В'язниця для героїв. Бойовий медик Дмитро Шандра про хвороби, інстинкти й радощі на війні

"Мій прадід заслужив кілька Георгіїв ще тієї армії (військова нагорода в Російській імперії – УП). Мій дід дійшов до Берліна. Мій двоюрідний дід, найімовірніше, воював у Ваффен СС, а потім в УПА", – згадує бойовий медик Дмитро Шандра свою вигадливу генеалогію. Вишенька на торті – по лінії матері він родич Тараса Шевченка. 

– Мені навіть довідку видали, що я – "онук Великого Кобзаря". Ну, тобто двоюрідний правнук. Але це складно, тому "онук".

Перші 18 років Шандра прожив у селі на Черкащині. Потім навчався на географічному факультеті Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Далі вступив до Могилянки на філософію. Тема магістерської – російська релігійна філософія.

– Але уберіг промисел, і я кинув отця Сергія Булгакова. Зараз сказати, що ти магістр із російської релігійної філософії – гірше, ніж зізнатися в тому, що п*дар, набагато гірше.

26 лютого 2022-го останній лист покупцям від власника київської книгарні "Архе" Дмитра Шандри був стислий: "Магазин закривається, я на фронті".

– Через якийсь час мені пише чувак: "А магазин ще працює?". А я лежу в якомусь підвалі на спальнику, з автоматом і відповідаю, що магазин не працює, але зараз я маю 4 магазини, і всі вони чудово працюють. Кількість моїх магазинів збільшилася, але є нюанс.

Як власник книгарні став бойовим медиком? З натовпу новобранців ТрО в колоні, він єдиний мав курси такмеда за плечима й аптечку в руках.

Далі на його шляху були бої за Мощун, мобілізація до ЗСУ, переведення в Нацгвардію. Ходив із побратимами на бойові, працював на кейсеваку – бронемашині, що евакуює поранених, сидів в окопах Серебрянського лісу. Зараз у Києві на лікуванні та відновленні. 

В серпні 2024-го Шандра видав книжку "Щільнийчорний". Вона не схожа ні на героїчний епос, ні на фронтову чорнуху. Взагалі не схожа на те, що високочолі літературні критики зазвичай називають "ветеранською літературою".

Книга складається з коротких фрагментів, які більше нагадують крик. Той самий – з картини Мунка.

– Короткі безсюжетні фрагменти – це слабкий жанр. Але це спроби обдурити мовчання, – наче виправдовується Дмитро. – Мовчати сьогодні хочеться майже про все, водночас майже про все хочеться кричати.

У 41-річного бойового медика очі дитини, яка пірнула вглиб чорного квадрата (обкладинка його книги саме така – щільночорна, без жодної літери) і побачила те, чого діти не мають бачити.

– Те, що називають посттравматичним стресовим розладом, іноді це просто чесність із собою, – каже він.

Ця чесність незручна, наче хвіст динозавра на вулицях мегаполіса. Вона заважає сприймати світ у кольорах "зрадоперемоги". Але дає змогу бачити те, на що заплющують очі інші. І помічати красу там, де інші бачать лише безнадію та морок.

Ми поговорили про те, як на фронті налаштування людини збиваються до первісних, а військові підрозділи живуть за законами племені, що таке естетика війни і етика ненависті, і чому філософу Баумейстеру не варто зустрічатися з Шандрою.

Естетика війни і етика ненависті

– Нещодавно почув фразу: "На війні не хворіють. Тут отримують рани". Це так?

– З моєї практики це більше про перший рік війни. Якщо поставити людину в екстремальну ситуацію, де потрібно максимально швидко пробігти 100 метрів, вона це зробить, забувши про біль у коліні. Але через 2,5 року це вже не працює. Хронічні хвороби загострюються і починає все сипатися. У когось першим сиплеться хребет, у когось шлунок, у когось підшлункова, у когось психіка.

– "Еротику потрібно писати так, щоб читач трохи кінчив, а війну – щоб читач трохи помер", – ваша цитата. Від чого ви найчастіше "трохи помирали" за два з половиною роки?

