Партизан із Василькова. Про що мовчав Максим "Непийпиво" з ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині
24 серпня 2001 року Київ гучно святкував десятиріччя незалежності. Вздовж лав військових на Хрещатику парадний лімузин ЗІЛ-4104 возив по черзі генералів. На Майдані хор співав: "Боже великий, єдиний, нам Україну храни".
Поміж Леонідом Кучмою та головою Верховної Ради Іваном Плющем за урочистостями напружено спостерігав 48-річний правитель РФ Путін.
"Здобувши незалежність, Україна постала в центрі Європи як прихильник миру і добросусідства, – вимовляв з трибуни міністр оборони Олександр Кузьмук. – Навколо нашої батьківщини створено пояс стабільності, дружби і взаєморозуміння".
Коли режисер трансляції зосередився на десятирічних дівчатках у національному вбранні, ведучий патетично прокоментував:
"Ровесниці України, які народилися 24 серпня 1991 року, випускають в небо десять голубів як символ миру, надії та щастя. Вітаємо ровесників незалежності з днем народження. Бажаємо їм щасливого дитинства та мирного неба".
Поки звільнені птахи кружляли над Майданом, дівчатка вручали квіти урядовцям і почесним гостям, серед яких був Путін.
"Мамо, ну чому ти не могла мене на рік пізніше народити?!" – по-дитячому ображався Максим Михайлов із Василькова, який того дня святкував свій одинадцятий рік життя.
Він народився 24 серпня 1990 року, рівно за рік до незалежності. У грудні 2022-го 32-річний боєць батальйону "Братство" Дмитра Корчинського загинув з трьома побратимами на Брянщині.
У диверсійно-розвідувальну групу разом із "Непийпиво" Михайловим входили 19-річний Богдан "Аполлон" Лягов, 34-річний Юрій "Святоша" Горовець та 38-річний Тарас "Тарасій" Карпюк.
Спираючись на спогади Олени Михайлової, мами Максима, та його товариша Осипа Луганського, УП розповідає про життя бійця, який любив лицарську бувальщину, курив люльки, грав на кобзі, варив каву. Та був одним із перших, хто переніс війну на територію ворога.
Ні
Перше правило бійцівського клубу: не розповідати про бійцівський клуб
Фільм "Бійцівський клуб" (1999 р.)
Якщо для розвідника та диверсанта мовчання – золото, то для його батьків – ребуси на все життя.
Влітку 1992-го, коли Максиму було трохи менше ніж два рочки, його привели в дитячий садочок. Ближче до Нового року виховательки приголомшили Олену Михайлову: "Ваша дитина почала розмовляти".
"В сенсі "почала"?! – дивувалась мати. – Він і раніше говорив. Ми з ним змалечку розучували вірші".
Майбутній воїн не любив теревенити. На запитання про те, як минув день у дитсадку, відповідав зазвичай односкладово: "Так. Ні. Так. Ні".
Небагатослівності Непийпиво дотримувався й надалі. Коли не поспішав розповідати батькам про участь у найгарячіших подіях Майдану. Коли не ділився подробицями виїздів у зону АТО. Коли після повномасштабного вторгнення робив росіянам "бавовну".
"Я народила партизана, – каже мати. – Він партизаном зростав, партизаном і залишився".
Одного разу, коли батьків не було вдома, вже юний Максим позичив у сестри дві гривні. Сів на маршрутку до залізничної станції Калинівка, там вирушив "зайцем" електричкою на захід.
"Добрався з друзями аж до Карпат, де подорожував два тижні, – згадує Олена Михайлова. – Такий у них був квест".
Коли наприкінці 2021 року батько Максима помирав від раку, багато слів не було потрібно. Непийпиво приїхав із Києва допомогти. Робив татові уколи, годував з ложки. Брав, немов маленького, на руки, щоб перекласти з місця на місце.
"Боже, як син за ним доглядав!" – тішиться Олена.
Вона поховала чоловіка 13 лютого 2022-го. Наприкінці того ж року загинув син, який після похорону батька пішов у добровольці. Коли збирав речі на війну, мати прибігла з роботи: "Максим, я можу якось тебе відмовити?".
