Школа війни

Незважаючи на російський повітряний терор, український тил намагається жити більш-менш нормальним життям. У країні стартував черговий навчальний рік. Діти розпочали заняття, а дорослі сперечаються про нову концепцію історичної освіти: об'єднання всесвітньої та історії України в один предмет.

Одні палко підтримують такий підхід, інші – ні. Глобалістам заперечує опозиційний нардеп Володимир В'ятрович: 

"Історія в школі – один з головних інструментів формування національної ідентичності учнів. З 1991 в Україні тривають дискусії, як зробити кращими підручники історії і, попри те, що їх справді можна і треба вдосконалювати, варто відзначити, що головне своє завдання вони виконали успішно: виховали покоління громадян, готових захищати свою державу із зброєю в руках".

На жаль, на практиці ми спостерігаємо дещо іншу картину. З кожним десятиліттям незалежності в українських підручниках ставало дедалі більше патріотизму: і, за ідеєю, готовність захищати країну зі зброєю в руках теж мала неухильно зростати. Але якби це було так, то зараз середній вік військовослужбовців ЗСУ не становив би 40 плюс чи навіть 45 плюс. Більшість захисників України навчалися в найкращому разі за сумнівними підручниками часів раннього Кучми, а в найгіршому – застали ще радянську макулатуру.

З іншого боку, відома низка прецедентів, коли українські підлітки підпалювали автомобілі ЗСУ за завданням російських спецслужб. Йдеться про представників покоління, яке навчалося за найправильнішими та найпатріотичнішими підручниками, виданими після 2014 року. Але, як бачимо, це ще не гарантує щирої любові до Батьківщини.

Звичайно, проблема не в якості сучасних підручників, а в тому, що за інерцією ми сильно перебільшуємо роль школи у вихованні сучасних українців. "Народна освіта відіграє вирішальну роль у війні. Якщо пруссаки розбили австрійців, це перемога прусського шкільного вчителя над австрійським шкільним вчителем", – ці рядки професора Оскара Пешеля відображали реальність, що існувала 1866 року. Проте з того часу дуже багато що змінилося.

Маленькі європейці середини ХІХ століття зростали у світі інформаційного дефіциту. Школа була для них головним джерелом відомостей про планету, а шкільний підручник – майже безальтернативним джерелом знань. Але сучасні діти зростають у світі інформаційного достатку – і вже ніколи не сприйматимуть шкільну премудрість так само некритично, як за старих часів.

Подобається нам це чи ні, але школа давно не є чарівним інкубатором, що дозволяє виростити зразкових громадян та самовідданих патріотів.

Українці за сорок, що несуть на собі основний тягар великої війни, були виховані не вітчизняними підручниками дев'яностих – нудними та погано виданими. Справжніми вихователями цього покоління стали Арнольд Шварценеггер та Сільвестр Сталлоне, Стівен Спілберг та Джордж Лукас. А сьогоднішніх українських тінейджерів TikTok виховує більшою мірою, ніж будь-які шкільні програми. Причому, перестаравшись із примусовим шкільним вихованням, можна отримати й протилежний результат – ефект відторгнення.

Україна не зуміє підібрати ключик до умів і душ наших юних співвітчизників, якщо шукатиме замкову щілину там, де її вже немає. Тому так важливо дивитися правді у вічі та бачити справжні, а не хибні причинно-наслідкові зв'язки.

Чому в сучасній Україні виявився настільки успішним кенселінг Пушкіна, Толстого та Достоєвського? Бо всі вони – росіяни? Не зовсім. Набагато важливішим є те, що всі вони – класики. А в наші дні літературна класика позаминулого століття справді цікава лише вузькому колу інтелігенції. Мало хто з наших сучасників читав "Євгенія Онєгіна", "Війну та мир" або "Злочин і кару" за власним бажанням. Здебільшого з цими творами знайомилися з-під палиці.

Цілком природно, що коли в Україні постало питання про кенселінг російських класиків, то у них не знайшлося численних захисників та щирих шанувальників. Навпаки, хтось був тільки радий постфактум поквитатися з об'єктами шкільного зубріння.

Але наприкінці 2023 року вийшов сумнозвісний серіал "Слово пацана", і кенселінг російської культурної продукції відразу зламався. Безумовно, кіно про казанську шпану було пов'язане з державою-агресором набагато сильніше, ніж будь-який літературний твір ХІХ століття.

Зйомки серіалу велися у розпал повномасштабного вторгнення в Україну. Знімали його на гроші Інституту розвитку інтернету, заснованого урядом РФ для фінансування пропагандистських проєктів. Проте це не відштовхнуло численних українських глядачів, які постраждали від російської агресії. Тому що "Слово пацана" – не якась нудна "Анна Кареніна" чи архаїчний "Ідіот". Це продукт маскультури, справді цікавий сучасній аудиторії. Зокрема і юним українцям, які виявилися готовими брати приклад із вигаданих героїв.

Утім, у розпал великої війни головним джерелом інформації, постачальником вражень та вихователем юнацтва стає навіть не масова культура, а сама війна. Однак вихователь це дуже норовливий і ненадійний.

Вважається, що воєнний час навчить українських підлітків самовідданості та мужності, ініціативності та стійкості, ненависті до ворога та любові до своєї країни. Це справді можливо.

Але воєнний час здатний прищепити незрілій особистості й зовсім інші якості. Цинізм. Нігілізм. Аморалізм. Зневага до людського життя. Заперечення цінностей, які пропагує старше покоління.

За всіх часів тінейджери схильні ставити під сумнів авторитет дорослих. Причому заперечення цього авторитету істотно спрощується, якщо слова дорослих розходяться зі їхніми справами. І, на жаль, повномасштабна війна надає новому поколінню українців чимало таких прикладів.

Дорослі вимовляють пафосні промови про національну солідарність – а юний українець регулярно бачить новини про корумпованих чиновників і силовиків, які заробляють на чужому горі.

Дорослі заявляють про готовність воювати за кордони 1991 року – а юний українець знає про численні схеми ухилення від мобілізації та розуміє, що тим самим дорослим не соромно бути ухилянтами.

Дорослі розмірковують про рух до Європи та про будівництво правової європейської держави – а юні українці вже чули про примусову "бусифікацію" з порушенням усіх можливих правових норм.

Дорослі говорять про генетичну українську волелюбність – а юний українець спостерігає, як із кожним місяцем війни гайки в Україні закручуються все тугіше, і нових заборон та обмежень стає дедалі більше…

Епоха Оскара Пешеля залишилася далеко в минулому, і відповідальність за долю нового покоління вже не вдасться перекласти на нещасних шкільних учителів. Тепер ця відповідальність лягає на все суспільство в цілому. Занадто багато залежить від нашої мудрості, терпіння, чесності – і від нашого ж лицемірства та дводумства.

Але, звичайно, завжди можна піти шляхом найменшого опору. І вдати, ніби ключ до вирішення всіх проблем – це правильний та ідеологічно вивірений шкільний підручник.

Михайло Дубинянський