– Ось це "трошки помер", напевно, здебільшого про перший місяць повномасштабної війни, коли я був у ТрО на обороні Києва. Спочатку взагалі ніхто нічого не розумів. Усе, що відбувалося, було абсурдним, нелогічним і моторошним. Стан на межі психозу. Я досі здивований, що ні я, ні мої товариші тоді в підсумку в психоз не зірвалися.

Потім уже стало зрозуміліше – ви маєте командира, правила гри, за якими граєте, навіть якщо граєте зі зв'язаними руками.

– Ви пишете про те, що чесні християни, занурені в пекло війни по самі вуха, поступово втрачають віру, не завжди в бога, часом у добро. Що приходить на місце віри?

– Ненависть, лють. Світ розірваний, поранений. І війна, як явище, вона про це: про тріумф зла. Що таке різанина в Бучі, як не тріумф зла? Чим її можна спокутувати?

Зрозуміло, що ці питання старі, як світ, і кожне нове покоління, у якого вирізали дітей, бігає з цими питаннями. Я не думаю, що з'явиться радикально нова етика, яка замінить стару. Але думаю, що з'явиться якась нова етика ненависті. Місце ненависті в палітрі емоцій варто переглянути.

Страждання і ущербність світу тісно сплетені з красою. Чому так відбувається? Чи то тому що богів кілька і вони не можуть визначитися, хто за що відповідає. Чи то тому, що є якийсь головний бог, який забив на все, а світом опікувався якийсь бог простіший і дурніший.

Це чітко відчувається, коли ти заїжджаєш в окопи якогось Серебрянського лісу. Жодна теодицея не підтримує окопу. Не може нормальний бог у нормальному світі це створити. А потім дивишся – боже ж мій, яке гарне дерево, це ж точно бог допоміг створити, сама по собі така краса не могла з'явитися. 

Так і ношуся зі своїм гностицизмом, як дурень із крашанками.

Я люблю дивитися на звірів в тепловізор. Часто зустрічаються собаки, лисиці, котики і, звичайно ж, зайці. Чомусь до зайчиків у мене особливо тепле ставлення. Це завжди теплий, маленький силует на величезному і чорному просторі, така собі пухнаста свічка полів. Сидить, здригається, і незрозуміло, це теплова сигнатура так виглядає, чи заєць реально тремтить. Потім небо гуркоче і вже я сам перетворююся на грудочку тепла, що запорпалася в землю. Звичайно, військова етика забороняє порівнювати себе з зайцем, але думаю, що під час прильоту ракет і наймогутніший воїн сидів би із зайчиком в обіймах, як колись хлопчиком обіймав плюшеву іграшку в застудному маренні. Теплові сигнатури, золоті знаки на чорному папері.

З книги Дмитра Шандри "Щільнийчорний"

– Про вашу книгу розумні люди кажуть, що ви "унаочнюєте химерну та животрепетну естетику війни". Що таке естетика війни?

– Естетика війни для мене проявляється у двох аспектах. Один, більш очевидний, це макрорівень – глобальність того, що відбувається. Ось ця сила, яка з усіх боків б'є і призводить до того, що буквально на очах змінюється ландшафт.

А другий аспект – мікрорівень. Це естетика другорядного, якихось деталей на тлі глобального пиз*еця. Якось я виліз після обстрілу, треба було йти надавати допомогу побратимам, а я дивився на зелений кущ і буквально відчував, як рухається листя, – і це було неймовірно прекрасно. Вибиті мінами квіти в асфальті, зарослі руїни, підірвані стовпи, на яких висять дроти, – усе це теж може бути красиво.

Тобто естетика війни – це такий декаданс, якому не соромно. Бо бути декадентом у мирний час – соромненько трохи. Тобі потрібно постійно доводити, що "я не повія, я досліджую свою тілесність". А на війні тобі не соромно за цей декаданс.

