В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині

П'ятниця, 25 жовтня 2024, 06:30
фото з cімейного архіву Віктора Медяника

На початку вересня 2024 року інтернет-ресурси РФ повідомили: "Бойовик ЗСУ Віктор Медяник записав передсмертне відео. Йому пропонували здатися, але він вирішив залишитись у Курській землі". 

Росіяни показали лише декілька секунд ролика, який знайшли в соцмережах. 

24-річній кулеметник 95-ої бригади та ультрас полтавської "Ворскли" фільмував свої бої, в тому числі й останній. В Instagram цей матеріал виклала Олена Гаврилова, мама штурмовика з позивним "Мед", коли отримала його тіло та телефон. 

Реклама:

"Росіяни спотворили це відео, – каже вона журналісту УП. – Взяли те, що їм треба". 

Слова воїна, який прийняв свій останній бій та загинув під час артобстрілу, в реальності звучали так: "Все – х***я. Сусідню посадку взяли п*д*р*си. Кричать: "Хохли, здавайтеся". Обіцяють голову відрізати. Але ми вчора їм насипали нормально. Х*й ти мені, чеченець й*б**ий, голову відріжеш".

"Насправді Вітя дуже поважав національний рух чеченців, – зазначає Олена Гаврилова. – Не кадирівців, а саме ічкерійців, які борються за свою свободу. Його кумиром був Тимур Муцураєв".

В інтерв'ю УП мати десантника, яка збирає підписи під петицією щодо присвоєння сину звання Героя України, розповідає про активізм Меда, його шлях у штурмовики та останню волю бійця.

Далі – пряма мова.

Цікаво

Я народилась на заході України, але до 18 років прожила в Якутії – батьки поїхали на заробітки на Крайню Північ РФ. Тато працював газоелектрозварювальником на золотодобувних копальнях, мама – завгоспом школи.

Я повернулась в Україну 1998 року, поступила вчитися в Полтаві, де жила моя тітка. Через два роки народився син.

Реклама:

У дитинстві Вітя був тихим хлопчинкою. Я навіть думала: "І чого це він нікуди не ходить, ніде не гуляє?". Зазвичай друзі приїжджали до нього на цілі вихідні. Проводили весь час у його кімнаті. 

Він захоплювався історією, багато читав. Пристрасть до книжок йому прищепив, я так думаю, полтавський дід. У школі Віті все давалося, в принципі, легко, але вчитися він не любив. Бувало, у старших класах прогулював уроки. 

Він любив волю.

 
Олена Гаврилова: Вітя був в мене як ходяча енциклопедія – якщо мені щось не зрозуміло про політичну ситуацію в Україні та світі, завжди в нього питала
На фото Вітя Медяник із сестрою Кірою. Тут і далі всі фото з архіву сім'ї МедяникІВ

Коли почався Майдан, син зацікавився націоналістичним рухом. Знайшов собі однодумців, став ультрасом полтавської "Ворскли" – так закінчилось моє спокійне життя. Але почалось його, цікаве (усміхається).

Під час Майдану йому було чотирнадцять. Поривався їхати у Київ, але тоді я ще мала на нього вплив. Могла ще трошки сказати: "Ні – це ні!".

Коли в 2014-му почалася війна, дуже шкодував, що не може піти на неї. Боявся, що виросте, а історія складеться без нього. Тому всю свою енергію направив у патріотичний рух, в мітинги, акції протесту.

Він ріс політично активним, але ніколи не хотів вступати в будь-яку партію.

Постійно десь пропадав, переживав за молодь Полтавщини. В 19 років ходив із балончиком фарби, замальовував на стінах міських будинків адреси на телеграм-канали з наркотиками, "закладками".

Читайте також: "Пафос трохи підбішує". Герой Майдану Гурик очима рідних і друзів

Зважено

В дитинстві Вітя взагалі не був спортивним. У нього була зайва вага, і я його трохи змушувала займатися фізичними вправами (усміхається). Він взяв себе в руки після вісімнадцяти років. А потім, коли вже пішов воювати, взагалі важив 70 кілограмів.

Якій професії присвятити своє життя, він толком не знав. Якоїсь ясності в голові не було. Казав, наприклад, що міг бути гідом – це йому було цікаво.

