In Memoriam: журналістка Вікторія Рощина, в якій було все, крім байдужості 

10 жовтня російське Міністерство оборони повідомило Володимиру Рощину, що його 27-річна донька, журналістка Вікторія Рощина, померла.

Вікторія зникла безвісти 3 серпня минулого року на окупованій частині Запорізької області. Туди вона вирушила, щоб підготувати черговий матеріал.

Тривалий час батько й колеги намагалися з'ясувати, де Вікторія. У журналістки вже був досвід перебування в полоні – в березні 2022 року її захопили російські окупанти та десять днів утримували в Бердянську.

Тільки за 9 місяців після серпневого зникнення, у квітні 2024 року, росіяни підтвердили, що Рощина в Росії. За що її затримали, в чому її обвинувачують, де вона перебуває та в якому стані – все це залишалося невідомим.

У вересні Росія погодилася включити Вікторію в найближчий список для обміну полоненими. Її чекали вдома. Але 13 вересня обмін відбувся, а Вікторію так і залишили в полоні.

Як вказано в листі Міноборони РФ до Володимира Рощина, Вікторія загинула 19 вересня. Тепер її обіцяють повернути "в рамках обміну тілами затриманих осіб".

Вікторія прийшла в журналістику в 16 років. Спеціалізувалася на темах криміналу, правозахисної діяльності та судової системи. З початком повномасштабної війни робила репортажі з гарячих точок та з окупованих територій. Частина її робіт виходила і на "Українській правді".

УП згадує, якою була Вікторія Рощина, за що вона боролася і в що вірила. 

Соня Лукашова, журналістка УП, військовослужбовиця

Так багато написано про Віку в ці дні. Так несправедливо, що ці слова звучать уже після її смерті.

Її називають складною і контраверсійною. Колеги могли засуджувати її підхід, вважаючи його невиправдано ризикованим, герої матеріалів – критикувати й погрожувати. Але ця "складність" була не епатажною. Віка просто вірила в сенс професії.

Її називають наполегливою і впертою. І складно знайти більш влучний опис.

Ми часто перетинались у судах. Коли навколо "неслось" і "горіло", Віка підіймала телефон, вмикала камеру і працювала. Якщо їй потрібно було знімати, її не лякали ті, хто затуляв об'єктив. Якщо їй потрібно було потрапити, куди не пускали, вона сварилась. Якщо їй потрібен був коментар, вона не давала проходу. І при цьому вміла слухати кожного.

Працюючи поруч у такі моменти, я ніби позичала дрібку цієї наполегливості, відчувала її сенс і єдність у професії. Мені соромно, що я не повернула їй цю позику.

Віку називають сміливою. І це, безперечно, її головна риса. 

Не потрібно пояснювати, якої відваги вимагає робота в окупації. Про служіння правді у найважчі часи говорять багато. Вона ж робила це без зайвих пафосних слів.

Але її сміливість була і в буденному, у менш очевидному. 

Віка не боялась бути отією складною і наполегливою. Не боялась працювати на самоті: як фізично, в окупації, так і емоційно – без відчуття єдності від колег.

Нам часто бракує навіть цієї буденної відваги. 

Так багато написано про тебе у ці дні, Віко. Так несправедливо, що всі ці слова звучать уже після твоєї смерті. Бо слова потрібні лише живим.

Ми мусимо говорити живим, що вони важливі. Частіше дякувати і підтримувати. Щиріше любити. 

Ми мусимо не просто повторювати, що пам'ятаємо Віку. А й бути сміливими берегти професію, за яку вона віддала життя. Сміливими робити це спільно, попри непорозуміння.

Мусимо бути відданими справі так, як вміла Віка, навіть коли залишалась на самоті.

Ольга Кириленко, воєнна кореспондентка УП

Віка була найсміливішою і найнестерпнішою журналісткою, з якою я у 2018–2019 роках працювала на hromadske. Вона просила, ні, вимагала вставляти у свої новини довжелееезні цитати прокурорів, десятки фотографій з судів і детальні беки. 

Віка билася за кожне слово так, ніби воно вирішувало долю всього світу. Вона вірила у важливість своєї роботи й журналістики як інституту сильніше, ніж люди вірять у бога. Раціонально фанатично. 

