Спецпризначенець Бунтар: Є "совкові" командири, яким важливіше отримати зірочки на погони, ніж перемогти
"Започаткувати тури на передок для цивільних, щоб вони бачили, що там відбувається, і прокидалися – це може бути крута бізнес-ідея", – каже під час розмови з УП 33-річний спецпризначенець Андрій Вергуленко з позивним "Бунтар".
Перед початком великої війни він, власне, працював у туристичному агентстві та возив людей у тури, але з України за кордон: в Ісландію, Норвегію, Доломітові Альпи.
Андрій добровільно мобілізувався до лав Збройних сил України в грудні 2023-го. Хоча намагався зробити це від самого початку повномасштабного російського вторгнення. І паралельно волонтерив у благодійній організації "Едельвіра".
Вергуленко вступив на службу в ЗСУ з п'ятої спроби. Перші чотири рази, коли збирався мобілізуватися, потрапляв у ДТП – тричі на мотоциклі, а четвертий раз – на машині. "Напевно, це були якісь знаки, що ще не час", – згадує Вергуленко.
Зрештою взимку 2023-го йому вдалося потрапити до бажаного підрозділу Сил спеціальних операцій (ССО). Зараз Андрій – пілот FPV-дронів.
"Один із моїх командирів сказав: "Звикай бути військовим". Типу в армії чітка ієрархія. Але я як людина цивільна відповів, що не хочу до цього звикати, бо у війську залишилось дуже багато тупорилого "совка", – пригадує Андрій. Саме через бунтарську натуру він обрав собі позивний "Бунтар".
Андрій Вергуленко розповів "Українській правді", як потрапив до ССО, чому його забавляють підходи до мобілізації в Україні і що не так із інформаційною політикою держави.
Далі – його пряма мова.
Відбір до ССО і навчання в Іспанії
Перед початком військової служби в Силах спеціальних операцій я пройшов місяць базової підготовки. На жаль, це був не Q-курс (спецкурс ССО – УП), а звичайна БЗВП. Як виявилося, щоб потрапити в ССО, не обов'язково проходити Q-курс, достатньо мати відношення від військової частини.
Перед "учебкою" був фізичний тест. Нам розповідали, що в ССО все серйозно, що не кожен зможе здати нормативи, а по факту ми в якомусь селі попідтягувались, побігали з місцевими собаками по вулиці і все.
В мене на відборі був чувак, який підтягнувся нуль разів, але йому сказали: "Окей, ми тобі накинемо один раз за те, що турнік прокручується, можеш іти в навчальний центр". Я думав, що в ССО тільки еліта служить. Типу не витягуєш – іди в інший підрозділ. Але ні, виявилося, що беруть ледь не всіх підряд.
Через 10 днів в "учебці" нас відправили на навчання в Іспанії. Я був шокований, коли ми туди приїхали. В іспанців немає поняття, яка у нас війна. У них є свої застарілі стандарти, так звана "база", якій вони вчать, і все.
Наприклад, вишикуватись в лінію й бігти на окоп. Ми намагалися їм пояснити, що українська війна технологічна – дрони зараз усе бачать і можуть вражати будь-де. А вони казали: "Розуміємо, але, сорі, у нас програма".
Ми місяць там тренувалися – більшу частину часу втупу ходили в броніках і касках по горах. Були ще стрільби, якісь базові штуки, наприклад, як ходити таким чи іншим строєм. Але в мене весь час було розуміння, що через місяць потраплю на війну, де на х*р не всралось, як ходити "шахматкою" і патрулювати дороги. Цього ніхто на передовій не робить.
По суті ми повернулись додому з якимись незрозумілими навичками, хіба що трохи навчилися стріляти. Нас усіх розділили між підрозділами: хтось потрапив у ССО, хтось у десантно-штурмові, а хтось – в інші роди військ. Були люди, які пройшли "учебку", потрапили на передову і майже одразу загинули, бо в них влетів FPV.
Рівень підготовки у воюючій країні, я думаю, мав би бути трохи інакший. Усіх бійців мають готувати, як піхотинців і штурмовиків, щоб вони володіли хоча би базовими навичками. І обов'язково має бути якісне навчання тактичній медицині.