Я хотіла, щоб він їхав поступати в інше місто. "Нє, мам, я люблю Полтаву. Хочу тут бути", – відповідав. 

Реклама:

Він закінчив наш інститут торгівлі за спеціальністю "Менеджмент" за рік до повномасштабного вторгнення. Спочатку працював в одній фірмі на закупівлі зернових. Потім прийшов працювати до мене, на мою агрофірму – ми теж займаємося переробкою зернових. Але я бачила, що це не було його покликанням.

Наприкінці літа 2021 року ми встигли разом поїхати у Львів та Карпати, хоча Вітя не любив з нами їздити відпочивати. 

Спочатку заїхали машинами з друзями в Буковель. Потім стало зрозуміло, чого він погодився: в ті дні, що ми були у Львові, відбувся якийсь мітинг біля пам'ятника Бандері (сміється).

 
Мати Віктора: Його друзі кажуть, що він був дуже принциповим, дуже жорстким у своїх переконаннях

У січні 2022 року Вітя вирішив поїхати з нами в Андорру. "Ок, давайте, хочу нарешті подивитись на Європу", – сказав, ніби відчуваючи, що більше такої можливості не буде. 

Від лиж у захваті не був, але Андорра і Франція йому дуже сподобались. Він хотів, щоб і у нас так було.

Ми повернулись наприкінці січня. На мої питання, чи буде велика війна, він говорив: "Поки Бог на нашій стороні. Вони не зайдуть, поки на вулиці квашня".

А потім сталося 24 лютого. Моя фірма активно почала волонтерити, допомагати крупами. На Харків не було постачання, на Чернігів з нашою продукцією машини проривались. Був сильний ажіотаж, багато роботи. 

Реклама:

Якось я телефоную: "Син, чому не допомагаєш?". Він відповів: "Мені треба подумати". Я відволіклась на роботу, дивлюсь потім в Instagram – моя дитина вже у військовій формі. 

"Де ти?", – питаю. "Не хвилюйся, я на Київщині, волонтерю". Хоча він вже був у теробороні. Нічого мені не сказав та поїхав. 

Він думав над цим декілька днів. Його рішення було зваженим.

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Жорстоко

Спочатку Вітя служив у теробороні, потім пройшов навчальну військову підготовку з гурівцями, у спецпідрозділі "Стугна". Був там чотири місяці. Казав, що не треба йому грошей. Виїжджав на завдання.

За віком його не мобілізовували, а контракт я його просила не підписувати, щоб ним не зв'язувати себе на декілька років.

Пізніше він проходив тренування в "Правому секторі". В серпні 2022 року повернувся додому, і я видихнула: "Фух!". Але згодом Вітя сказав, що збирається в 93-ю бригаду ("Холодний Яр" – УП). Туди його кликала дівчина, яка вчилася з ним у школі в паралельному класі. 

18 серпня він дізнався про загибель свого кращого друга Артема Медведєва, теж ультрас, з яким вони разом пішли в "Стугну". І в день загибелі Артема почалась офіційна служба Віті – він підписав контракт з 93-ою .

Спершу потрапив у підрозділ "Сенека". Був оператором дрона та аероскопа (система виявлення дронів – УП). Але його цікавили бойові дії, і на той момент бути дронщиком для нього було надто нудно, надто безпечно. 

Після того, як він побігав з гурівцями, йому дуже хотілось у піхоту. "Мама, ти не уявляєш, які там герої!" – казав він.

 
Мати Олена: Війна сильно змінює. Він став більш вимогливим і до себе, і до оточуючих. Його дуже злило те, що люди запізнюються на зустріч
На фото Віктор Медяник із загиблим побратимом Олександром Соколом

Вітя був у Соледарі, дев'ять місяців у Бахмуті. Потім працював у Роботиному в складі 78-го полку, а далі опинився в 95-ій бригаді.

Одного разу, в серпні минулого року, йому дали відпустку на десять днів. Він приїхав додому. Змінився і зовні, і внутрішньо. 

Мрія бути штурмовиком здійснилася десь за два місяці до загибелі в Курській області – в Торецьку, де він виконував перше подібне завдання. Не був на зв'язку сім днів.

Вітя не боявся смерті, нічого не боявся. Його Бог беріг, і всі думали, що з ним нічого не може статися. 

