"Займаюся війною із задоволенням". Історія Шаха, розвідника та десантника з 20-річним досвідом

"Я люблю грати в шахи. Мене навчив дідусь, потім вже почав грати в оперативно-розшуковому відділі. У шахи граю ніби керую батальйоном, у кожній грі планую бойову операцію. Це зарядка для розуму та спосіб мислення. Мені треба бути більш витриманим – шахи дають це".

43-річний Костянтин на псевдо "Шах" –  досвідчений і кремезний воїн, схожий на героя екшенів. Ми випадково познайомилися в одному з медичних закладів Харкова, де він проходив реабілітацію. А вже за кілька днів військовий виписався звідти й виглядав здоровим і сповненим енергії – ніби нічого й не сталося:

"Після Бахмутського відрядження я пройшов п'ять лікарень. У мене купа травм. Я тролю лікарів: "А чого це у вас "больница" від слова "боль", а не "дом выздоровления"?". Мене різали, били, стріляли. Я різав, бив, стріляв. Три контузії. Медики кажуть: "Четверту можеш не пережити". Але це дрібниці". 

Насичене та сповнене подій життя Костянтина є ніби віддзеркаленням новітньої історії України – принаймні її останніх 20 років. Проте він не лише існував у цій історії, але й брав активну участь у її створенні. 

"Українська правда" поспілкувалася з Шахом про чотири військові кампанії, провокації росіян на Тузлі, участь у боях за Харків, його другий день народження та філософію воїна. 

Бойове хрещення Тузлою

"Я народився воїном, – каже Костянтин. – Що в дитинстві грав у війнушки, що зараз займаюся війною".

Шах родом із Харкова, зростав у родині офіцера, який зрештою дослужився до генерала. Батько, згадує військовий, навчив його чоловічим принципам. 

У 2002-му Костянтин отримав диплом цивільного юриста Національної юридичної академії (зараз – університет) у Харкові. Його та ще двох випускників відібрали до департаменту прикордонної розвідки. 

Всі троє приїхали до Києва на розподіл, їм запропонували Харків, Чернігів та Сімферополь. Один із них одразу обрав Чернігів, Костянтин з іншим лейтенантом кинув монетку – Шаху випав Сімферополь. Звідти відправили до прикордонної академії в Хмельницькому на курси оперативно-розшукової діяльності. Зрештою, після завершення навчання, молодого офіцера направили на Керченський півострів.

Наприкінці вересня 2003-го в "Рік Росії в Україні" росіяни почали будувати в Тамані дамбу до українського острова Тузла, що посередині Керченської протоки. Здавалося, що в такий спосіб вони намагаються захопити клаптик української території, на якому в той час не перебувало жодного українського прикордонника. 

Про несанкціоноване будівництво українські спецпризначенці дізналися від місцевого рибалки.

"Спочатку туди висунувся прикордонний спецназ, за ​​ним поїхав я", – згадує Костянтин. 

Шах отримав завдання – документувати провокації росіян. Разом зі спецназівцями він перебував на краю острова. Військовий згадує, як туди прибув український плавучий танк із десантом на кормі. Українці перегородили протоку баржею, щоби росіяни не змогли добудувати дамбу, Костянтин був на ній.

"Приїжджали (російські) журналісти, знімали нас, а позаду них стояли цивільні, які провокували нас таким чином, – розповідає він, показуючи середній палець. – Але тоді були грамотні командири, ніхто не відповідав (на ці провокації)".

Костянтин вважає, що саме завдяки діям командування й тодішнього президента Леоніда Кучми того разу вдалося уникнути війни. 

"Леонід Данилович приїжджав на Тузлу, попередив росіян, що якщо вони спробують штурмувати острів, ми прийматимемо бій, – каже Шах. – На острові встановили барикаду та протитанкові їжаки. Штурму не було. Згодом там поставили прикордонну заставу".

На Тузлі в Костянтина не було відчуття, що почнеться війна, бо в той час він жив у парадигмі пропаганди, що росіяни – брати. Зараз Шах припускає, що план нападу на Україну в РФ починали розробляти ще тоді. 

З острова молодий офіцер поїхав "іншою людиною".

"Для мене як для лейтенанта це було бойове хрещення, – згадує Шах. – (На Тузлі) починає дмухати холодний вітер і дме три дні. Як людині, яка виросла в "тепличних" умовах, досить важко, коли їси борщ, а в тарілку наганяє пісок – викидаєш його і доїдаєш. Це моменти перемоги над собою". 

Після Тузли Шах працював у Сімферопольському аеропорту по лінії протидії торгівлі людьми. Найбільше йому запам'яталася операція з міжнародним відділом Кримського УБОЗу. Тоді вони затримали жінку, яка продавала українських дівчат до секс-рабства в Туреччину, й завдяки цьому визволили щонайменше чотирьох українок. 

В 2005-му Костянтин звільнився з розвідки та повернувся до Харкова. Вступив до Харківського національного економічного університету, отримав диплом магістра держуправління. Проте не розумів свого призначення. Спробував зайнятися бізнесом. Але коли гроші почали "капати в геометричній прогресії", не витримав цього випробування. Отже, від ідеї власного бізнесу Шах відмовився.

"Дівчата, будь ласка, не діставайте пістолетики" 

З початком гібридної війни в 2014-му Костянтин пішов до військкомату в Харкові та отримав мобілізаційне розпорядження. Наступного дня повернувся туди на медкомісію. Проте встиг пройти лише одного лікаря.

"Старий військком сказав: "Хлопці, треба поспішати, ви всі придатні". Ми виїжджали на Луганськ, – розповідає він. – Доїхали до луганського прикордонного загону. Я мав залишатися в Луганську, приймати бій. Не знаю, що трапилося, сказали: "Ви маєте ще людей підвезти". Поки їхав назад (по підкріплення), пішло захоплення Слов'янська. Коли приїхав до Харкова, розпочався штурм луганського прикордонного загону".   

Тоді Шаху запропонували посаду в оперативному відділі територіальної оборони Харкова. Свої завдання в той період не розкриває: каже лише, що перебував у Харкові з відрядженнями в АТО. В цей час він отримав звання капітана та відзнаку президента України. 

Мобілізація Шаха тривала до 2015-го. Тоді він просто виконував свій професійний обов'язок і не замислювався над екзистенціальністю російсько-української війни.

"(Цей період) запам'ятався своїми помилками. Я зрозумів, що мені треба більше працювати над собою. (На момент захоплення Харківської ОДА проросійськими сепаратистами) я ще не "прокинувся", не брав участь у подіях Майдану. Зараз шкодую про це, – стверджує військовий та на уточнююче питання, проти кого воював у 2014–2015 роках, каже: 

– Спробую пояснити словами класика Олександра Дюма. Пам'ятаєте "Три мушкетери"? Там Портоса запитують: "Ти чого б'єшся?". Каже: "Б'юся, тому що б'юся". 

У 2015-му Шах долучився до нової поліції, бо сприйняв це як свій борг і сподівався на зміни старої системи. Кілька місяців пропрацював в екіпажі з двома дівчатами.

"Одна – вчителька фізкультури, інша – швачка, – згадує він. – У нас були виклики на кшталт "троє з ножами ломляться в двері". Кажу: "Дівчата, будь ласка, не діставайте пістолетики". І працював один". 

У 2016-му Костянтина направили до академії патрульної поліції в Києві навчатися на інструктора з тактико-спеціальної підготовки. Й далі – разом із поліцейськими з різних міст – до спецназу поліції в Стамбул. Худорляві турецькі спецназівці, згадує він, називали українців Гераклами.

Повернувшись до Харкова, Шах надалі працював інструктором у поліції. Проте в 2017-му через особисті причини написав рапорт на звільнення.

"Прапор я обрав. У строй встав"

Після звільнення з поліції Костянтин долучився до 81-ої окремої аеромобільної бригади ДШВ – його побратимами стали "кіборги", які брали участь у боях за Донецький аеропорт.

У 2017-му десантники базувалися в Костянтинівці та виїжджали на бойові завдання по Донецькому напрямку – закривати "дірки". Шах виконував обов'язки командира роти. 

"Десантні війська – це еліта, – наголошує Костянтин. – У мене не було того професійного рівня, і мене там дрюкали добре. Там я "виріс", отримав досвід як командир та досвід підрозділу, який справді займається війною". 

Саме під час служби в десанті Шах побачив справжніх патріотів і визначив своє ставлення до росіян та Батьківщини: 

"Коли звільнився (з десанту) та приїхав додому, зрозумів, що прапор, який над Харковом майорить, вселяє в мене впевненість. Вже потім, вивчаючи ведичну філософію, Священне писання, я дізнався, що чоловік у своєму житті повинен вибрати прапор і строй. Прапор я обрав. У строй встав і пішов". 

Після звільнення з десанту Костянтину снилася війна, він почав топити свої переживання в алкоголі. Проте зрештою зрозумів, що це вбиває його. Тож попросив "шанс нагорі". На допомогу також прийшов старий друг. Вже сім років Шах не закидав чарку. 

Згодом Костянтин усвідомив, що він – воїн: "Зайшов у ведичну філософію і прокинувся". Шах поважає закони та звичаї війни й має свій кодекс честі.

"Воїн – це манера поведінки, коли ти сказав слово і можеш відповісти за нього. Ми називаємось бойовиками, займаємося війною із задоволенням. Основне завдання – не воювати, а захищати, прийняти бій, – пояснює він свою філософію. 

Я йду на війну не тому, що я маніяк та люблю вбивати – хоча такі люди теж є, – а йду виконувати своє призначення. Я не краду, не продаюся, говорю правду. Намагаюся поводитися гідно.

Для мене немає нездійснених завдань, є моя недоробка. Потрібно завжди дрюкати себе. І завтра ми можемо стати сильнішими. Страхи можна перемагати. Я колись теж боявся, але пройшов свій шлях, зараз боюся, мабуть, тільки уколів у попу".  

"На війну пішов із усмішкою"

Костянтин відчув, що почнеться повномасштабна війна, за два роки до. Увесь цей час готувався: насамперед тренував ногу, яку травмував через невдалий стрибок у десанті – мав розрив хрестоподібної зв'язки колінного суглобу та порваний меніск.

"Я живу на шостому поверсі, але відмовився від ліфта, став підніматися на сьомий – дев'ятий, – розповідає Шах. – І в цю війну прийшов із закачаним коліном, хоча лікарі не розуміють, як я ходжу".

24 лютого 2022-го Костянтин чекав на дзвінок з військкомату, але ніхто не телефонував. А вже наступного дня долучився до оборони Харкова як звичайний стрілець.

"Із другого дня я в строю. Соромно, що не з першого, – каже він. – (На війну) пішов із усмішкою. Перед тим, як вирушати, зайшов до матері: "Якщо я не повернуся: хочу, щоб країна вступила до ЄС і щоб школу (в якій навчався) назвали моїм ім'ям". 

Зранку 27 лютого військовий разом із тероборонівцями перебував у будівлі Харківської обладміністрації. Тоді стало відомо, що росіяни прорвалися в Харків. 

"Прийшов командир: "Терміново на виїзд, прорив шести (російських) "Тигрів". У нас були броньовані інкасаторські буси. У мене не було навіть броні, лише автомат, два ріжки, третій я зубами (вичепив), – згадує він. 

– На вулиці Шевченка навперейми цим "Тиграм" вийшов наш БТР. Геройський хлопець, стрілець, зупинив їх і розстріляв із баштової гармати, а вони в нього поцілили, спалили його. Перше своє важке протитанкове озброєння я дістав із цих "Тигрів". 

Тоді елітні російські військові заховалися в будівлі школи №134 на вулиці Шевченка. Згодом до неї підтягнулися "кордівці" – спецпідрозділ поліції. Сталася перестрілка.