Нова архаїчність, звуки й радощі війни

– У вашій книзі багато того, що важко описати словами – звуків, запахів, оптика макрозйомки. Що з побаченого з 2022-го ви хотіли би не бачити від слова зовсім?

– Не те, щоб я прагнув побачити більшу частину того, що побачив. 

Але тут такий момент, що коли вже потрапляєте на війну, ви в голові тримаєте якийсь чек-лист того, що маєте побачити або пережити. Мене обстріляли мінами. Добре, поставив у голові плюсик. А "градами" мене ще не єбурили. О, вже єбурили – чудово, плюсик. А КАБ по мені ще не прилітав. О, ось і КАБ уже прилетів. Трупи бачив? Не бачив. На війні був, трупів не бачив? Як так? Усередині всього цього якесь хлоп'яцтво вмикається.

– Це про повернення до архаїчності?

– Так, усі налаштування збиваються до первісних і це цікавий досвід. Коли лежиш у ямі, і бачиш, як твій окоп розбирає їхній танчик, ти відчуваєш себе первісною людиною, розмовляєш із цим танчиком, як первісні люди розмовляли з хижаком, вмовляєш його піти. Ти готовий намалювати цей танчик на стіні окопу і тикати в нього паличкою, щоб його закошмарити.

Підрозділ – це плем'я. У нього є вождь або кілька вождів, є своє майно – коні, корови, мечі та списи у вигляді автоматів або гранатометів.

Нормальний підрозділ, якщо він довго існує, еволюціонує до того стану, коли командир радиться з грамотними бійцями. Але це аж ніяк не скасовує архаїчності. Просто це прокачане плем'я, де розумний вождь вміє вислухати досвідчених мисливців. 

У мирному житті архаїчність такою мірою не відчувається. Сьогодні я тут, а завтра там. В армії теж є процедури, за якими тебе можуть поміняти на воїна з іншого племені, але вони довгі, болісні й заплутані. А просто взяти і сказати: "Я звільняюся", – і піти додому ти не можеш. Тому що плем'я і є твій дім – покинувши його, ти помреш.

Архаїчність проявляється і в забобонах, і в ставленні до трофеїв, і в ритуалах ініціації. Поки ти ініціацію у своєму племені не пройшов, ти унтерменш. Маєш принести голову ведмедя, і тебе тоді "запишуть" до чоловіків.

Це й інстинкт полювання. Якось я забирав нашого пораненого кулеметника, він казав: "Бля, я сьогодні хотів ювілейного 15-го п*дара завалити". Він спеціально вишукував місця, готував собі гніздечко і відстрілював їх, натурально полював.

Це і символіка. Багато підрозділів дуже трепетно ставляться до своєї символіки. Якийсь внутрішній значок реально може коштувати дорогого, його видають тільки після жорсткого замісу.

Перебуваючи в цьому племені, ти заплющуєш очі на неетичність, на грубість. Тому що ритуальна образа є частиною комунікації. Так само, як і крик. Коли на мене кричать у мирному житті, це викликає сильні емоції. А коли кричать в армії, взагалі фіолетово.

І мислення таке саме архаїчне. Медик – це шаман. У нього є різні дивні приблуди. Наприклад, катетер Фолея – він у член засовується. Я його повісив як оберіг на дверях, так люди цю кімнату обходили.

– Член – це сакральне?

– Член – це абсолютно сакральне, а тут якась гумова фігня.

Медик має наркотики, всі про це знають. Тобто він, наче шаман, може сам входити в змінений стан й інших занурювати в нього. Жарти про дока і наркотики – найчастіші з усіх, які я чую вже 2,5 року. Шаман допомагає. Коли болить, він приходить і робить так, щоб не боліло. Він говорить дивні слова, у нього дивні книжки. З огляду на те, що в мене справді якісь дивні книжки і я говорю дивні слова, я абсолютно потрапляю в шамани.

Колись я мав фантазію, яку вже ніколи не втілю в життя, бо не маю на це сил. Якщо можна було б якось проаналізувати, як люди мислять усередині військових підрозділів, можна було б зрозуміти, як мислили наші пращури.