Найскладніші теми – полонені моряки в Москві, суди у справі Гандзюк та Майдану, виїзди у вихідні, свята та на затягнуті до ночі судові засідання – це все було про Віку. Пам'ятаю, як мій тодішній колега Паша Калашник переказував чиїсь слова із ньюзрума: "Сьогодні Віці завдань не давайте, у неї вихідний. Вона сама вирішує, над чим їй працювати". 

Мої ранкові зміни на hromadske починалися о 7. Часто я була першою, хто приходить у ньюзрум, прибиральниця другою, а Віка третьою. Навіть якщо суд був до ночі. 

На всю роботу й сміливість Віки після початку великої війни я дивилася із захопленням. 

Вона робила те, чого не зміг жоден і жодна з нас – їздила на окуповані території й привозила звідти матеріали. Не заради премій чи визнання, а заради людей. Як ми це і маємо робити. 

Мені страшенно шкода.

Михайло Кригель, заступник головного редактора УП

Віка могла бути будь-якою – працездатною, легкою на підйом, фанатично відданою своїй справі, вимогливою до себе і тих, хто навколо, впертою, незручною, готовою лобом перешибати стіни, нестерпною для редакторів. 

Вона не чула тих, чия думка про те, як (нібито) зробити текст кращим, не збігалася з її думкою. Вона готова була битися за кожне речення і кожен абзац своїх текстів. Месенджери в листуванні з нею палали, телефони падали і розбивалися – і це не метафора.

Коли вона розуміла, що бодатися далі не має сенсу, вона писала: "Тоді ви маєте право відмовитися від тексту. Я все зрозумію. У вас є правила". Йшла до наступного редактора і все повторювалося. 

Вона могла бути будь-якою, у ній було все.

Чого в ній ніколи не було – це байдужості. Ні до тем, ні до людей, про яких писала.

У ній було те, завдяки чому журналістика ще існує в епоху GPT – щирий інтерес до своєї справи, чесність із собою та любов до професії, а не до себе в професії.

Євген Будерацький, заступник головного редактора УП

Віка – одна з найскладніших журналісток, з якою працював. Інколи вона була нестерпною, будь-які правки сприймала в штики. 

Але попри все Віка завжди залишалась саме Журналісткою. Її було нереально зупинити, якщо вона щось задумала.

І Росія її вбила. Що б вони зараз не говорили.

Севгіль Мусаєва, головна редакторка УП 

"Севгіль, вітаю! Вас турбує журналістка Вікторія Рощина. Я вам дуже вдячна за можливість опублікувати матеріали і за моральну підтримку! Скажіть, будь ласка, а чи можу я надалі вам бути корисною? Я розумію, що команда у вас сформована, але, можливо, я можу пропонувати матеріали час від часу або допомагати в інших завданнях?" – таким було перше повідомлення Віки Рощиної в жовтні 2022 року. 

Вона щойно повернулася з окупованих територій, де готувала матеріал про референдуми, які російська сторона проводила в Маріуполі та Бердянську. Віка поїхала туди сама, не маючи завдання від жодної української редакції, бо бачила в цьому потребу та необхідність. Важливість не забувати про наших людей в окупації. 

"Ти маєш поїхати на церемонію Women Courage Award в Нью-Йорку. Трохи відпочити", – писала я їй згодом.

"Не поїду, не встигла зробити візу у вересні, бо треба було працювати на референдумах", – відписує вона.

І в цій відповіді була Віка, якою її запам'ятали колеги.

Ми, українські журналісти, зараз здебільшого сфокусовані на висвітленні фронту, питань мобілізації. Віка весь цей час  хотіла бути і була голосом тих, кого важко було почути.

"Я маю там бути, бо ніхто інший про це не зробить історію, ніхто цього не напише", – відповідала вона на прохання не ризикувати.

У цьому було багато впертості, але водночас і людяності до тих, хто опинився на непідконтрольних Україні території.

Чого тільки вартує її репортаж про дорогу життя – населений пункт Василівку, через який українці потрапляють на підконтрольну Україні територію. Віка провела з цими людьми два тижні, спала в машині і на підлозі в місцевому будинку культури. Щоб розповісти про свій досвід, зафіксувати, привернути увагу. 