Реклама:

Його більше всього розривало, коли гинули друзі. Першим Артем Медведєв. Потім, коли він вже у 93-ій був, Саша Сокол. Про нього він розповідав: "Літав, як Бог".

Тільки загибель друзів сильно била по ньому на війні. Вже в Торецьку одного з його побратимів так і не дістали з дев'ятиповерхівок. Його мама досі каже: "Поки тіло не отримаємо, він для нас живий".

Тоді, за два місяці до Курська, Вітя мене попросив: "Мама, як би жорстоко це не звучало, хочу, щоб ти знала: якщо мене оголосять зниклим безвісти, мене ніколи не чекай. Це буде означити, що моє тіло не можуть дістати. Знай, що в полон я ніколи не піду".

Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Мужньо

В нього завжди було "все дуже добре" – що на війні, що до неї. 

У свої активістські справи він нас не посвячував. Тільки по зламаному носу, побитому обличчю було зрозуміло, що щось було (усміхається).

У нас в Полтаві в 2017 році був дуже шумний мітинг, де Вітя прийняв, так би мовити, перше бойове хрещення. Це була акція протесту в центрі міста проти незаконної забудови в "Газетному ряду" (арка "сталінки", де продавали газети – УП) – там хотіли побудувати кафе.

Приїхали тітушки з Кременчука, і трошки наших хлопців отмєтєлілі. Потім хлопці отмєтєлілі їх (сміється).

Коли я забирала з мітингу Вітю на машині – тоді в мене була Toyota Highlander, – він дуже соромився. Хвилювався, щоб ніхто не побачив це авто, бо там всі хлопці скромні.

Обережно!
Незабаром доступ до матеріалів на "Українській правді" може стати платним.
Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
Дізнатись більше

У нього були забиті ребра, зламаний ніс, який наступного дня в лікарні по живому вправляли. Вітя сказав: "Не треба наркозу, я буду терпіти". І він не пікнув. Я була в той момент у кабінеті і разом із травматологом дуже вразилася.

"Мамо, ми маємо бути активними, – відповідав він на питання, навіщо йому все це. – Нам жити в цій країні, і від нас залежить її майбутнє".

Можливо, це гучні лозунги, але він реально в це вірив у свої тодішні 17 років. Потім, коли вже воював, казав: "Мені треба захищати матір та сестру".

 
Олена Гаврилова про сина: У війську він не те що подорослішав, за його словами, йому 15 років життя додалося. Але він оберігав нас від розповідей про те, що бачив
На фото Олена із сином в його випускний день в університеті

Я знала, що він був на Курщині з самого початку операції. Останні два місяці свого життя він знімав багато відео. Їх я змогла побачити лише після його загибелі. Коли побратими повернули його телефон – весь побитий з тильної сторони, але із вцілілим екраном.

Мені сказали, що він загинув 22 серпня ввечері. А останнє його відео записано в цей день о 18:38. Воно триває вісім хвилин. Вітя з жалем каже, що закінчуються патрони. Думаю, це останні хвилини його життя. Як розповіли побратими, він зі свого кулемета багато кадирівців знищив. 

Тіло Віті потім евакуювали по-темному. І, наскільки я знаю, ту позицію потім відбили.

Як бився син, я дізналася саме з цих відео на його мобілці. В нього завжди було шикарне почуття гумору. І навіть у Торецьку або там, на Курщині, він жартував до останнього. 

Він був дуже сильним оптимістом. 

Одного разу під час телефонної розмови Вітя розповів, як хоче бути похованим: "Хочу лежати на алеї героїв. Хочу, щоб на поховання прийшло багато військових. Щоб не було багато слів. Щоб мене проводжали фаєрами. Не хочу, щоб хтось ридав".

Все так і сталося: фаєрів було неміряно; а я трималася, як могла, щоб не плакати.

Так, я – мужня жінка: я поховала мужнього сина.

Євген Руденко – УП

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Наша журналістська команда працює для того, щоб ви знали – "Яка вона, справжня Україна?". Щоб знайти правду, треба вміти чути не лише себе, а й інших. Нам важливо спілкуватись з вами у Клубі УП – а ваша підтримка вільних медіа у важкі часи важлива, як ніколи.
Євген Руденко – журналіст УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді