Палестина проти України

У жовтні 2024-го виповнився рік чергової війни на Близькому Сході. Дванадцять місяців тому Україна перестала бути монопольним постачальником новин про воєнні жахіття, розділивши цю роль з Ізраїлем та Палестиною. І за ці дванадцять місяців вималювався тренд, не надто приємний як для ізраїльтян, так і для українців.

Якщо успіхи ЦАХАЛ на полі бою можна оцінювати по-різному, то інформаційну війну ізраїльтяни вочевидь програють. Світова солідарність із Ізраїлем у день хамасівської атаки швидко змінилася на критику жорсткої ізраїльської відповіді.

Вже за десять днів після початку військових дій пропалестинські пости зустрічалися в соціальних мережах вчетверо частіше, ніж проізраїльські. Палестинцям вдалося затулити жахливу різанину 07.10.2023 шокуючими кадрами з Гази, виступити в ролі безневинних жертв і отримати масові групи підтримки майже в усіх країнах Заходу.

Однак ізраїльські удари по Газі затулили не лише терор ХАМАС щодо мирних ізраїльтян. Частково вони затуляють і російський терор в Україні.

Вже рік українцям доводиться конкурувати з Палестиною за увагу та співчуття закордонної публіки, і ця конкуренція дається нам нелегко.

Позиціонуючи Газу як головну світову жертву, пропалестинські активісти досить успішно відтісняють Україну на другий план. "Free Palestine" у західному публічному просторі звучить частіше, ніж популярний слоган дворічної давнини "Stand with Ukraine". Причому особливо чітко ця тенденція проявляється в молодіжному середовищі.

Найбільш яскравими протестними акціями 2024 стали хвилювання в західних університетських кампусах. У квітні перше наметове містечко з'явилося на території Колумбійського університету в Нью-Йорку. У травні протести проходили вже в 130 американських вузах, а до червня поширилися на понад 180 університетів по всьому світу.

Політично активні студенти протестували у Парижі та Берліні, в Амстердамі та Лозанні, в Лондоні та Дубліні, в Римі та Барселоні, в Гельсінкі та Торонто, в Сіднеї та Окленді… І це були акції на підтримку Палестини, а не України.

Українці, які проживають у Європі, знають, що солідарність із Палестиною витісняє солідарність із Україною навіть суто візуально. Якщо 2024 року на вулиці європейського міста красується графіті "STOP GENOCIDE", то нашому співвітчизнику не варто тішитись. "Геноцид" – це не про руйнування українських міст російською армією, не про знищення нашої критичної інфраструктури, не про тортури та вбивства українських полонених. "Геноцид" – це про військову операцію Ізраїлю в Газі.

Звичайно, частково все згадане – заслуга численної арабської діаспори, яка діє наполегливіше й агресивніше, ніж українські біженці та мігранти на Заході. Але частково – неминуча данина моді та кон'юнктурі.

Як і в українському суспільстві, в Європі та США існує порода людей, для яких важливо завжди бути в тренді, почуватися прогресивними, боротися за все хороше та проти всього поганого. У 2022 році боротьба за все хороше означала підтримку нашої країни, що зазнала варварської атаки Кремля. Тодішня мода привернула на бік України велику кількість ситуативних попутників, причому деякі з них почули про Україну вперше.

Але минав час. Перший емоційний шок, спричинений російським вторгненням на українську землю, лишився позаду. Кровопролиття в Україні затягнулося, стало для європейської та американської публіки чимось звичним і вже не викликає колишніх емоцій.

Грубо кажучи, наша війна почала виходити з моди. І коли восени 2023-го у світі заговорили про страждання Палестини, частина прогресивного закордонного загалу охоче переключилася на нову тему.

Звісно, гірко усвідомлювати, що для когось за кордоном українська боротьба та українські жертви виявилися чимось на зразок старої іграшки. Іграшки, яка спочатку захоплювала розпещену і примхливу дитину, а потім набридла і поступилася місцем іншій – новішій та цікавішій. Але такою є реальність, в якій нам доводиться існувати.

Втім, ефект відносної новизни – не єдиний фактор, який зіграв на руку Палестині в її конкуренції з Україною. Варто враховувати, що громадський активізм – і в нас, і за кордоном – часто несе на собі відбиток неусвідомленого лицемірства. У низці випадків безкомпромісні борці зі злом обирають за мішень не більше зло, а зло, з яким простіше та комфортніше боротися.

Наприклад, радикальні екоактивісти вважають за краще діяти в демократичних західних країнах, де й без них екологічним проблемам приділяють велику увагу. Тим часом суттєво більших збитків глобальній екології завдає "майстерня світу" – авторитарний Китай. 

Але якщо в західному суспільстві епатажні протестні акції справді мають резонанс, то в КНР розраховувати на успіх складно. Тому захисники довкілля готові поливати томатним супом полотна Ван Гога в лондонській Національній галереї, але нікому не спаде на думку вирушити до Пекіна і вилити миску даньхуатана на мавзолей Мао.

В історії з Україною та Палестиною діє приблизно така сама логіка.

Проти України виступила коаліція диктаторських режимів, які не залежать від громадської думки у власних країнах, ба більше – залишаються байдужими до протестної активності на Заході.

Жодні мітинги в Європі та США не вплинули на рішучість Путіна продовжувати воєнну агресію проти України. Вони не вплинули на готовність Ірану постачати Кремлю "Шахеди" та балістичні ракети. Вони не змусили Кім Чен Ина відмовитися від відрядження мільйонів артилерійських снарядів до РФ, а потім і від ще тіснішого військового союзу з Путіним.

А Ізраїль за всієї своєї войовничості – демократична держава. Як і головний союзник ізраїльського уряду Сполучені Штати Америки. Як і інші західні країни, які стали ареною антиізраїльських та пропалестинських протестів. Будь-яка демократія чутлива до перепадів громадської думки та різних проявів громадянської активності.

За допомогою масових акцій та публічної агітації є реальний шанс щось змінити та чогось досягти. І виходить, що для молодого західного борця за все хороше набагато зручніше та перспективніше захищати Палестину від ізраїльтян, а не Україну від росіян.

Тим не менш, певний позитив можна побачити навіть у цій ситуації. Так, війна на Близькому Сході відвертає увагу західної аудиторії від російсько-українського протистояння. Так, Палестина перетягує на себе якусь частину закордонного співчуття, яке раніше діставалося Україні та українцям. Але солідарність з нашою країною стає більш щирою.

Навесні 2022-го Україну на Заході могли підтримувати, щоб бути у тренді, щоб слідувати моді, щоб продемонструвати свою прогресивність etc. Але восени 2024 року Україну продовжують підтримувати її справжні друзі. І ця підтримка коштує набагато більше, ніж раніше.

Михайло Дубинянський