Я згадую, як вона опікувалася історією Тіграна Оганнісяна та Микити Ханганова з Бердянська, яких окупанти розстріляли, а потім тривалий час відмовлялися віддати тіла хлопців їхній родині. Віка щодня дзвонила рідним загиблих, щоб дізнатися, чи отримали вони дозвіл на поховання. І розповіла про хлопців у своєму великому матеріалі, який був повністю побудований на розповідях їхніх рідних, що живуть в окупації. 

Вона опинялася в потрібному місці в потрібний час. 

"Я в Дніпрі, вам потрібен репортаж з розбору завалів будинку"?, – пише Вікторія за дві години після трагедії. 

І ввечері того ж дня надсилає текст, де виборює кожну літеру, кожне фото з редакторами. 

Віка – це про відданість професії до останньої хвилини життя. 

Ми, українські журналісти, втратили найсміливішу з нас.

5 матеріалів Вікторії Рощиної, написаних після повномасштабного вторгнення

Смерть та життя у зруйнованому Маріуполі. Фоторепортаж

9 травня 2022 року, коли Росія вкотре святкує День перемоги, Вікторія Рощина побувала в Маріуполі.

Вона бачила російські та "ДНРівські" триколори на фоні зруйнованих будинків, чула радянські пісні під ритми вибухів у районі "Азовсталі", спілкувалася з людьми в чергах, які за короткий час стали для міста звичним явищем, і фіксувала виступ колабораційного мера Іващенка, який повернув площі Воїнів-визволителів стару назву – Ленінського комсомолу.

Вікторія зробила репортаж про те, як окупанти святкували перемогу на руїнах міста.

Фрагмент з тексту:

Неподалік драмтеатру я зустріла місцевого чоловіка. Він без поспіху рухався дорогою з велосипедом. На одному перехресті окупанти зробили йому зауваження чеченською мовою та жестами попросили зійти з дороги. 

"Вони ще мені будуть розповідати, в чому я неправий, – обурюється чоловік. – А в мене досі перед очима картина, як біля драмтеатру я побачив просто шматки м'яса. Це були тіла загиблих родичів мого знайомого. Хлопцю 18 років, він ще життя не бачив, вже пережив пекло. 

Хто це все зможе забути? Хто зітре з пам'яті?"

Снайпери на даху, поранений "мер" і російські триколори. Як в окупованому Енергодарі минув День РФ

У червні 2022 року Вікторія Рощина їде в окупований Енергодар, де востаннє була на початку березня, коли над містом ще майоріли українські прапори. Опинившись у місті енергетиків у День Росії, вона зізнається що його тепер не впізнати. 

В об'єктив її камери потрапляють озброєні російські військові, цивільні, які майже не усміхаються, сцена на головній площі, з якої дякують Путіну, вантажівки з літерою Z та російські прапори. Багато російських прапорів.

Фрагмент з тексту:

Що відчувала я? Лють і ненависть. До Росії, яка прийшла у мій дім і до людей, які тримали російські триколори й видавали їх дітям.

Ті ж, хто хоч якось проявляє свою проукраїнську позицію, давно "на олівці" окупантів або в їхніх підвалах. Вони страждають за свої переконання в той час, як "любители русского мира" розпивають алкоголь у центрі окупованого міста.

І саме так зараз живе Енергодар. Наче в якихось паралельних реальностях.

"Я вже й не знаю, Путін це чи робот". Чим живе окупований Крим у війну

Крим у жовтні 2022 року – це підірваний міст через Керченську протоку. Це жовтий рівень загрози терактів. Це мобілізація, що триває. В небі кружляють військові літаки. Туристів майже не видно. А на заправках і в магазинах – ажіотаж.

Вікторія сідає в автобус до Криму – тепер той їде з нових окупованих територій. Вона видаляє з телефону всі фото та матеріали, що можуть викликати запитання на блокпостах, та вигадує собі "легенду".

За кілька днів вона побуває в Сімферополі, Керчі, Ялті та Севастополі, щоб зрозуміти, чим нині живе півострів та що думають його мешканці про війну й можливе повернення до України.  

Фрагмент з тексту:

У Сімферополі дорогою на вокзал зустрічаю мешканку Москви. До Криму вона приїхала для відвідування санаторію.

