Під час війни частина артистів продемонструвала "ефект Добкіна" – Фоззі з ТНМК 

Олександр "Фоззі" Сидоренко – один із батьків українського хіп-хопу та артист, який не боїться озвучувати свою громадянську позицію. 

Він не лише учасник гурту "Танок на майдані Конго", а й волонтер, письменник, футбольний фанат і ведучий проєкту "Пряма червона".

На піснях ТНМК, автором слів до яких є Фоззі, вже виросло не одне покоління українців. Разом із гуртом він створював україномовний музичний контент, ще коли це не було мейнстримом.

Чим учасники ТНМК займаються після 24 лютого 2022 року? Як війна змінила рідне місто Фоззі Харків? Чи могли українські артисти й музиканти стати успішними та відомими в 90-х та нульових без виступів у Росії? 

Про все це "Українська правда" поговорила з Олександром "Фоззі" Сидоренком.

Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

"Харків Кернеса вже в минулому. Тепер це – місто добробатів"

– Як би ви описали Харків для людини, яка ніколи не була в цьому місті?

– Зараз це місто-фронтир, місто, яке вкотре втрачає свої шанси.

Через повномасштабне вторгнення Харків втратив флер міста іноземних студентів, міста IT. Тобто свою капіталізацію. Думаю, що цю ситуацію вже не відкотити, на жаль.

Це тепер місто військових, місто пенсіонерів. За різними оцінками в Харків приїхало близько 400–500 тисяч переселенців. Це не зовсім ті люди, до яких у Харкові звикли, і це відчувається, коли йдеш вулицею.

– Ви зустріли повномасштабну війну не в Харкові. Що ви побачили, коли вперше приїхали туди після 24 лютого? 

– У травні 2022 ми приїхали у Харків на фестиваль, який організував Сергій Жадан. Йому провтикали нагадати, що ми приїхали під супровід діджея виступати, і виявилось, що для діджея немає спеціальних програвачів. 

Виступ – за годину, а нам треба саундчек. Я вихоплюю друга, мені дають якогось чувака, і ми їдемо на Північну Салтівку, де був гаражний кооператив, у якому розміщувався склад магазину, який торгував вінілом і програвачами. 

Мені кажуть: "Там три блокпости, але якщо ти добазаришся, якщо тебе впізнають, то впустять – випустять". 

Ми приїжджаємо туди, а навколо – апокаліпто. Я дивлюсь на цей гаражний комплекс і думаю: "Якось він дивно виглядає". Тільки потім зрозумів, що всередину прилетіла ракета, і він з однієї будівлі став двома.

Приїхав чувак і каже: "Пішли за мною, але крок у крок. Тут були люди, які нам ніхера не братья". Тобто там розтяжки могли бути.

Ми йдемо. Електроенергії немає. Підіймаємось на четвертий поверх. Підходимо до цього гаража, а за ним вже все розвалено. І ніхто не знає, чи вціліло хоч щось у цьому гаражі, чи ні, бо від початку повномасштабки там ще ніхто не був. 

Ми починаємо відкривати двері, а вони – розвалені. Розкачали їх. Я вже розумію, що фестиваль почався і що ми вже без саундчека.

Чувак мене питає: "Вам яку модель програвача?". Я кажу: "Верхню". Він мені: "Я вам зараз ще підкладку під вініл знайду, щоб все було красиво". Я кажу: "Нам все верхнє!" (усміхається – УП)

Ми виходимо. Знову крок в крок. Приїжджаємо на фестиваль, а всі вже вирішили, що ми будемо виступати без програвача. Я кажу: "Ні-ні-ні! Після того, як ми діставали ці програвачі, ми будемо виступати з ними! Зупиняйте все, поки їх не підключать".

– Вас як харків'янина ображає, коли кажуть, що "Харків – місто, де залишається дуже багато тих, хто чекає "русского мира"?

– Є так званий "ефект Добкіна": частина яскраво вираженої проросійської спільноти перевзулася. І краще так – краще пізно, ніж ніколи. 

Частина (проросійських – УП) все одно залишається. У Харкові є купа людей, у яких родичі не в Україні, а в Росії, бо це нащадки тих, кого переселили в Харків після втрати місцевого населення під час Голодомору і Другої світової. 

