Школи, яких не існує. Перше вересня для учнів Кринків і Козачих Лагерів на Херсонщині
Кринківської школи більше не існує – вона стерта з лиця землі так само, як і село Кринки.
Тут, на лівобережжі Херсонщини, протягом 9 місяців українські військові намагалися створити плацдарм для контрнаступу і після інтенсивних боїв у червні 2024-го відійшли. До того Кринки були спаплюжені російською окупацією, а на початку літа 2023-го затоплені внаслідок підриву Каховської ГЕС.
З директоркою Кринківської школи Галиною Горбачовою зустрічаюся в Миколаєві. Вона розглядає відео рідного села, які вислав знайомий український військовий, дивиться на повністю зруйновані ряди будинків, де жили близько тисячі людей, мало що там впізнає, шукає свій дім, бачить знайомі меблі, бачить, що стін немає.
Місцева школа, в якій працювала пані Галина, була філією навчального закладу села Козачі Лагері. Якщо вздовж річки Конка, лівого рукава Дніпра, пройти кілька кілометрів центральною і єдиною в Кринках вулицею мисливця і письменника Остапа Вишні, який казав: "Хто – в Крим, а я в Кринки" – можна дійти до сусідніх Козачих Лагерів. Однак і там школа зруйнована.
Читайте також: Битва за острови. В чому особливість фронту на Херсонщині та як виглядають тамтешні спецоперації
Вже третій з початку повномасштабної війни "перший дзвоник" в День знань вчителі й учні цих шкіл проведуть без лінійки і квітів, через екрани телефонів і компʼютерів.
Як вчителі тримають на українських орбітах учнів зруйнованих шкіл, що виїхали за кордон, і як спілкуються із дітьми з окупованих територій?
Скільки вчителів цих двох шкіл стали колаборантами та чи є майбутнє в української освіти на випаленій землі?
Це історія про дві сусідні школи українського півдня – Кринківську і Козачелагерську, їхніх вчительок, одну з яких я випадково зустрів у травні 2024 року і з якої почався цей текст.
Учителька молодших класів
Потяг прямує зі Львова до Києва. Моя сусідка, 45-річна Світлана Акішина, на лептопі створює завдання для першачків – хмаринки, зайчики, букви, а між екраном і клавіатурою у неї наклеєний розклад уроків, писаний від руки.
Наприкінці серпня 2022 року пані Світлана, вчителька молодших класів школи Козачих Лагерів, вийшла з села. Аж у січні 2024-го з окупації вибрався її чоловік Сергій. Він привіз із собою ящик фотографій, відро ліщини, ключі від напівзруйнованого дому і костюм, у якому дружина співала в ансамблі "Зорецвіт" .
– Я його довго не прала, – тримає пані Світлана сорочку з вишиваними квітами, — він домом пахне. Нюхаю і плачу.
Світланин старий батько на початку вторгнення пішов до сільради й гукав: "Давайте проголосуємо, хто хоче в Росію". Сама Світлана з чоловіком теж родом з далеких російських областей, однак такий вчинок батька вони не прийняли.
Після окупації школа працювала онлайн, тому вдалося завершити 2023-й навчальний рік за українськими програмами. На зборах профспілки Світлана почула слова "піонер" і "комсомол" – і вчительку прорвало. Щоб її заспокоїти, керівниця-колаборантка казала, що компʼютеризує їхню школу. "Вже компʼютеризовану", – іронізує пані Світлана.
Вийшовши з окупації, вона деякий час жила в Польщі. Тепер переїхала до Ірпеня. Вчителька виймає з картонної коробки фото випускників 4-го класу Козачелагерської школи, і вказує, хто зараз де:
– Німеччина, Росія, Польща, Росія, Росія, Естонія, Польща, Росія, Польща, Польща, Росія, не знаю, Польща, Америка, Польща, Україна, Росія, Росія, Польща.
Минулого року вдалося дистанційно набрати перший клас, зібрати дітей з інших класів, прийняти дітей з Кринок, і першого вересня вийти на уроки онлайн.
– Наше завдання було – не злякати дітей, допомогти їм адаптуватися, хоча ми самі були без землі під ногами.
Крім викладання онлайн, пані Світлана трохи працювала з українськими дітьми в Польщі:
– Було двоє з окупації. Цих дітей одразу видно. Вони розказували, як виходили на городи дивитися, в який бік летить ракета і де воно бабахне. Ми обсміювали ці ситуації. Коли ти смієшся, це вже не є проблема.
Сергій, чоловік пані Світлани, поховав власного батька у вересні 2022-го. Місцевий православний священик одразу втік до Росії, тому відспівував покійника протестантський священнослужитель.
Навколо будинку Сергія і Світлани в Козачих Лагерях – шість воронок. Сергій чекав туману, коли не літають дрони, і після обстрілів ремонтував дім знову і знову. Коли українські війська звільнили Херсон, чоловік був упевнений, що вже скоро свої перейдуть Дніпро. Він навіть посадив картоплю навесні 2023-го і восени зібрав 6 сіток.
На очах Сергія після підриву Каховської ГЕС у червні 2023-го затоплювало Кринки і Кринківську школу, а потім горіло те, що не змогла знищити вода.
Учителька математики
До вторгнення у Кринківській школі навчалися близько 70 учнів, 20 із них зараз приєдналися до Козачелагерської – онлайн. Вчителів було 13, четверо залишилися в окупації. Обидва заклади освіти існують тільки віртуально.
