"Ні Спарта, ні Перша світова, ні Руїна. Тут інше". Піхотинець "Історик" про те, як нас (не) змінила війна
Війна змінює особистість. Відсікає все, що заважає вижити. Людина стає іншою. Але в її погляді крізь біль, кров і смерть просвічує й те, що війна не змінила.
Андрій Кириченко на війні з лютого 2022-го. Піхотинець, стрілець 120 батальйону 113-ої окремої бригади тероборони. В перші дні війни він був серед тих, хто зупинив росіян під Харковом. Після Харкова захищав Бахмут, був поранений, довго лежав у шпиталях – і знову на фронті. "Ну, треба ж відповідати за слова".
55-річний Андрій Кириченко – філолог. Для філолога слова – все.
Я запитую його: "Війна тебе змінила як особистість?". Він відповідає: "Ні".
"Ідейний. Тому й на війні"
У нашій компанії, що збереглася після філфаку в Харківському універі, був професор-філософ Саша, співак Костя, Вазік – відеооператор, ще кілька людей, і Андрій – український націоналіст. Андрій був одним із засновників харківського РУХу. Ще в 1989-му. Ми вчилися тоді на другому курсі.
Костя про Андрія пише: "Інтелігентний. Ерудований. Захоплений. Ідейний. Тому й на війні".
Як і всі ми, філологи – столяри, сторожі, різнороби та контрабандисти – ким тільки Андрій не працював. Після філфаку – викладачем у фармакадемії, потім, додає Вазік, "у 90-х Андрій зайнявся виробленням норкових шкурок. Був заможним, але розорився через те, що мода на норкові шапки минула, влаштувався охоронцем на завод Малишева, читав книги, і далі захоплюючись історією".
Ми з Андрієм мінялися книжками. Він мені давав Маланюка, Івана Дзюбу, Ле Гоффа та Бенедикта Андерсона. Я йому – Пінчона, Юрсенар, Фаулза і Памука. Останні книжки ми один одному ще не повернули. У мене дотепер його Костомаров, у Андрія – мій Еко.
Запитую в Андрія, які з книжок сформували його погляди. Він відповідає: "До багатьох речей я приходив інтуїтивно. Андерсон або Липинський (Бенедикт Андерсон – британський політолог і соціолог, автор праці "Уявлені спільноти"; В'ячеслав Липинський – український історик і соціолог, теоретик українського консерватизму – УП) тільки зміцнили своїм авторитетом та інтелектом.
У принципі, за всіх застережень, ідея-фікс українського націоналізму: "Ми такі, як усі!". Мене надзвичайно забавляло, коли так говорили націоналісти, а їхні опоненти з проросійського або псевдокосмополітичного табору: "Ні, ми особлива країна. Не можна порівнювати! Досвід інших нам не годиться". Пам'ятаю, на якомусь ефірі я не витримав і перейшов на крик: "Хлопці, чорт забирай, та хто ж із нас космополіт!?"".
Наша філфаківська компанія спілкувалась російською. Коли Андрій зателефонував мені вперше з початку великої війни, я не знав, якою мовою тепер із ним розмовляти. Андрій говорив російською. Коли його відволікали і кликали, я чув, як він відповідав українською. Зі своїми друзями-рухівцями ("рухманами", як він їх називає) Андрій теж говорив українською.
"В армії такої проблеми немає. Розмовні – українська, російська, різні види суржику, вірмени або узбеки – між собою. Весь офіціоз український. Своєрідний суспільний договір".
У 2000-х Андрія як українського націоналіста, а головне – блискучого спікера, часто звали на харківське радіо і телебачення брати участь у дискусіях, політичних здебільшого. Він написав два десятки статей, розбираючи сьогодення через аналогії з минулим. Написав на замовлення видавництва книжку "Битва на Калці", серія "Знамениті події історії України".
Читав і розповідав Андрій про все. На одній з екскурсій, у Новгород-Сіверський, в автобусі, екскурсовод виклав усе і, не знаючи, про що далі говорити, пішов по другому колу. Андрій мало не вихопив у нього мікрофон і – не доповнив розповідь, а розповів по-іншому, докладно. І всі його слухали, розкривши рота.
Тепер його слухають, розкривши рота, бійці його відділення у бліндажах під час чергування. Позивний у нього "Історик".
"Зі Спартою загнули"
Коли є зв'язок і час, Андрій телефонує мені. Так само ми розмовляли по телефону до війни. Андрій так само жартує. І розповідає то про Сасанідський Іран, то про занепад провансальської мови.
Можемо говорити годину, півтори, якщо обстановка йому дозволяє. Але буває, розмова обривається на півслові.