Я завжди жартома кажу, що величезний вплив на українізацію Харкова відіграв вибір жовто-блакитних кольорів для харківського ФК "Металіст". Тобто для Харкова, який завжди був таким поміркованим, де у кожного був "дядя в Москві", жовто-блакитні кольори стали своїми. Це – приклад якісної, лагідної українізації. 

– У багатьох людей Харків насамперед асоціюється з іменем Геннадія Кернеса. Чому Харків – це не Кернес?

– Харків – це і є Кернес.

– Тобто все ж таки це Кернес? Як тоді можна це пояснити?

– Плоть від плоті. Він – свій, він піднявся. Він говорив так само, як говорили вони. Він був класово близький. Він був достатньо харизматичний. Це от якраз харківська харизма. 

Після того самого відео "Где про скорые помощи, бл*ядь!?" російські телепродюсери мене питали: "Це така талановита постановка?". А я казав: "Ні, вони так говорять. Харків отак звучить".

Перший демократично обраний мер Харкова Євген Кушнарьов, який казав: "В Харькове никогда не будет киевской власти, в Харькове будет харьковская власть", – це теж Харків. 

– Ще один політик, з іменем якого асоціюється Харків – Михайло Добкін. Після 24 лютого він, наприклад, фотографується в формі ЗСУ, що для багатьох стало несподіванкою. Особисто вас він здивував цим? 

– Мені розповідали, що Добкін на наступний день після початку російського вторгнення, снайперські гвинтівки приніс у штаб. 

Скажу так: є величезний прошарок – 30–35% населення України, – які раптом дізналися правду про ставлення Російської Федерації до України. Росіяни достукалися до багатьох ракетами. 

Добкіну було б простіше, як Мураєву, загубитися. І всі очікували від нього такої поведінки. Але він інакше проявив себе. Це був такий приємний шок.

– Чи готові будуть харків'яни під час наступних виборів проголосувати за Добкіна?

– Це можна було б реалізувати, але не дуже в це вірю. Тим паче там зараз такий рейтинг у Терехова, що я не думаю, що Добкін би зміг його обійти. Хоча, можливо, це одна команда.

– До речі, про Терехова. Після 24 лютого 2022 року він теж багатьох здивував своєю проукраїнською позицією. Для вас вона була очікувана?

– Ні, бо він колишній футбольний арбітр. А футбольні арбітри навряд чи є взірцями якоїсь чесноти. Будь-який футбольний арбітр – це людина, яка судить так, як треба.

Тому, в принципі, що той же Добкін, що Терехов могли десь загубитися. Але Терехов проявив себе інакше.

– Для когось Харків – це Кернес, а для когось – інші люди. Конкретно для вас Харків – це хто?

– Харків Кернеса вже в минулому. Яким він буде, я не знаю. Зараз Харків – місто добробатів, "Кракену", харківської ультрасні. Це все люди, які змінили ставлення до міста. Це вже не місто Кернеса точно.

"Мені хочеться вірити, що публіка сама згадає, хто де був і хто що робив під час війни"

– Чого більше в українській музиці під час повномасштабної війни: "байрактарщини" чи нормального, класного, сучасного контенту?

– Спочатку була байрактарщина, потім вона відпала. 

Зараз музика тільки в плюсах. Велика кількість артистів, які співали російською, тепер перейшла на українську. З'явилося дуже багато молодих, цікавих артистів, які роблять пісні англійською, і це може бути перспективно. 

Зараз не треба великих грошей, щоб записати трек. Тому контенту дуже багато. 

До того ж наша музика завжди була більш талановитою, ніж, скажімо, польська. Вона завжди була на кілька років попереду. Ну і, будемо відверті, ще й гроші заходили, тому що на росіян працювали: росіяни тут кліпи знімали, дуже багато саунд-ательє робили пісні росіянам. Працювали на російський ринок, оскільки там були гроші.

–  Чому багато українських співаків і гуртів не помічали війну до лютого 2022 року?

– Зручно було. Типу: "Ми про любов, про музику". Хоча є і блаженні люди, яким я вірю, що вони просто проти усього воєнного. Наприклад, Sun з 5'nizza. Я завжди казав: "Підійдіть до Сана і спитайте, хто прем'єр-міністр України".

– Чи вірите ви музикантам і артистам, які ще не так давно виступали в Росії, співали російською, а тепер демонструють проукраїнську позицію? Для вас вона виглядає переконливою? 

– Внутрішній гандон фіксує все це. Але треба думати про майбутнє, тому ще раз наголошую: як на мене, краще пізно, ніж ніколи.