– Як складаються ваші стосунки з побратимами? Не заважає ваш досвід спілкування з Сократом і Платоном в анамнезі?

– В армії спокійно ставляться до якихось твоїх дивацтв із минулого життя. У кожного свої недоліки. Ось він щось пише, ну, прикольно. Якщо пише, то може відкрити збір і грошей назбирати для підрозділу – ну, молодець. Але щоб це додавало якісь бали чи навпаки – прибирало їх, так ні.

Якось сиділи з хлопцями на спостережному пункті втрьох, через туман нічого не було видно. А сидіти треба було довго. Балакали, врешті-решт дійшли до віршів. Я їм прочитав "Середину життя" Гельдерліна. Потім прочитав свої вірші. Після чого один із хлопців сказав: "Я думав, ти про почуття будеш – "я її любив, а вона від мене пішла". А ти щось таке завернув – буду до тебе, напевно, по батькові звертатися". Якось так.

– Який звук для вас найбільше асоціюється з війною? 

– Дзижчання дронів. Усе, що схоже на звук дрона, одразу викликає викид адреналіну. Негайно сховатися, дивитися, де ця гадина літає, намагатися зрозуміти, що вона собі там думає.

А звук сирени повітряної тривоги навпаки – подобається. Він такий заспокійливий, ностальгічний. На моїй пам'яті нормально вмикати повітряну тривогу почали, коли навесні 2022-го нас вивели з окопів на околиці Києва і поставили на патруль на Берестейській. Росіян тоді розбили під Києвом. Майже всі мої друзі були ще живі, здорові, зі мною. У нас було багато надій, що скоро все закінчиться, що ми перемогли. Можливо, із цим пов'язано, не знаю. Або цей звук нагадує, що ти зараз не на фронті, а у відносно мирному місті – і це теж приємно усвідомлювати.

– Якими бувають відтінки тиші ближче до "нуля"?

– Думаю, що у людей, які два роки відсиділи в окопах, спектр стосунків зі звуками набагато глибший, ніж у мене.

Але я ось такі моменти прямо тиші не згадаю. Було або дуже гучно, або трошки гучно. 

Хоча ні, один момент пам'ятаю. Ми з товаришем сиділи на еспешці, ранок, усе тихо, закінчується зміна, зараз буде теплий чай, спальник. І тут у якийсь момент чуємо "вихід" з того боку. Думаємо, що це летить фіг його знає куди, а воно бахнуло буквально за півтора метра від нас. Дуже неприємно, прямо так грубо зіпсували нам цю чудову ранкову тишу, що я висунувся з окопу і почав кричати росіянам: "Вы что, е*анутые, зачем так делать?". Хоча зрозуміло навіщо.

– Що найбільше тішить на фронті, якісь маленькі радощі?

– Найпрекрасніше – це коли ви вийшли з позицій, доїхали до першого магазину, купили собі чіпсів і енергетиків. Це настільки смачно, що ви нічого смачнішого не їли у своєму житті, найсмачніша їжа на планеті. Тому що вона накладається на ейфоричне відчуття, що ви вийшли з лісу, ви цілі, ви маєте, умовно кажучи, 3 або 5 днів, щоб відпочити, і вони тільки почалися. Схоже на відчуття з дитинства, коли завтра починаються канікули, але доведене до трохи неадекватного стану.

Одного разу ми виїхали з лісу, і командир, а він має специфічні музичні смаки, увімкнув якусь пісню. Я попсу в принципі не переношу. Але ця мені так сподобалася. Я її потім скачав собі.

– А що за пісня?

– Краще вам не знати. Це жахливо з якого боку не подивися. Така класна пісня.

Арестович, Баумейстер, звіроберезень 2022-го і нейролептиковересень 2024-го

– Що впадає в око, коли сьогодні потрапляєте до Києва?

