Замкомбата 95-ої бригади Горець: Зараз противник штурмує на Курщині щодня. Але що б хто не казав, він несе тут величезні втрати, а ми – малі
Від моменту відкриття Курського фронту, першого в цій війні на території Росії, минуло вже три місяці.
За даними головнокомандувача Олександра Сирського, за цей час Росія втратила загиблими, пораненими й полоненими понад 20 тисяч військовослужбовців. До того ж вдалося знищити більше ніж тисячу одиниць російської техніки, серед яких пів сотні танків.
Водночас із деяких захоплених пунктів українським бійцям вже довелося відійти. Площа контрольованої Силами оборони території Росії зменшилася приблизно вдвічі: з понад 1200 квадратних кілометрів наприкінці серпня, про що доповідав президенту Сирський, до орієнтовно 600 квадратних кілометрів у листопаді, що фіксують осінтери з DeepState.
Однією з найсильніших бригад, що нині працює в Курській області, є 95-а окрема десантно-штурмова Поліська бригада. За словами співрозмовників УП в командуванні Десантно-штурмових військ ЗСУ, вона й надалі зберігає за собою зайняті позиції. Зокрема, її аеромобільний батальйон, що працює на найбільш східній точці захопленої Україною ділянки.
"Українська правда" в невеликому телефонному інтерв'ю розпитала першого заступника командира аеромобільного батальйону 95-ої бригади Андрія Горця про момент переходу від активних штурмів до оборони на території Курщини, оточення й вибиття росіян з Малої Локні та підготовку до операції.
Андрію 26 років, він родом із Сумської області. Навчався у Військовій академії в Одесі. У ДШВ служить з 2019 року, спершу в 13 окремому десантно-штурмовому батальйоні ім. Героя України полковника Т.Сенюка, потім – у 95 бригаді. Про любов до одного з найсильніших і водночас найменш гнучких родів військ в українській армії свідчить його крихітне татуювання на лівій долоні – "За ВДВ".
З початку великої війни Горець воював на Харківщині, в лісах Кремінної, на Мар'інському напрямку, на Тернах, на Торецьку й нині у Курській області. Середній вік бійців його батальйону – 40 років.
– Андрію, прошу вас пригадати кінець липня – початок серпня, коли бригадам ДШВ повідомили про участь у Курській операції. Як до такої задачі поставилися у вашому батальйоні, бригаді?
– Нам сказали про операцію десь за тиждень до її початку, коли почали знімати з Торецького напрямку. Якою була реакція? Я б сказав, що адекватною, виваженою, хоч всім було страшно – і це нормально. Ми нічого ні від кого не приховували; усі розуміли, куди йдуть.
Краще все ж таки воювати на території противника. Знищувати його інфраструктуру, а не щоб він знищував нашу.
– Запитання до вас як людини з Сумської області: чи розуміли ви, що з початком Курської операції росіяни сильніше обстрілюватимуть Сумщину?
– Вони і так її обстрілювали: ракети, "Шахеди", КАБи.
– По Сумах до Курської операції практично не прилітало.
– Прилітало, але рідше. Зараз, звісно, прилітає частіше, особливо по селах на окраїні Сум.
– Десантники з 80-ої бригади розповідали нам, що до Курської операції вони мали кілька тижнів навчань, зокрема з макетами місцевості, яка нагадувала села Курської області. Чи було у вас щось схоже?
– Так, звісно. Після виведення з Торецького напрямку в нас було три дні на підготовку, укомплектування і відпрацювання елементів наступу – як на бойових машинах, так і пішки. Я вчив свій батальйон рухатися в колоні на бойових машинах, спішуватися, зосереджуватися, наносити технікою вогневе ураження. Перед цим, звісно, ми орієнтувалися на те, що відпрацьовує арта.
Ну і в подальшому, після цих дій – перехід до оборони, тобто все від риття одиночного окопу до мінування та інженерних робіт.
Також під час підготовки до цієї операції дуже важливим було орієнтування на місцевості – вона ж не вивчена, противник може вилізти з будь-яких кущів. Ти постійно маєш бути готовий відкрити вогонь по противнику на 360 градусів.
Хоча фізично тут місцевість така ж, як на сході: села, степ, посадки, лісопосадки, іноді густі ліси. Тобто суттєвої різниці між бойовими діями немає.
– Яку початкову задачу ставили вашому батальйону? Куди і за який час ви мали дійти?
– Ми не проривали кордон – це робила 80-а і 82-а бригади. Ми приїхали через п'ять днів після початку операції, після 10-го серпня, і почали проводити штурми і зачистки в напрямку Малої Локні та Погребків (на північний схід від Суджі – УП). 80 та 82 в той час йшли правіше чи лівіше.
– З прикордонних населених пунктів росіяни доволі спокійно відходили й здавалися в полон, іноді, як наприклад, у Суджі – барикадувалися в будівлях і тримали там оборону. Як вони поводилися в селах, розташованих далі від кордону, вглиб Росії?
– Давали опір. Наприклад, як ми захоплювали Малу Локню: оточували її з усіх боків і поступово, пішки й на техніці, зачищали. Противника там було багато – понад 100 людей, вони сиділи в кожному підвалі, у кожній хаті. Билися в триповерхівках і приватних будинках. Це доволі велике село. Уся операція тривала десь до двох тижнів.
– У Малій Локні ще були цивільні?
– Так, дуже мало, але були, переважно люди літнього віку. Вони не просили їх нікуди вивозити, лишатися в себе. Тих, хто, на нашу думку, були підозрілими, ми передавали в комендатуру в Суджу.