Перші бойові виїзди: Авдіївка та Роботине
Наприкінці грудня 2023 року я закінчив підготовку, а вже в січні 2024-го поїхав в Авдіївку. Ми були там до останнього дня. Бувало, що навколо нас за півтори години 34 КАБи лягало.
Коли Третя штурмова бригада в крайні дні заходила в Авдос, п*дари писали в своїх чатиках: "КАБам пох*р, яка ви штурмова". І це дуже влучно. Коли КАБ падає, йому неважливо, які в тебе бронік і каска чи рівень навичок.
Читайте також: Останні дні Авдіївки. Що призвело до виходу українських сил з міста і як він відбувався
До цього додайте також погану взаємодію на деяких ділянках і зрозумієте, чому так важко на фронті.
Навесні 2024-го ми стояли біля Роботиного. Були ситуації, що офіцери з суміжних бригад не могли налагодити взаємодію між собою. Хтось не хотів нормально попросити допомоги в розвідці, а інші не збирались допомагати тим, хто на них "бикував".
Також були випадки в самому Роботиному, коли командири, які відповідали за оборону цієї ділянки доволі довгий час, не знали, працює їхній РЕБ чи ні, чим заважали літати нашим дронам. Або ж наказували своїм пілотам уразити якийсь підвал, а вже в процесі польоту починали дізнаватись – є там наші бійці чи нема.
Не скажу, що це масове явище, але такі ситуації трапляються. Адже подекуди у військових підрозділах "совкові" командири, яким важливіше отримати зірочки на погони, ніж перемогти. І ніхто про це не говорить, бо бояться, що їх пошлють на "задачу 200", тобто в один кінець.
Я не намагаюся нікого налякати, але вважаю, що люди мають усвідомити, що реальна війна – це не телемарафон. Треба бути до цього готовими і зняти рожеві окуляри.
Читайте також: "З роти на 80 людей боєздатними лишилися десь 6". Наступ на Роботине очима бійців 65-ої бригади
Мобілізація та "ухилянти"
Мене забавляє, як зараз відбувається мобілізація. В моєму рідному місті Кропивницькому періодично, напевно, раз на місяць бувають такі собі рейди, коли працівники територіальних центрів комплектування і поліцейські стоять на виїздах із міста. Вони кожного зупиняють і перевіряють.
Коли їду Кропивницьким, і мені назустріч водії блимають фарами, попереджаючи про ТЦК, просто посміхаюся. Бо за кермом сидить дорослий чоловік, який боїться мобілізації і виконання своїх обов'язків – це просто смішно.
Читайте також: Війна все спише? Як правоохоронці (не)карають працівників ТЦК за перевищення повноважень
Я знаю жінок, які воюють на рівні з чоловіками. Мені не зрозуміло, чому вони сидять у окопах під обстрілами, сплять із пацюками, б'ються на передових позиціях, і не мають страху, а чоловіки ховаються від ТЦК.
Ще й до всього не треба забувати, яке в Україні ставлення до жінок у війську. Їм постійно треба доводити, що можуть і хочуть воювати за свою країну. У дівчат іноді набагато більше сили волі, ніж у чоловіків, незважаючи на те, що вони можуть бути фізично слабші.
Як можна сидіти вдома, ховатися під сукнею своєї дівчини чи жінки, коли самі дівчата і жінки воюють, отримують поранення, помирають?
Ще я дуже часто чую тези, що це війна політиків, що люди не хочуть помирати за владу. Бляха, чуваки, ми не за владу йдемо помирати, а захищати свої сім'ї.
Коли працювали на Роботиному, розговорився з військовим із іншої бригади. Він сказав: "Скільки пацанів полягло вже, скільки техніки втрачено, щоб просто зараз стояти в обороні. Мені здається, що це все дарма".
Я йому відповів: "Як це дарма? Навіть якщо залишиться 1 квадратний метр землі, за нею треба стояти і вмирати, тому що це твоя земля".
І тут справа не в патріотизмі, а в тому, що ти захищаєш своє. Давайте будемо відвертими: більшість борються за своє. Ми не воємо глобально за всю країну, а захищаємо те, що любимо.
Якщо люди не прокинуться і не підуть воювати, росіяни через якийсь час просто завалять нас "м'ясом". Кирило Буданов сказав хорошу фразу: "За допомогою безпілотника можна завдати ворогу втрат. Але поки, як у середньовіччі, не прийде солдат і не встановить прапор – нічого не зміниться".