– Як ви ставитесь до своїх колег, які під час війни, втекли за кордон? 

– Кожен коваль власного оргазму. Чи маю я право їх засуджувати? Ну, я теж не в окопі зараз.

– Але ви займаєтесь волонтерською діяльністю.

– Ну так всі зараз займаються волонтерською діяльністю. 

Мені хочеться вірити, що публіка сама згадає, хто де був під час війни, хто що робив. Але багатьом пробачать. Є багато історій, коли людей носять на руках, забувши, що вони робили. 

– Чи є хтось, хто вас найбільше розчарував або навпаки – найбільше вразив під час повномасштабної війни? 

– Хливнюк вразив. Жадан. 

Я нещодавно краєм ока зачепив реакції якісь, що Жадан "десь не там служить". Вам мало того, що він зробив?

Нам теж прилітає від людей. Іноді вони дуже дивно реагують, пишуть: "Ви що, з Америки не повернулися?", "Чому не в окопах?". Я не можу кожному з них розповідати, хто з групи де служить, хто чим займається, тому просто на таке не реагую.

– Частина вашого колективу зараз долучена до Сил оборони. Хто це і чим вони займаються? 

– Гітарист наш Ярослав Верьовкін зараз у війську. Днів десять тому ми грали концерт і до останнього не розуміли, чи відпустять його, чи будемо ми з ним виступати, бо він був на фронті. 

Бас-гітарист служить: Костянтин Жуйков зараз у Нацгвардії, навчається на зенітника. 

Я займаюся тактичною медициною у фонді "Згуртовані", в якому є співзасновником.

Діджей наш працює в фонді "Київ волонтерський". 

Фагот був у добробаті "Реванш". Зараз цей підрозділ у складі ЗСУ, а він лишився в статусі добровольця, допомагає йому. 

"Буває, що на наші концерти приходять росіяни. Головне – не пускати їх до Фагота"

– Під час концертів ви проводите аукціони та збори на військові потреби. Як це виглядає?  

– Коли ми збираємо гроші на якомусь концерті, мені треба скласти все так, щоб ми купили щось підрозділу бас-гітариста, підрозділу гітариста, підрозділу, якому допомагає Фагот, і аптечки. Я уявляю, як складно державний бюджет складати, щоб якось все було в балансі, щоб нікого не образити (усміхається – УП).

Гадаю, ми понад 200 таких благодійних концертів зіграли. Десь 90 міст світу об'їхали, в деяких були по кілька разів. 

Я займаюсь нашим мерчем: ми продаємо його на концертах, і весь прибуток йде на тактичну медицину. 

– У вас зараз більше концертів в Україні чи за кордоном? 

– За кордоном, тому що там більше грошей.

Був один концерт у Канаді, коли ми бачили, що будуть ну зовсім маленькі збори. І я вирішив розповісти глядачам історію. Це була імпровізація. 

Ми якось надіслали аптечку військовому на Донбас. Він отримав її, поїхав на свою позицію, а наступного дня в його бліндаж прилетіло. У нього було троє поранених побратимів, у яких не було хороших аптечок. А оскільки у наших аптечках набагато більше компонентів, ніж за стандартами, то йому їх вистачило, щоб перемотати цих хлопців, дотягнути до евакуації, звідки їх вже забрали на стабпункт. В результаті всі троє вижили. 

– А росіяни на ваші концерти за кордоном приходять?

– Приходять. Буває. Головне їх до Фагота не пускати, бо він агресивний щодо них. 

Іноді ми бачили у скриньках для наших зборів білоруські та російські рублі. Спочатку ми думали, нащо вони нам, а потім вирішили, що вони все одно потрібні, бо це ж на смерть ворогам. 

"Якось я 40 хвилин поруч із гримеркою росіян співав: "Банана, банана-мама, в ж*пу ви*бали Путіна Вована"

– ТНМК – один із тих гуртів, з яким асоціюється саме українськомовна музика. Ви створювали її і в 90-ті, і в нульові, коли навколо панував російськомовний контент. Як часто у вас закрадалися сумніви, чи на правильному ви шляху, чи, можливо, треба створювати російськомовні пісні?

– Не буду вдавати святого. До "Червоної Рути-97" ми співали російською. Вже потім поступово перейшли на українську, бо це було прикольно, свіжо. Це потім вже внутрішні якісь датчики почали казати, що це ще й правильно. 