– Коли в метро їжджу, очима починаю збирати взвод. У кожному вагоні збираю взвод добірних бійців. Нічого не можу з цим зробити, та й не впевнений, що хочу з цим щось робити. Я чекав від суспільства трошки більшого зусилля, щоб дозволити людям, які воюють 2,5 року, повернутися додому хоча б на пів року.

У відпустці ти носиш однострій, тому що свідомо чи підсвідомо хочеш, щоб тобі люди дякували. Я не дуже хочу, щоб мені дякували. Але мушу сказати, що дякувати стали значно менше, а шугатися – значно частіше. Хоча у мене не піксель, а мультикам – у мультикамі ТЦК не ходить. 

Нічого з цим не зробиш, надалі буде лише гірше.

З рекрутингового оголошення, яке я не напишу: 

Ви кинете життєвий жереб на розсуд долі. Поручіть себе рукам божим і відчуйте, як вони повільно стискаються. Ви потрібні нам, а ми вам – ні. То зробіть нарешті те, чим зможете нескінченно пишатися і чого будете нескінченно соромитися! Це унікальний шанс до кінця життя зневажливо дивитися на книги з позитивної психології та й на самих психотерапевтів. Ви побачите, що світом править логос із виколотими очима. Прийдіть і пройдете курс практичного екзистенціалізму. Вдасться вижити – живіть, доведеться померти – помріть.

З книги "Щільнийчорний"

– Найкоротший текст у вашій книзі – "Армія – в'язниця для героїв". Що в такому разі тил?

– Я не хочу накидати шаблони на весь тил, а ось з армією дуже все чітко, тому що армія – це в'язниця.

До людей, які туди пішли, я ставлюся з глибокою повагою, це дуже гідно, дуже правильно. І водночас це добровільне ув'язнення, тільки тебе весь час ще й убити намагаються.

Ми всі знаємо американські фільми про в'язницю, якийсь "Джек Річер". Герой б'ється з негідниками, які постійно намагаються його вбити. От ви в армії постійно Джек Річер, і вас хочуть вбити якісь люди.

Іноді ви ще бомж. Тобто коли ви на позиціях, ви бомж. Причому не алегорично. Можливо, ви бомж дуже охайний, можливо, намагаєтеся якось підтримувати гігієну, але все одно ви бомж і вас намагаються постійно вбити.

Це дивний досвід, максимально дискомфортний і недружній. Проходячи цей досвід, неминуче отримуєш внутрішні травми, навіть якщо зовні залишаєшся цілим і неушкодженим. Для мене лише питання часу, коли конкретна людина отримає критичну масу травм. Коли просто зламається або, як кажуть в армії, її попаяє.

– "За смутнолютим, здається, йде звіроберезень. Нехай приходять, вони даремно думають, що це все так просто вийде і взагалі вийде", – писали ви в лютому 2022-го за кілька днів до 24-го числа. В якому місяці ви зараз живете?

– За моїм внутрішнім календарем, ми всі досі перебуваємо наприкінці лютого 2022 року. Просто він стає то теплим, то холодним, потім мокрим, потім ще якимось.

Місяць, у якому особисто я зараз перебуваю, назвав би нейролептиковереснем, тому що зараз я лежу в псіхушці, мене годують пігулками. Я в принципі задоволений, думаю, що мені це було потрібно.

Будь ласка, якщо ви в тилу: їжте, кохайтеся, гуляйте, працюйте, живіть. Саме заради миру триває війна. Але, будь ласка, не просторікуйте про військових на полі бою, якщо вам здається, що вони зробили "не те". Вам здається. Ви навіть уявити не можете, що і як вони проживають. Цю біполярку навпіл із некрологом, бруд зі смаком крові, постійні холоди, спеку, наїбалово та тягучий жах на адреналіновій тязі. Цю героїчну тюрму. Це свідоме руйнування свого здоров'я. Дещо інша логіка іншого життя. Можна спостерігати та допомагати. Не треба оцінювати.