І скільки б у нас не було дронів, танків, F16, якщо не буде людей, які зможуть ними керувати, це все до сраки. А людей у війську більше не стає. Якщо це не зміниться, росіяни тупо візьмуть нас кількістю. Просто завалять м'ясом, повторюючи свою улюблену мантру: "Бабы нарожают".
Читайте також: В'язниця для героїв. Бойовий медик Дмитро Шандра про хвороби, інстинкти й радощі на війні
Результати проваленої інформаційної політики
Людський ресурс Сил оборони не безмежний і його немає ким поповнювати. І це проблема проваленої інформаційної політики. В Україні немає культу військового, але дуже багато тупорилих новин, де "ТЦКашники" когось побили. Українці люблять це масштабувати і робити з мухи слона. Вони починають думати, що в усіх ТЦК по країні людей ловлять, п*здять і відправляють в "учебки" одразу.
Я сам мобілізувався. Мене ніхто не бив, не змушував, не закидав у м'ясні штурми або копати окопи на "нулі". Пройшов базову підготовку, потрапив туди, куди хотів – в один із підрозділів ССО, і нічого страшного в цьому немає.
Люди не хочуть йти в армію, бо бояться, що їх уб'ють. Але їх і ракета в тилу може вбити в будь-який момент. Чим довше вони сидять, тим більша ймовірність, що настане критична точка, коли дійсно будуть хапати на вулицях усіх підряд, щоб утримати фронт. І тоді вже не буде ні вибору, ні часу підготуватися.
Українській владі треба було інакше будувати інформаційну політику на початку повномасштабної війни. Згадаймо Вінстона Черчилля, який під час Другої світової війни сказав британцям: "Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту". І люди розуміли, до чого треба готуватись. Вони усвідомлювали, що помруть, якщо нічого не робитимуть. А в нас такого немає.
Наша політика побудована на тезі, що всі українські військові – герої, які можуть все. Але потрібно було готувати цивільних до того, що бійці – це такі ж люди, як і вони. Якщо ти надягнув форму, не стаєш героєм автоматично.
Будемо чесними, є багато прикладів, коли в ЗСУ йдуть люди, які ніяк не реалізувалися в житті, тому пішли в армію заробляти гроші. Умовно кажучи, вчора він сидів бухав у себе на кухні, а сьогодні надягнув форму і пішов воювати. Але це ж не робить його героєм. Він як був алкашем, так і залишився ним, але тепер у військовій формі.
Коли стало зрозуміло, що не всі бійці святі і вмотивовані, коли люди почали бачити в переходах Києва п'яних чоловіків у військовій формі, шаблон розірвався.
Читайте також: Залежності, СЗЧ і самогубства. Чому в ЗСУ мало кваліфікованих психологів і які це має наслідки
Провалена інформаційна політика дає такий результат, що люди просто не хочуть воювати, розуміти військових і допомагати їм. Однак це аж ніяк не виправдовує, що цивільні ніх*ра не роблять. Якщо ви не готові воювати, зробіть так, щоб могли воювати ті, хто зараз у війську.
Але проблема в тому, що українці, як правило, завжди чекають, що з'явиться лідер, за яким вони підуть. Грубо кажучи: "Як тільки Зеленський з Єрмаком сядуть у танки і поїдуть на фронт, я одразу за ними побіжу".
Раніше також багато хто казав: "Прийдуть військові – лад наведуть". Я думаю, що зараз цього вже ніхто не чекає. І самі військові не захочуть "наводити лад", бо їм все вже остоп*здило. Частина з них заберуть сім'ї і виїдуть з України, а хто залишиться – навряд погодяться щось змінювати.
Люди не мають чекати, поки хтось зробить щось за них. Вони мають самі починати змінювати ситуацію в державі вже зараз. Тиснути на правоохоронні органи, щоб покарали Содоля, щоб посадили за ґрати Труханова, щоб взяли під варту Дмитрука до того, як він втече. А якщо просто сидіти на дивані й у кращому випадку робити репости в соцмережах – нічого не зміниться.