69-річна Галина Горбачова, директорка Кринківської школи, зараз живе на окраїні Миколаєва в приватному будинку. З окупації вивезла 6 собак і 2 котів. Ось вони всі: собаки Лорі, Фунтік, Ласунка, Кнопа, Сарка, Піжон, які всі раптом починають гавкати, а також кішки Мишка і Лола. Мишка не має очей, однак це помітно не одразу, оскільки вона чудово орієнтується в новому просторі і навіть ловить мух.
Кринківська школа розташована біля "зачарованого лісу", де тривали постійні бої.
– Завезли їх сюди, – каже пані Галина про окупантів, – пожили вони в школі, не сподобалося їм. Кинули все. Ми ходили туди, вікна забивали, в бібліотеку цвяхами забивали двері, щоб вони шкоди не наробили. В школі було страшне. Парти розбиті, двері познімані. Ми розуміли, що прибирати немає смислу, бо завтра зайдуть, і буде те саме.
У Кринківській школі, заснованій 1958-го, пані Галина працювала все життя. Школа одноповерхова, девʼятирічна, після її закінчення, діти їхали вчитися в технікуми й коледжі або в 10-й і 11-й класи у Козачі Лагері.
Як виглядають залишки приміщення зараз, пані Галина не знає, фотографій немає. Згадує, як одного дня, коли окупанти кудись з села зникли, вона пішла перевірити, що там і як, і застала перериту окопами територію, гриби в казанках, де росіяни варили їжу, розбиті шкільні меблі для бліндажів, спаплюжену бібліотеку. В одному з окопів знайшла цілу парту і забрала назад до школи.
Після підриву дамби пані Галина переїхала в Козачі Лагері. Там було багато порожніх будинків. А потім з чоловіком, родичкою на кріслі колісному, з домашніми тваринами, директорка Кринківської школи через Росію, а потім Сумщину приїхала до Миколаєва, звідки виходить на роботу онлайн. В Козачелагерську школу її взяли на посаду завуча.
Пані Галина каже, що чим більше проходить часу, тим більше їх із дітьми розділяє. Однак цей зв'язок потрібно спробувати зберегти всіма силами.
Зараз у Миколаєві лікується військовослужбовець, колишній її учень. Приходить у гості – згадують школу.
Учителька історії
Директорка школи в Козачих Лагерях – 54-річна Ольга Крехелєва – виїхала з рідного села, коли окупанти почали її схиляти до колаборанства. В одному з сусідніх сіл на "співпрацю" пішли 80% вчителів, тоді як з 74 членів педколективу пані Ольги, за її словами, погодилися лише двоє.
У перші дні вторгнення до села увійшли колони росіян, однак прапор України на флагштоку висів до кінця квітня 2022-го. Вчителі встановили чергування, шкільне майно ховали по домах. У середині червня того ж року до пані Ольги прийшов колаборант з Олешок і сказав, що настав час знайомитися з новою владою й починати співпрацю. Директорці і водночас вчительці історії пані Ользі він повідомив, що тепер вона викладатиме "правильну історію". Коли та відмовилася, застеріг, що варто подумати, бо сьогодні приїхав він, а завтра до неї можуть приїхати "другі рібята".
Пані Ольга з чоловіком вирішила піти з дому й переховуватися в інших людей у селі. І справді, через три дні уночі приїхали "рібята" у військовій формі. Тож Ольга зважилася їхати з села. Шкільні печатки і штампи вона заховала серед особистих речей. Їхали в нікуди – до віртуального друга сина, з яким той познайомився, граючи в компʼютерні ігри. Приїхали на Вінниччину, де й дотепер живуть.
Немає повної інформації, в якому зараз стані триповерхова, розрахована на тисячу учнів школа в Козачих Лагерях. Однак на деяких фото і відео видно, що будівля напівзруйнована, горів дах, у селі й досі постійні обстріли.
Серед педагогів, які пішли на співпрацю з росіянами, був учитель інформатики, який став новим "директором".
— В тихому болоті… щось там водиться, – каже пані Ольга. – Він був настільки гарним вчителем… ніхто не міг подумати. Він їздив попід дворами до вчителів, які залишилися на окупованій території, і їх примушував співпрацювати. Теж залякував, що до них прийдуть. Це зі слів працівників школи.
Колаборанти зібрали учнів "на оздоровлення" у Краснодарський край. За частиною з них потім поїхали батьки і повернули в Козачі Лагері, частина разом з батьками залишилися в Росії.
Зараз у онлайн-школі пані Ольги навчається 224 дитини, деякі з них виходять на звʼязок з окупації.
– Діти виходять до нас на онлайн-уроки, а батьки в цей час на вулиці так би мовити "контролюють" територію, щоб, не дай бог, ніхто не прийшов.
Частина учнів – екстерни, які тільки надсилають контрольні роботи. Однак пані Ольга каже, що деякі діти в окупації дуже активні, беруть участь у конкурсах, надсилають малюнки. Задля їхньої безпеки, вчителі просять не писати прізвища, бути обережними. Іноді батьки повідомляють: "Ми з вами, але ми видаляємося на певний період".
Третій "перший дзвоник" під час повномасштабної війни почнеться у вигляді зум-конференції. Директорка любить дивитися, що відбувається на екрані, коли звучить "Ще не вмерла України…". Каже, що діти встають і кладуть руку на серце. Вона також бачить, як під час звучання гімну в такт рухаються куточки губ учнів, незалежно від того, де діти перебувають.
Мирослав Лаюк, для УП