Пише у WhatsApp: "У нас проривалися. Відбили. Нормально. Тільки каску загубив у посадці, не знайду…
Естонці взагалі цікаво, як збереглися. Завдяки лютеранству? Чи просто не дійшли руки ані в росіян, ані в остзейських баронів. Дерптський університет був єдиний в імперії німецькомовний. Перевели на російську пізніше за всіх. Тоді ж перейменували Дерпт на Юр'їв… У нас заспокоїлося, але багато дронів-камікадзе".
Питаю, як йому порівняння України зі Спартою. Андрій відповідає:
"Зі Спартою – загнули. У тому то й жах, що країна вже зазнала величезних втрат саме пасіонарного чоловічого населення насамперед. Вони сумарно, може, і виглядають не критичними, але я дуже боюся, як би нас не чекав феномен міжвоєнної Франції.
Здавалося б, країна вийшла навіть не переможцем, тріумфатором після Першої світової. Але, що називається, духовно надломилася. Пасіонарна Франція лицарів, мушкетерів і наполеонівських солдатів загинула. Ті, що залишилися, стали жити під гаслом "Більше не допустити цього жаху за будь-яку ціну". Саме за будь-яку!
Ніщо так болісно французи не переживають, як ту ганьбу. І нинішня війна роз'ятрила в багатьох ці історичні рани. Якась Україна відбивається, як же ми, такі великі, тоді, з величезною армією, так ганебно.
А ми ж далеко не Франція. У нас політична нація толком не склалася…
Я майже там же. Засіли у зруйнованому селі в будинку. Є інтернет. Але прилітає, і холодно вночі, будинок напівзруйнований – сиро. У 22-му в ньому стояли нібито осетини, але жодних російських сувенірів не зустрів. Все, кличуть".
"Кумедно", "цікаво", "парадоксально"
Інтересно", "кумедно", "цікаво", "парадоксально" – часті в нього слова.
"Я стежу за перейменуваннями (харківської топоніміки – УП). Тема цікава, часто кумедна". "Вплутався в Ютубі в срач про Булгакова і Бродського. Шанувальники Бродського потішили. Нагадують секту... Все, збираємося на позиції".
"Хай як парадоксально, але що швидше культурно й мовно Україна віддалиться від Росії, то кращими стануть стосунки між країнами і народами. Тобто росіяни перестануть сприймати Україну як Анти-Росію. Погані? Так. Але як поляки. Невдячні? Так. Але як болгари. Загалом, погані, але інші, а не зіпсовані росіяни. Тема філософська і цікава, можна помудрувати. У мене є задумка написати про це... У нас тупо луплять навмання, де нікого немає. Стали нервовими. Бісяться, як на 9 травня".
Звернув увагу, що в його мові нема матюків ("срач" не враховується, це ж термін). Став згадувати, чи часто чув мат від Андрія. Не можу згадати. Він обходиться іншими засобами переконання: аргументами. Він їх вміє знаходити.
І вміє знаходити в усьому хороше. Скиглієм я його ніколи не бачив, не чув. Навіть після поранення. Бачив, чув таким, що сміється над долею, над собою. І зараз він такий самий.
"В інтернеті з негативом переборщують. Причому це більше впливає не на армію, а на тил. Я не за цензуру, але ці страшилки задовбали. Плюс ворожа контрпропаганда.
Якщо раніше Росія просто виливала на українську аудиторію свою внутрішню пропаганду, то в останні пів року пішла розрахована саме на Україну, навіть українською. Як у Другу світову: своїм – одне, ворогам – дещо інше. Визнали-таки заднім числом: народ не один. Цікава тема. Утім, в ефективність пропаганди я давно не вірю... Все, кличуть їсти гарячий суп".
Пропаганда – улюблена тема Андрія. Болюча тема. Викручені слова, брехлива інформація з фактами, підібраними тенденційно. З латинської propaganda – "те, що насаджує (поширює)" віру. Викручені слова і факти діють на емоції, розум відключається. Розум, здатність мислити – для Андрія все. Ну і взагалі – "треба ж відповідати за слова".
Під час Революції гідності Андрій стояв на харківському майдані. Їздив на київський. Після Майдану волонтерив. Охороняв "від шахраїв і п'яних компаній" переселенців із Донбасу в колишньому піонертаборі на околиці Харкова. Це та сама околиця, де в 2022-му на окружній він захищатиме Харків.
