Не/залишатися на стіні: головне рішення війни

У майбутніх підручниках історії з цифрами й фактами обов'язково розкажуть про те, чому став можливим той чи інший результат Великої війни. При цьому згадають про неможливість умовного способу і, напевно, про точку біфуркації.

Але одна справа міркувати про невизначеність минулого з позиції стороннього спостерігача і зовсім інша – з точки зору безпосереднього учасника. Коли життя зі щогодинним відчуттям мішені, повішеної на грудях, не тільки загострює відчуття небезпеки, а й дає змогу краще побачити розвилки втрачених можливостей.

Ключова подія

У будь-якому сюжеті, незалежно від його складності, завжди настає час головного рішення та ключової події. Чи то наполеонівське "За 800 льє від Парижа я не можу ризикувати останнім резервом", чи то черчиллівське "Ми продовжимо битися до кінця... і ми ніколи не здамося". 

Україна за 32 місяці війни неодноразово підходила до власних роздоріж – від "Я тут. Ніякої зброї ми не складемо. Захищатимемо нашу державу" до... того головного, що, можливо, ще не прозвучало.

Адже те, що два з половиною роки тому уявлялося більшості спостерігачів показовим бліцом, обернулося виснажливим марафоном. Супертяж проти юніора, де перший виявився не тим, ким був, а другий – не тим, ким здавався.

І те неймовірне, що сталося, відчинило двері перехрестям непередбачуваності, де можна як виграти, так і програти за очками, відправити опонента в нокаут або самому опинитися в нокдауні. Але в момент позамежної втоми, коли сторони починають "висіти" на руках, необхідно вирішувати – продовжити чи зупинитися?

Спробувати хуком знайти чужу прогалину чи ризикнути пропустити джеб у власну? Домагатися нічиєї, враховуючи ризик отримати ногою в голову, повернувшись до супротивника спиною після фінального гонгу? Пере- чи недооцінити ресурс – як свій, так і чужий?

Як не помилитися і де шукати підказки? Адже не тільки в міфах у героя є найвища точка і найважче випробування, а й у світі живих теж.

Одна з відповідей, здається, лежить на поверхні – війна, у початок якої ніхто не вірив і продовження якої ніхто не очікував. В результаті – диво країни, яка вистояла, коли ніхто більше не може перебувати в упевненості, що щось є нездійсненним або не може трапитися.

Наступна підказка – в наполегливо нав'язуваних формулах математики ресурсів. Згідно з ними, перемагають тонни танків, помножені на мільйони солдатів. Щоправда, ці розрахунки давали хронічні збої навіть у консервативніші часи. Інакше важко зрозуміти, звідки взялася сучасна карта світу з парадом держав, які перемогли у війнах за незалежність. Адже вихідну умову ресурсної переваги імперій ніхто не скасовував. 

У випадку з Україною жодна кількість наданої зброї не могла б вплинути на перебіг війни, якби не було рук, що бажають її тримати, і волі, що дає сили її не опускати. Коли важко розібратися, які закони діють – фізичні чи метафізичні. В інший спосіб навряд чи вдасться пояснити, як така невимірювана субстанція, як "український дух", стала важливою складовою військової експертизи.

Ще одна порада лежить у площині дискусій "втоми від війни". Коли здається, що ситуація стає критичною і що, можливо, краще домовитися, варто згадати черчиллівську фразу про миротворця, який годує крокодила в надії, що той з'їсть його останнім. 

Справедливий мир – договір між рівними, спілкування зі слабким – ультиматум. Час для переговорів – готовність демонструвати силу й рішучість її застосувати.

Але основна підказка до відповіді на запитання "Здатися чи боротися?" не в опорі, що триває, не в математиці можливостей і навіть не в нерівності переговорних позицій, а в тому, що найголовніше вже сталося. 

24 лютого стало не просто днем початку війни, а моментом перевірки віри на істинність. Віри в державу й підтвердження справжності її символів – української історії, мови, релігії та культури. Те, що раніше могло здатися теоретичними розмірковуваннями різних Грушевських і Шептицьких, народженими в кабінетах зі слонової кістки, раптом наповнилося реальністю крові, поту і сліз. Легко було казати, що "Україна не Росія", коли це нічого не коштувало, але смертельно важко – коли за це необхідно платити.

Що б не трапилося далі, Велика війна стала ключовою подією, героїчним епосом і національним міфом, тим, із чим українці ототожнюватимуть себе і свою долю. Тим, чим для греків була Марафонська битва, а для євреїв – вихід із Єгипту. Тим, завдяки чому світ нас впізнаватиме й відрізнятиме. Для Росії це навіть не погана, це фінальна історія, кінець її версії минулого – все одно, що для дитини виявитися не рідною, а прийомною.

У підсумку неможливо дати універсально правильну відповідь – бігти, завмерти чи битися. Але, мабуть, головний урок, який можна винести з цієї війни, полягає в тому, що якщо не знаєш, який шлях обрати, обирай найсміливіший – він і буде найбезпечнішим.

Замість післямови

1453 рік. Третю добу поспіль, вночі і вдень, тисячі османів відчайдушно й безуспішно штурмують стіни Константинополя. Два місяці облоги виснажили ресурси турецької армії та терпіння двору. Якщо місто не впаде, долю війни і самого султана вирішено.

Здається, ще трохи – і атака захлинеться, а історія ось-ось вибере інший шлях. Але у вирішальний момент командувач обороною Джованні Джустініані Лонго отримує поранення. Не витримуючи болю, кондотьєр, який став легендою по обидва боки битви, просить забрати його зі стіни.

Побачивши відсутність командира і вирішивши, що турки прорвалися, серед захисників починається паніка, відступ і втеча. Битву програно, Візантія впала.

Звісно, невідомо, як склалася б доля Константинополя, якби Джустініані залишився. Але висновок, який точно варто пам'ятати – стіни не впадуть зовні, якщо залишитися незламним усередині.

Андрій Демартіно