"Я не проти Путіна, він молодець, тримається, переживає. Подивіться, як погано виглядає зараз, – каже жінка. –  Але йому не залишили вибору. Якби не рішення Путіна, то ми б у березні, можливо, вже так само сиділи б у підвалах…".

Окрім цього, вона згадує і про можливих двійників російського президента. 

"Скільки зараз цих можливостей зробити пластичні операції… – каже жінка. – Я вже й не знаю, Путін це чи робот".

"Все життя попереду… мало бути". Історії вбитих російською ракетою дітей у багатоповерхівці Дніпра

14 січня 2023 року Росія вдарила ракетою по багатоповерхівці в Дніпрі. Кадри зруйнованого будинку шокували всю країну. В тій трагедії було вбито 40 дорослих та 6 дітей.

Микиті Зеленському за два тижні мав виповнитися рік – він ріс слухняним хлопчиком. 15-річна Марійка Лебідь була президенткою учнівського самоврядування і займалась бальними танцями. Максим Богуцький у свої 17 ходив на футбол та обожнював подорожувати. У сестер Лейли та Михайлини Францевих була 10-річна різниця у віці. 1,5-річний Макар Гузь загинув разом із своїми батьками: тренеркою з акробатики та поліцейським. 

У своєму репортажі з Дніпра Рощина вирішила надати голос саме їм: дітям, життя яких обірвала російська ракета.

Фрагмент з тексту:

Від ворожої ракети загинув і 17-річний Максим Богуцький.

Його батько Дмитро нам у коментарі розповів, що того дня він з дружиною поїхав на день народження до куми, а Максим мав інші плани – о 16:00 зустріч зі друзями. Однак о 15:00 оголосили повітряну тривогу, з'явилася інформація про дві ракети, які летять у бік Дніпра.

"Я його набрав і попросив перечекати вдома, оскільки йому потрібно було 20 хвилин йти пішки по вулиці", – розповідає батько, час від часу зупиняючись через сльози. "Він сказав: "Так, добре, я перечекаю вдома". Це були останні його слова. О 15:30 прилетіла ракета, і він вже слухавку не брав", – пригадує батько Максима.

Шлях Путіна до Гааги через "фільтрації" та "оздоровлення". Як Росія викрадає українських дітей

Станом на травень минулого року Росія вивезла з новоокупованих українських територій щонайменше 19 тисяч неповнолітніх. Чи всіх дітей вивозили примусово? Хто, окрім росіян, сприяє спробам "русифікації" українських дітей? Якими методами РФ "перевиховує" маленьких українців та чи достатньо робить наша держава для того, щоб повернути їх на Батьківщину? Відповіді на ці запитання Рощина дала у великому матеріалі для УП. 

Окрім того, вона поспілкувалася з десятками дітей, яких Україні вдалося повернути, встановила місця їхнього утримання, методи викрадення та прізвища й посади росіян, які сприяли злочину.

Фрагмент з тексту:

16-річний Віталій з Берислава потрапив до кримського табору восени минулого року.

"Не як до людей відношення було. Нас змушували співати гімн Росії, а тих, хто не співав, заводили в окрему кімнату для бесіди, погрожували підвалом, казали, що відправлять в армію тих, кому вже є 18, а інших – розвезуть по території РФ", – згадує Віталій.

"Коли нас привезли, то казали: "Україна – це терористи, вони вбивають людей". Били палками за те, що казали "Слава Україні!". На нас матюкалися, казали, що ми – "хохли". Коли одна дівчинка повісила в кімнаті прапор України, то його спалили", – розповів хлопець.

Інші матеріали Вікторії Рощиної ви можете почитати тут.

Довідка для перерахування коштів на підтримку родини Вікторії Рощиної

КАРТКА для поповнення: 4149 4991 4394 6851

Одержувач: Рощин Володимир Михайлович

Рахунок: 26208888025983

IBAN: UA173052990000026208888025983

РНОКПП одержувача: 2242108198

Банк одержувача: АТ КБ "ПриватБанк", м. Київ, Україна МФО: 305299

Призначення платежу: Благодійний внесок на підтримку родини Вікторії Рощиної