У 2017-му його знайомі по Майдану і РУХу, кадрові військові з "Айдару", які працювали у військкоматі, сказали, що створюється тероборона. Андрій записався. Став їздити на збори. "У мене навіть не було української присяги, тільки радянська". Я пам'ятаю його проводи в армію, 1988-го, після першого курсу. Служив Андрій у Мурманській області на кордоні з Норвегією. Повернувся переконаним націоналістом, одразу вступив до РУХу. І недовіра до пропаганди у нього теж сформувалася в радянській армії.
"Розпитай Вазіка, чим дихає наша еміграція. Ось став тепер частіше сидіти в інтернеті, і мене не залишає відчуття, що за останній рік уся російська пропаганда повністю переключилася саме на тих, хто виїхав з України.
А ось розкладати армію навіть не намагаються. Повний контраст із Другою світовою. Усі ветерани згадували, що фронт був буквально засипаний листівками. Причому з урахуванням різного адресата. Майже білогвардійськими, лівими (типу Гітлер теж за соціалізм), антисемітськими, антиросійськими (якщо пронюхували, що на позиціях неросіяни) тощо.
Зараз немає нічого. Я взагалі бачив тільки дві листівки ще на початку війни, абсолютно тупі, як для совків-стариків. Бачать безперспективність, на відміну від німців?..
У мене все добре, але весело. Можу, звісно, судити тільки за нашим напрямком, але страхи, по-моєму, сильно перебільшені. Хоча на війні як на війні".
На війні як на війні
Під час блекаутів у тилу обурюються, скаржаться, матюкаються. Я запитав у Андрія, як у них. На "нулі" – взагалі без електрики. На одних генераторах. Генератори заправляються дизелем або бензином. На "нуль" їх привозять машини. Дороги прострілюються. Спалахне й одразу згорить.
Смерть, кров, смерть, прилетіло, товаришеві відірвало руку і ногу, ледве врятували, довезли. Обстріли, обстріли. Загиблі.
Ще до Бахмута Андрій мені сказав: "Потрібно бути фаталістом".
Фаталізм коротко: що буде, те буде. "Ducunt volentem fata, nolentem trahunt" ("Охочого йти доля веде, того, хто противиться, – тягне") – головний принцип стоїцизму, який зробив із фаталізму філософію, яка вчила стійкості. Вчила вистояти, щоб жити. Долю контролювати ми не можемо, але можемо – вчинки та думки. Мета життя, за стоїком, саме в тому, щоб мислити.
Фаталізм – філософія, не релігія. Андрій – атеїст.
Війна взагалі не про релігію і не місце для книжок, навіть для філолога. "Книжки тут читаю рідко, більше інтернет. Хоча волонтери возять без розбору: від Біблії до детективів і суто наукових. Усе пристойне відвожу додому. Коли читати".
Взимку – нашестя мишей. Влітку – "докучає якась погань, схожа на маленького метелика. У місті таких немає". Взимку страшно холодно, мерзнуть, не можуть узагалі зігрітися. Влітку нестерпна спека й оводи колосальних розмірів. Але найгірше, каже Андрій, осінь: дощі та непролазна багнюка.
До речі, про комах: "Комах повно. А ось вошей немає. Про це багато сперечаються. В обидві світові війни це був бич, навіть у німців. Мило? Так у них було. Синтетика? Що кажуть фахівці, не читав. Рідко трапляються й випадки проносу. А на тих війнах проблема. І замазури ж є. Деякі мобіки забивають на себе".
Запитую про будні. Про розпорядок дня.
"На фронті жодного розпорядку дня немає. Тобто за людиною протягом доби закріплено два – три наряди типу спостереження за ворогом, охорона тощо. Решту часу – за ситуацією: копають, ремонтують, мотають колючку, стріляють, ховаються від обстрілів, атакують, сплять, їдять, сидять в інтернеті, якщо є. Щодня по-різному і водночас однаково. Треба звикнути до думки, що можеш у будь-який момент померти.
Взагалі тема: люди на війні – свідомі самогубці, які заздалегідь поховали себе. А з іншого боку – оптимісти, які будують плани на майбутнє, аж до дрібниць: які я куплю меблі, який сорт винограду посаджу на дачі, не кажучи вже про розлучуся – одружуся. Я думаю, письменникам роботи вистачить.
Нинішню скороспілку – військову прозу і вірші – читати неможливо. Ні, там усе правда – але лайно. А може, я сноб. Все ж таки філфак розбестив у смаках. У принципі, люди тут, і це, звісно, не феномен військової форми, стають більш схожими. А от ті, хто зламався, навпаки, в кожного індивідуальний випадок, і вони дуже різні. Теж тема для письменників…
Учора міцно бомбили. Машина і паливо згоріли. Але проблему вирішили. Заради інтернету люди готові ризикувати. Наркотик!".