Він відповів коротко: "Ні".
Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині
Спробувати все
Затримано представників організації УНА-УНСО. Їхньою вимогою було приєднання Ставропольського краю до України
Заступник прокурора Ставропольського краю РФ.
З новин "Рен-ТВ" (2013 р.)
Наприкінці січня 2013 року Олена Михайлова, інженер телефонної станції, лягла відпочивати після робочої зміни. Заснути не дав чоловік. Заскочив у кімнату зі звісткою з інтернету: "Лєна, нашого Максима десь у Росії в тюрмі закрили".
Непийпиво був серед десятків мітингарів, яких затримала поліція в Невинномиську Ставропольського краю. Активісти вимагали покарання для уродженця Чечні Вісхана Акаєва. Під час бійки в барі "Зодіак" той убив ножем мешканця Кочубеївського району Миколу Науменка.
Знайшовши необхідні номери, мати Непийпива зателефонувала до в'язниці: "Ви тільки не бийте хлопців". Максима покликали до слухавки. "Все добре, мам. Нам навіть зубні щітки видали", – заспокоював він. "А чого ти туди поїхав?", – питала Олена. "Підтримати братів-козаків", – відповів.
Непийпиву присудили адмінштраф. Після повернення він розповів про російський застінок: "Ну, як не били... Пройшлись добряче. Знають, куди бити, щоб видно не було".
Про химерні шляхи Максима його сім'ю попереджали ще всередині 90-х, коли після важкої хвороби малюка повезли у профілакторій в Одесу.
Серед процедур був масаж легенів. Два рази на тиждень його робив лікар епохи екстрасенсів та нарисів про НЛО, якими тоді рясніла жовта преса.
Не витримавши нескінченних байок масажиста, Олена Михайлова все ж запитала: "Гаразд, і ким буде моя дитина?". "Таких професій зараз немає, – напустив той таємничості. – Але ваша задача – дати йому спробувати все".
"Я і намагалася давати", – каже жінка.
У чомусь одеський масажист мав рацію: зупинятися в одній точці Максиму було нудно. Стабільність, якої йому зичили мама з татом, не римувалася з волею.
Михайлов захопився історією. Навчився шиттю. Виготовляв жупани, шаровари та вишивав сорочки, в яких з'являвся на акціях у Києві. Любив знімати на камеру, мріяв стати режисером. Курив люльки.
Закінчив у Василькові коледж НАУ, прислухавшись до батька-авіатехніка, який служив у Тарту, в бомбардувальній дивізії генерал-майора Джохара Дудаєва.
Не маючи проблем із точними науками, вступив на фізмат у Драгоманова, але не довчився.
Брав участь у театральних постановках, знявся у "Посттравматичній рапсодії". Був кухарем і капралом поліції. Найманим баристою та власником кав'ярні на столичних Липках.
Як оператор і журналіст працював на YouTube-каналі "Всесвітнє Броварське телебачення".
"Захоплювався всім, що допомагало вирізнятися з натовпу", – зазначає його мати.
Так
Сенс змагання – якнайдовше курити люльку, не допускаючи її загаснення
Стаття Вікіпедії "Відкритий чемпіонат України з повільного куріння люльки"
Якби речі могли говорити, про що би розповіли речі Максима Михайлова? Про турніри з куріння, в яких він брав участь? Про бесіди з товаришами? Про споглядання?
"В мене досі є деякі його люльки, якими я користуюсь, – розповідає Осип Луганський, друг і побратим Непийпива. – У нього їх було до тридцяти штук.
Він їздив на чемпіонати з повільного куріння. Робив це дуже професійно – міг палити люльку годинами, не звертаючи на неї уваги".
З Максимом Луганський познайомився в серпні 2017 року, на одній з акцій проти незаконної забудови в Києві. Михайлов був у своєму стилі – в жупані, шароварах, з бандурою. І, звісно ж, з люлькою.
"Якщо ви вперше побачите таку людину, то подумаєте: "Якийсь трохи міський божевільний". Але під час спілкування зрозумієте – це ретельно продуманий образ", – каже Осип.