Велика частина місцевих потікала на початку операції. Ті, хто не виїхали, були сильно здивовані, коли побачили техніку з українськими прапорами – мовляв, це ж неможливо. Я говорив тільки з одним місцевим, то він сказав, що не знав про війну.
– А як щодо укріплень, фортифікаційних споруд вглиб Росії – вони були? Тобто чи готувалася російська армія воювати на своїй території?
– От вище Малої Локні, наприклад, була "теобразка" (посадка у формі літери "Т" – УП), так от на ній противник був добре заритий. Там і позиції облаштовані, і ДОТи були. Але це їм не допомогло – хтось загинув, хтось утік, хтось здався в полон.
Чи готувалися вони воювати? Я не знаю. Позиції були обладнані зарання, це точно, і вони не були свіжими.
– Що відбувалося після того, як ви захопили і зачистили Малу Локню?
– Потім ми пішли на з'єднання з нашим першим батальйоном, який зайняв наступне село – Погребки. Дорогою до Погребків ми дочищали ті населені пункти, в яких ще лишалися російські "недобитки". Бо пам'ятаю, що міг їхати наш пікап, а його з кущів обстрілюють. Вони ховалися по посадках, хатах, підвалах.
Наступ був настільки інтенсивним, що не було часу заглядати в кожен двір. Треба було якомога швидше йти вперед. А коли вже більш-менш почала вимальовуватися лінія фронту, тоді вже прицільно займалися зачисткою.
– Ви згадували, що штурмували як піхотою, так і технікою. Чим саме з техніки?
– В основному це були німецькі БМП Marder, танки, з броні – "Козаки" та Iveco.
– У перший і, здається, ще другий тиждень операції на території Росії не працювали старлінки. Як ви вирішували питання зі зв'язком? Як тримали контакт із людьми, що йшли в штурм?
– Першочергово це був радіозв'язок. Він працював стандартно, так само, як і на нашій території. А от щодо інтернету – спочатку ми використовували супутниковий. Це щось схоже на старлінк: ставиш спеціальний модем, антену і все, тобі роздає інтернет.
З часом ми налагодили роботу старлінків. Точніше переважно працювали ті, що видала держава, а от волонтерські – значно рідше. Можливо, вони мають різну прошивку.
– Чи була якась подія на таймлайні цієї операції, в якій ви зрозуміли, що просування йде успішно?
– Це було видно одразу – значне просування наших військ, постійні втрати противника, полонені. Тільки наш батальйон взяв 37 полонених, а бригада – більше сотні.
До речі, у полонених в паспортах були не тільки відмітки, що вони раніше перетинали український кордон, а в декого навіть українські права. Було дуже багато "зеків", яким або сидіти, або примусово воювати. Були десантники, морпіхи, ну як морпіхи – мобілізовані руські, яких спіймали на вулиці, дали форму, автомат і все, ти – морпіх.
Хто хотів жити – здавався, хто до кінця хотів воювати за Росію – той вмирав.
– Чи був у вас план "Б" на випадок, якщо не вдасться прорватися на Малу Локню?
– Не було, ми мали прорватися в Малу Локню (посміхається – УП).
– Коли стрімке просування української армії в Курській області зупинилося?
– Приблизно в кінці вересня. Тоді противник уже налагодив свою оборону, закопався і почав постійно контратакувати – йти в штурми з БМП, БТР, танками. Це було складно, адже два – три штурми на день – це втома, виснаження, недосип.
Щоб не нести втрати від набагато ресурснішого противника, ми стали в оборону. Тобто почали налагоджувати систему вогню, ставити мінні та інженерні загородження й постійно утримувати зайняту нами ділянку.
– Наскільки змінилася площа тієї території Курської області, яку Сили оборони контролювали на початку операції, донині?
– У нашій смузі відповідальності вона не змінилася, ми не втрачаємо позиції. Хіба пару, незручних, так би мовити: болото, яке затоплює окопи, траншеї, які лупить FPV й артилерія. Там у нас немає можливості заритися.
– Наскільки зараз стабільна, стійка лінія фронту в Курській області?
– Я б сказав, що зараз противник штурмує щодня: зазвичай ввечері заїжджає техніка з піхотою, потім піхота облаштовує собі якісь позиції й на ранок іде в штурм. Лінія фронту в нашій зоні відповідальності стабільна.
Що б хто не казав: зараз тут противник несе величезні втрати, а ми – малі. Чим більше штурмів, тим більше втрат. От за сьогодні (10 листопада – УП), наприклад, є 15 їхніх (загиблих – УП). Це і скиди, і FPV, і артилерія, і навіть стрілкові бої, якщо вони доходять до окопів.
Наша ціль завжди однакова – знищити якомога більше противника. Щоб вони не хотіли лізти на нашу землю, як вони це постійно роблять.
– Одне із запитань, на яке, як на мене, досі немає відповіді: чому росіяни, які ведуть велику війну з Україною, так слабко від неї захищали свій кордон? Чому там стояли колишні ув'язнені, Росгвардія?
– І "срочники" ще. Так сталося, бо вони відправили свої основні сили на Донецький напрямок, на Херсон, Запоріжжя. А тут залишилися "недобитки", яких поставили в оборону.
– Чи не дивно залишати на своїй території слабкі війська, а сильні відправляти в наступ на чужу?
– Вони не думали, що ми можемо проводити таку операцію. Не допускали, що ми можемо зайти на їхню територію.
Ольга Кириленко, УП