Про сюрпризи. "Поки стріляють не по нас, вирішили накрити окопи новими масксітками. На всіх бирки – в'язала така-то дівчина з Боярки. І тут із розгорнутої сітки на голову посипалися цукерки, чай і чвертки коньяку. Їх засунули всередину – типу сюрприз. А ми думали, чому такі важкі, напевно, всередині мокрі. Тепер народ ходить мацає масксітки. Відразу купа охочих накривати".
"У мене нормально. Сильні дощі. Весь у глині. Ворон із нами, чекає журналістів (це – про славнозвісного Мавіка, якого бійці підібрали вороненям, яке ще не вміло літати, і він прижився в них на позиціях – УП). У кішки знову поповнення – 6 фронтових котів".
Котів у них у відділенні коли вісім, коли чотирнадцять. Досвідчені старі й кошенята. Коти прибігають до них на позиції – перебігають кордон. Російські коти. Наші потім їх везуть додому в Харків, уже українських.
Котики в нашій війні скрізь. "Люди стали добрішими до тварин", – каже Андрій.
"Добрий" – теж часте в нього слово. "Я добрий командир".
Андрій – командир відділення. В його відділенні один боєць займався будівельним бізнесом до війни, інший був охоронцем у супермаркеті, є АТОвець, є фермер. Із нещодавнього поповнення – "стрілець Ліза, позивний "Мальвіна". 25 років, чоловікові 45. Троє дітей, але один від першого шлюбу. Чоловіка призвали. На сімейній раді вирішили – піде вона. "Я йому сказала: "Ти розмазня, тебе відразу вб'ють". Харків'янка, аполітична".
Запитую, на що схожа ця війна. Андрій читав і розповідав про безліч війн. Росіяни порівнюють її з "Великою Вітчизняною", головною "скрепою". На Заході проводять аналогії з Першою світовою.
"Ні, жодна аналогія не підходить. Ні Спарта, ні Перша світова, ні Руїна після Хмельницького, ні Парагвай (втрати не катастрофічні). Тут інше".
Андрій бачить війну зсередини, як цю війну. Що відбувається тут і зараз. Не повторює минулого, а відкриває майбутнє.
"Все буде добре"
"Будь що буде" – прийняття майбутнього. Воно для стоїка, фаталіста відкрите. Не гнітить, не лякає.
Андрій говорить і пише про майбутнє – про той час, який настане після війни. Як з'їздить у Німеччину до племінниці. У неї там наречений, вона заміж виходить. За німця з пристойної бюргерської сім'ї, де її обожнюють.
Пише: "У мене все нормально. Подивився фото і подумав, скільки ж доведеться відбудовувати. У нас багато руйнувань, про Харків навіть не йдеться. Після війни на нас чекає нова реальність. Буде цікаво". Пише: "Все буде добре".
Пишу: утеплюємо дім. Андрій: "Дім – це потрібно. Взагалі домівки намагаються облаштовувати навіть у прифронтових селах. Це в крові, нацхарактер".
Удома в Харкові в Андрія залишилися два коти, підгодовує сусідка. Приватний сектор, коти дворові, гуляють де захочуть. Коли Андрій приїжджає у звільнення на день-два, збираються біля нього і сплять разом.
Звільнення і відпустку Андрій проводить у Харкові. Приїжджає до старшого брата, зустрічається з соратниками по РУХу, відвідує товариша, який втратив руку і ногу: "Живчик, із протезом їздить містом. До війни розробив свій метод лиття кольорового скла для вітражів. Такий собі Кулібін. Зараз з моєї подачі взявся за винокуріння. Винайшов суперапарат".
Андрій розповідає, як у Харкові багато яскравої молоді, яка живе своїм життям і заворожує своїм виглядом. Дівчатка в кольорових перуках і костюмах-косплеях. Хлопчики на гіробордах, з білим волоссям. У центрі багато кафешок на вулицях, відвідувачів у них. Ошатні дівчата, зграйкою, сміються. Діти граються біля фонтанів. Життя вирує. Місто живе.
Його захоплює цей вир життя. Нібито немає війни. Для цього він і на фронті.
На фронтових фотографіях – з товаришами по службі, вороном Мавіком, з автоматом – у Андрія погляд такий, як я пам'ятаю: з усмішкою. Але на одній, чорно-білій – суворий.
Справді здригнешся, якщо не знати Андрія. Проникливий погляд. Суворий, серйозний, у душу. Погляд самої війни.
Андрій Краснящих, для УП