Пізніше, коли Луганський орендуватиме на пару з Максимом квартиру, він стане свідком народження цього образу за допомогою старої швейної машинки. Але один зі своїх жупанів Михайлов завершити не встиг.
"Максим брав участь у перших маршах вишиванки (у "Вишиванковій ході" – УП), – розповідає побратим. – Думаю, вони надихали його заглиблитися в історію, національний одяг, різні автентичні речі".
"Він ходив на фехтування, коли була можливість оплачувати заняття, – продовжує Осип Луганський. – Мріяв про справжню шаблю, але, на жаль, не отримав на неї дозвіл. Дуже любив ножі, їх у нього було багато. Займався ножовим боєм".
Не намагався накопичувати гроші. Не любив обтяжувати себе думками про майбутнє. Жив у своє задоволення, одним днем.
Коли 24 лютого зібрався батальйон "Братство", Максим був щасливий.
"Попри відсутність грошового забезпечення, попри проблеми з амуніцією, які були на початку, він ні на що не нарікав. Воювати по-справжньому – було тим, про що він мріяв", – згадує Осип.
Незадовго до загибелі в грудні 2022 року Максим Михайлов читав "Моральні листи" Сенеки до Луцилія. Про свободу та дружбу, про бідність і смерть.
Перед останнім виходом Михайлова з Тарасієм, Святошою та Аполлоном Луганський запитав: "Ви розумієте, що з вами може бути?".
"Так," – спокійно відповів Непийпиво.
Читайте також: "Шукайте мене, бо ще трошки – і помру". Історія нацгвардійця, який повернувся з того світу й отримав Героя України
Тимчасово зачинено
Воїн, безстрашний, що йде своєю волею.
Своєю кров'ю ти оновиш цей світ. Хвала тобі
Фільм "Апокаліпсис" (2006 р.)
Підвальне приміщення, біла цегла, жовті металеві балки, книжні шафи, творча атмосфера – в 2018 році Непийпиво відкрив на Липках власну, "ПостАпокаліптичну Кав'ярню".
Місце, де Максим прокачував навики баристи, зазивало гаслом "Буде працювати навіть після нанесення ядерного удару по Києву". За іронією долі заклад закрився через COVID-19 у 2020-му, під час першого українського локдауну.
Того року Михайлову виповнилося тридцять.
Напередодні ювілею він приїхав до батьків у Васильків з дівчиною. Мати поралася на кухні. Зазвичай він просив до свят домашні котлети по-київськи та "крабовий" салат. Цього разу Олена вирішила привітати ювеляра ще й тортом "Острів".
На створення океану з бірюзового желе пішло три дні. Творцю залишалося закінчити дрібниці.
"Максим сказав, що зранку поїде назад у Київ святкувати тридцятиріччя з друзями, – згадує жінка. – Довелось швиденько доробляти торт разом із ним та дівчиною: мушлі – з білого шоколаду, пісочок – із какао".
Востаннє мати пригостила Максима солодощами наприкінці 2022 року, коли боєць заїхав додому. "Мамо, я на хвилинку", – сказав він.
Нашвидкуруч Олена зібрала продукти, консервацію та цукерки. Це було у п'ятницю. У неділю, на Різдво, Непийпиво загинув. За кілька днів до власного весілля.
Пізніше мамі повернуть сумку Максима. В ній – шоколадні смаколики, які вона поклала під час останньої зустрічі з ним.
Кав'ярня, де Непийпиво заробляв на хліб і частував кавою друзів, залишається сьогодні на гугл-картах. Оцінка – 4,8. Дев'яносто шість відгуків кількарічної давнини:
"Місце прикольне, хіпстерське, миле. І народ доброзичливий";
"Єдина кав'ярня, де можна послухати музику доби бароко";
"Затишно і в разі ракетного удару є шанс вижити";
"Бариста, хочу від вас багато діточок та капучино".
"Найсмачніша кава тут!"
За вказаним телефоном власника кав'ярні чутно: "Набраний вами номер не обслуговується". Але в гугл замість апокаліптичного "Зачинено назавжди" вказано інший статус закладу – з надією на переродження:
"Тимчасово зачинено".
Євген Руденко – УП