З українською мовою у піснях працювати легше, вона цікавіша за російську.

– Як часто ви чули на радіо і телебаченні, що ваші пісні українською – неформат?

– Чули. Ми чому альбом "Неформат" випустили, який відкривала пісня "По радіо співали москалі"? Він якраз був реакцією на це. 

Нас дивувало, що ми приїхали з Харкова до Києва, а пісні на радіо не беруть, навіть більш-менш форматні, на наш погляд. Була тільки одна радіостанція, яка крутила все українське – "Радіо столиці". Геніальна станція, яка випередила свій час! А інші радіостанції – ні-ні-ні. Із радіо взагалі у нас не складалося: ти міг прийти на інтерв'ю на радіо, а вони навіть жодної твоєї пісні не поставлять, бо "Це не в нашому форматі". 

– Чи можна було в 90-ті та нульові побудувати класну музичну кар'єру українським артистам без поїздок на виступи до Росії?

– Ні. Тільки, коли ми виступали в Москві, нам телефонували. Казали: "Зараз ми під'їдемо з камерою. Розкажете про Москву". 

– Яким був ваш перший виступ у Росії? Яку реакцію російської аудиторії ви тоді побачили? 

– Це був реп-фестиваль "Rap Music – 97". Його організатором був Влад Валов із Донецька з гурту "Bad Balance". І нас тоді оголосили: "Группа "Танец на площади Конго" – яркие представители южнорусской школы". І ми такі: "Що, бл*дь, не можна сказати "української"? Що за "южнорусская школа"? Ви що, з Краснодаром нас переплутали?"

Іншого разу ми виступали в Сочі на фестивалі "Рупор" – "Россия–Украина. Помним о родстве". Того дня сталася Скнилівська трагедія, і я хотів сказати про це зі сцени. А мені кажуть: "Ні, ви не скажете". Я все одно сказав. Менеджмент фестивалю потім нам погрожував, мовляв: "У вас будуть проблеми, ніхто вас більше нікуди не візьме". Але, як ми, українці, могли не сказати, що сьогодні в Україні купа народу загинула від того, що літак впав? Про яке, бл*дь, "родство" ваш фестиваль?

– Вас намагалися запрошувати на виступи в Росії після 2014 року?

– Так, були пропозиції від фестивалів, як "не про політику". 

Але ми більше ніколи не будемо виступати в Росії. 

– Чи доводилося вам перетинатися з російськими виконавцями на інших майданчиках після 2014 року?

– Так. Бо вони виступали в Україні. 

Якось на фестивалі виступав гурт "Anacondaz", і я 40 хвилин поруч із їхньою гримеркою співав: "Банана, банана-мама, в ж*пу ви*бали Путіна Вована. Бандера, Бандера-папа. В рот еб*ли, с*ка, Путіна-кац*апа".

Потім до мене прислали перемовника, пояснюючи, що вони – антипутінські. Мені принесли їхнє інтерв'ю, де вони казали, що "Крим – Україна".

"В українців, на відміну від світу, є варіант руху тільки правосторонній"

– Що нового ви дізнались про себе після 24 лютого?

– Та нічого хорошого, що я міг дізнатися про себе. Так, щоб я себе чимось приємно здивував, то ні.

– Хто ви зараз більше: музикант, волонтер чи письменник?

– Письменник точно ні. Я це називаю "Музикант+". 

Волонтерство – це зараз головне. Волонтерство і такмед – для мене зараз основне заняття.

Ми би із задоволенням збирали більше, але замало грошей для того, щоб не відставати від черги запитів на аптечки. Утім, це в усіх так зараз. Немає волонтерів, у яких все добре. Просто не всі про це говорять вголос. 

Але те, що ми не зупинилися, і те, що ми продовжуємо цим займатися, це вже не аби що.

– Ви часто любите повторювати: "Українська національна ідея рухається на схід зі швидкістю 250 км на 10 років". Чи пришвидшила рух національної ідеї війна, і в якій точці вона зараз перебуває?

– Звичайно. 

Ми всі змінилися. Просто хтось з поміркованого став радикальнішим. 

В українців, на відміну від світу, є варіант руху тільки правосторонній. Кожен український президент тільки правіше, правіше і правіше. Тому що ліворуч – це вже опозиція, це вже дитячий садочок, це вже комунізм.

Софія Середа, УП