам, свідчить і сучасна історія. Індія має атомну бомбу з 1974 року, а сусідній Пакистан – з 1998-го. Але в 1999 році це не завадило Пакистану спровокувати так звану "Каргільську війну", офіційно заперечуючи участь власної армії в бойових діях. А в ХХІ столітті збройні сутички на індо-пакистанському кордоні відбувалися регулярно.
Ймовірно, ядерний арсенал уберіг би Україну від повномасштабного російського вторгнення, яке відбулося в 2022-му році. Але він, напевно, не врятував би нас від гібридної агресії, розв'язаної Кремлем у 2014-му. Атомна бомба безсила проти ворожих "іхтамнєтов", фальшивих "повстанців" та фейкових "народних республік".
Друге питання щодо атомної зброї стосується українського майбутнього: чи може сучасна Україна відновити свій ядерний потенціал?
Очевидно, власну атомну бомбу доведеться створювати практично з нуля. Сьогодні в нас немає необхідної інфраструктури та технологій для збагачення урану чи виробництва плутонію. Немає кваліфікованих кадрів, втрачених за тридцять років зневаги до вітчизняної науки.
А головне, немає відповідних економічних ресурсів: ми повністю залежимо від допомоги західних партнерів, і ніхто з них не спонсоруватиме створення української ядерної бомби. Навпаки, розпочавши розробку ядерної зброї, Київ може опинитися в міжнародній ізоляції та втратити фінансову підтримку з-за кордону.
Любителям чужого досвіду варто ознайомитися зі значним списком країн, які свого часу розглядали можливість створення ЯЗ, але так і не довели цю витівку до кінця – з тих чи інших причин. Бразилія та Мексика, Аргентина та Філіппіни, Тайвань та Південна Корея, Єгипет та Лівія, Ірак та Алжир, Сирія та Саудівська Аравія, М'янма та Австралія, Іспанія та Швеція, Італія та Румунія, Албанія та Югославія…
Але навіть ті нечисленні, хто досяг успіху, витратили на це чимало часу. В Ізраїлю на створення атомної бомби пішло понад 10 років. В Індії – 19 років. У Пакистану – 26 років. У Північної Кореї – понад 30.
Словом, швидке створення ядерної зброї в розпал великої війни, під ракетними атаками супротивника, виглядає як ненаукова фантастика. Ба більше, титан патріотичної публіцистики Віталій Портніков переконаний, що розмови про українську ЯЗ – це інформаційна спецоперація РФ з метою виправдати удари по підстанціях українських АЕС. А наші співвітчизники, які публічно мріють про бомбу, виступають у ролі корисних ідіотів Кремля:
"Запустіть в українські соцмережі, що Україна має мати ядерну бомбу – ви отримаєте 90% підтримку, правда? А проблема в тому, що люди, які будуть писати ці пости, через кілька місяців жодного посту написати не зможуть, бо в них не буде електроенергії по 24 години, не буде інтернету, води і опалення".
Таким чином, ми плавно переходимо до третього питання, пов'язаного з українським сьогоденням: чи є сенс зараз обговорювати розробку ядерної зброї?
І наш противник, і наші партнери обізнані з реальною неможливістю відновити ядерний арсенал України в найближчому майбутньому. Таким чином, зараз подібні заяви не принесуть користі навіть як блеф і незграбний шантаж. Натомість по українському іміджу за кордоном вони можуть вдарити вже сьогодні.
Багато українців настільки глибоко травмовані ворожим вторгненням, що просто не здатні адекватно оцінювати настрої, що панують у мирних та благополучних країнах.
Щонайменше з 1960-х атомна бомба на Заході не ототожнюється з військовою міццю, а виступає синонімом абсолютного зла. І російська агресія проти України не призвела до перегляду такого погляду на речі – а радше навпаки.
Невипадково в 2024 році Нобелівську премію миру присудили японському руху постраждалих від атомних бомб Nihon Hidankyo: "За зусилля щодо досягнення миру, вільного від ядерної зброї, та за демонстрацію свідчень того, що ядерна зброя ніколи не має бути використана знову".
В уявленні українців власна атомна бомба зрівняє шанси Києва та Москви. А в уявленні західної аудиторії вона збільшить ризик застосування ядерної зброї та ймовірність планетарної катастрофи.
З погляду українців, створення української ЯЗ – це можливість стримати божевільного Путіна, який розмахує ядерними боєголовками. А з погляду західної публіки – поява ще одного непередбачуваного гравця з ядерними боєголовками.
Для багатьох українців публічні мрії про ядерний удар по Москві – це звичайна складова воєнного часу. А для західних спостерігачів – свідчення української неадекватності.
Комусь із нас хочеться вірити, що за тридцять років Україна може обміняти недостатню західну підтримку на повернення власної ядерної зброї. Але насправді сьогоднішня Україна може лише обміняти симпатії Заходу на власні утопічні фантазії. І такий обмін складно назвати розумним та раціональним вибором.
Михайло Дубинянський