З книги "Щільнийчорний"

– У 2015-му ви писали: "Я хочу, щоб моя дочка вивчала російську. По-перше, тому що противника потрібно розуміти. По-друге, тому що російська культура належить Росії Путіна приблизно так само, як антична – Греції Ципраса і Сірізи. Тобто трохи більше ніж не особливо. І так, донька – єдина людина в цьому світі, з ким я розмовляю виключно українською". За 9 років ваші погляди не змінилися?

– Наразі так не думаю. Коли російська культура і російська мова стануть мертвою мовою і культурою, не буде проблем працювати з ними. Так само як ми працюємо з давніми греками, які абсолютно нетотожні сучасним. 

А дочка сама вирішить, як вона працюватиме з культурою ворога. Зараз ця культура і ця мова її мало цікавлять. Щоб допитувати полонених, її знань вистачить. А з огляду на те, що вона володіє англійською і опановує німецьку, зрештою для себе відкриє Томаса Стернза Еліота і Гете. Ці колодязі набагато глибші.

– Продовжіть історію. Заходять після війни в бар ветеран, диванний експерт з усіх питань і філософ у білому пальті. А бармен каже…

– А бармен каже: "Арестович, іди нах*й звідси". Тому що всі перераховані вами типажі для мене один збірний образ Арестовича, який косить і під філософа, і під експерта, і під ветерана.

Арестович у мене в "Архе" регулярно купував книжки. Але йому це не допомогло. На його прикладі я зробив висновок про те, що, як казав Геракліт, багатознання розуму не навчає. Справді не навчає. Іноді воно збігається з розумом, іноді ні.

– Маю підозру, що до філософа Баумейстера, який вчить українців правильно батьківщину любити, ви теж не плекаєте ніжних почуттів?

– На відміну від Арестовича, я знаю Баумейстера досить добре ще з тих часів, коли він був не Андрієм Олеговичем, а просто Андрійком – перспективним кандидатом філософських наук. Слухав його лекції, ми співпрацювали по книжках.

І для мене він приклад того, як війна розставляє людей по місцях. Як ані навичка критичного мислення, ані інтелектуальний бекграунд не врятували людину. 

Він не один такий, у них хороша компанія насправді. Там поруч Агамбен його підпирає, з іншого боку Хабермас, десь Пітерсон бігає. Для мене це привід подумати про значущість філософії як такої. Можливо, не така вона значуща, як хотілося б філософам.

Якщо я десь зустріну Андрія Олеговича, мені буде щиро приємно його обісцяти. Такий маю план. Незважаючи на те, що в мене сором'язливість сечового міхура, я не люблю спорожнювати його, коли на мене дивляться, мені це заважає. Але тут треба буде зробити зусилля над собою. 

Тому що є речі неочевидні, а є абсолютно очевидні. Є питання правильності дій нашої влади, які викликають дуже багато сумнівів, зокрема й у мене. А є відсутність будь-якої дієвої допомоги своєму народові, який стікає кров'ю. І є меседжі, які працюють на ворога. Це для мене очевидні речі. Тому до мого бару йому заходити не варто.

– "Цікаво, хто повернеться з війни в наших тілах замість нас? Разом із нами?" – питаєте ви в своїй книзі. Маєте на це відповідь? 

– Не знаю хто, але хтось у наших тілах точно повернеться. Якийсь темний попутник. Пафосно звучить, згоден.

Ось ми про філософів говорили: людина 30 років аналізує чужі думки, сама вчиться мислити, вчить мислити інших. А потім бере і ламається, просто говорить дурниці.

Якийсь релігійний лідер, який має велику вагу, не знаходить слів для того, щоб сказати, де добро, а де зло. Авторитети, лідери, усталені уявлення про світ ламаються. Чого б мені хотілося, якщо вже ця війна відбувається, – щоб те, що почало ламатися, продовжило ламатися. Щоб ми потім не дозволили забалакати це, щоб пам'ятали, що філософи не впоралися, що психологи не впоралися, що політики не впоралися.

Я далекий від того, щоб сказати: після війни буде все інше. Але точно доведеться вчитися спілкуватися з попутниками, які повернуться в наших тілах.

Михайло Кригель, УП