Читайте також: Точка біль. Артем Чех про свою і чужу війну, сигари з-під Бахмута і три сумки "пікселя"
Російська пропаганда на противагу українській працює дуже потужно. Достатньо згадати приказку "моя хата скраю". Росіяни зробили все, щоб українці думали, що вона означає – пох*р на все. І в них це вийшло. Бо мало хто знав, що приказка має завершення: "першим ворога зустрічаю".
Ще один приклад роботи російської пропаганди, з яким безпосередньо я зіштовхнувся – мій дід, який, на жаль, з Росії. На момент, коли почалася війна в 2014-му, він уже 40 років жив в Україні, куди переїхав разом із сім'єю, добре спілкувався з сусідами. А щойно російська армія зайшла в Україну, почав говорити: "Все вокруг бендеровцы и фашисты. Путин, введи войска".
Це людина, яка 40 років в Україні жила! Розумієте, наскільки глибоко в їхніх головах осідає російська пропаганда? Вони настільки якісно можуть прополоскати мізки, що навіть через 40 років у людини тумблер перемкнувся.
Донорство і донати для війська
В червні 2022 року я долучився до благодійного фонду "Едельвіра", який забезпечує Київський госпіталь донорами крові для поранених військових. Спочатку сам зголосився бути донором, а згодом став частиною команди.
Зараз, порівняно з початком повномасштабного вторгнення, знизилася залученість людей до донорства. Нещодавно в "Едельвіри" був запит на 155 донорів для поранених бійців. Завдяки репостам медійних людей цей допис побачили на той час 17 тисяч користувачів. Але нам так і не вдалося зібрати необхідну кількість добровольців.
Я ще можу зрозуміти, що люди втомилися донатити, бо не мають грошей, але в чому проблема прийти і здати кров для поранених воїнів? Це ж так просто і не потребує фінансів. Здав кров – врятував три людини.
Коли ми в "Едельвірі" зрозуміли, що крім донорства, можемо ще й фінансово допомагати різним підрозділам, запустили свій перший збір на пікап. Нам вдалося зібрати гроші, купити автівку і передати її на фронт за тиждень.
Зараз це велика рідкість. Основні суми зазвичай збираються в перші 2–3 дні. А далі потрібно щось вигадувати, щоб людям було цікаво донатити. Це почало проявлятись ще півтора року тому.
За моїми відчуттями, регулярно донатять одні й ті самі. Я не можу змушувати всіх скидати гроші, але дуже бісить, що більшість людей перестали допомагати фронту, коли потреби бійців не зменшилися.
Простий приклад, до чого призводить відсутність підтримки: один виїзд, один приліт, все – машини немає, трьох РЕБів немає, а це як мінімум пів мільйона гривень. Збір не закривається, хлопцям немає на чому виїжджати на позиції й нормально виконувати завдання, а далі ділянка фронту провалюється.
Читайте також: "Безпілотників настільки багато, що ми просто не вивозимо без РЕБів". Чому Україна програє Росії в технологічній гонці
Тенденція, яку зараз помічаю, люди кажуть: "Я не доначу, бо ці гроші вкрадуть", "Я не доначу, бо в Україні корупція", "Я не доначу, бо діти депутатів нехай воюють і донатять" тощо. Моя улюблена відмазка: "Ми втомилися від війни". Від чого більшість із вас втомилися – бухати чи відпочивати ввечері? Вибачте.
А ще велика частина українців абсолютно не фільтрують інформацію. Дуже яскравий приклад – приліт по "Охматдиту". Багато людей відгукнулися: поїхали розбирати завали, накидали дуже багато грошей на допомогу постраждалим і відбудову, а потім сталася зрада з тендером. І знову люди такі: "Більше ніколи не буду донатити, бо я скинув гроші діткам, а їх намагалися сп*здити".
Якщо ви бачите, що навколо все настільки галімо і х*рово, а держава з цим нічого не робить, то треба піднімати свої ср*ки і робити щось самим.
Але поки що люди тільки шукають відмазки і не хочуть чути щось погане. А в нас фронт сиплеться, кожен день під*ри просуваються на всіх напрямках. І це чомусь нікого не мотивує донатити.
Друзі, ви можете фінансово підтримати підрозділ, в якому служить Андрій "Бунтар" Вергуленко.
Посилання на монобанку.
Номер карти: 5375411216511027
Посилання на конверт для регулярної підтримки підрозділу в Приваті.
Номер карти: 5168752105115086
Ангеліна Страшкулич, УП