"Поліцейський здоровий, колишній беркутівець, біжить із ПКМ (кулеметом Калашникова – УП): "Хлопці, потужно вперед!" і починає стріляти, – згадує Шах. – Він надихнув мене, і ми ломанулися в бік школи". 

Незабаром до школи під'їхав поліцейський БТР. Через нього росіянам пропонували здатися, проте вони продовжували відстрілюватися. У відповідь танк відкрив по будівлі вогонь.

"Біля школи були наші хлопці, вони пішли на штурм, але не вийшло, бо росіяни почали відкидатися гранатами, – розповідає Костянтин. – Я отримав завдання зміцнити групу "Корда" на лівому фланзі. Зі мною було чотири людини. Я висунувся на фланг, розставив своїх бійців, ми підсилили "кордівців". Коли ми заходили до школи, там були дві вахтерки, ми їх евакуювали". 

Над містом згущувалися сутінки, проте росіяни не здавалися. Тоді БТР почав бити по школі "зажигалками". Насамкінець окупанти полізли на дах – там їх і знищили.

"(Під час бою я відчував) радість, реалізацію, – усміхається Костянтин. – Там відчувалося бойове братерство, всі були на куражі. По всій Україні такі ж воїни встали та прийняли бій. Тільки завдяки цьому (вдалося вибити росіян)".

Після вдалого штурму школи українські військові повернулися до будівлі ОДА. Зранку 1 березня пили каву й обговорювали бій. Шах перебував на третьому поверсі. Тоді він почув свист, який запам'ятав на все життя:

"Мене в десанті ще навчили: "Те, що чуєш – це не в тебе". Не встигаєш злякатися. В адміністрації великі склопакети, накрило склом, на голову "лягло", ми ж всі без касок були. Але я встиг звернутися калачиком". 

Невдовзі пролунав другий вибух – ракета влучила в дах. 

"Друга ракета вже нікого не здивувала, – згадує Шах. – Усі продовжували займатися своїми справами: тягли вбитих, надавали допомогу пораненим, співали гімн". 

"Другий день народження"

Після ракетного удару по ОДА Шах отримав контузію, день приходив до тями. Отямившись, шукав, до якого підрозділу долучитися. Зрештою приєднався до Сил ТрО. Став командиром взводу. А вже за день – командиром роти. Батальйон відповідав за оборону одного з районів Харкова.

"У квітні 2022-го ми чекали на прорив росіян до міста, готувалися приймати бій там, де дамба (на Олексіївці) – аж до того, щоб підривати дамбу", – розповідає Шах. 

Проте окупантів до Харкова більше не пустили. Згодом військові отримали завдання рухатися на Дергачівський напрямок – у селище Безруки. Там противник взяв стратегічно важливу висоту та закріпився на ній. 

"Туди зайшла ціла бригада морської піхоти з російської глибинки, грамотно стала в оборону, – згадує Шах. – Наші "вертушки", "пташки", артилеристи та ракетники їм насипали добре. Хлопці (росіяни – УП) хрін знає звідки приїхали і тут лягли. Тоді з'явилася думка порадити їм насіння в кишені класти, щоб хоч соняшники потім виростали".

9 травня, заходячи на цю висоту, Костянтин із побратимами підірвався в танку. Командир танку Лютий перед цим попросив Шаха пересісти до наводчика й цим врятував бійцю життя, сам втратив ногу. Костянтин отримав контузію.

"Мене викинуло через дерева, – згадує Шах. – Залишилися живі, бо БК не здетонував. Я вважав це другим днем ​​народження. Відмовився від евакуації, бо хлопці приймали бій. Кажу (комбату): "Відпустіть до мами помолитися". Домовилися". 

"Великий успіх – зустріти поганого снайпера"

Наступного дня після того, як Шах підірвався на танку, його батальйон звільняв селище Питомник. Проте до Харківського контрнаступу було ще далеко. Ситуація на цій ділянці фронту залишалася складною. З липня Костянтин перебував у районі Питомника, командував зведеною ротою, із заступником Фордом постійно були на передовій. 

"Я пам'ятаю дачне селище Електрон, – згадує Шах. – Позиції росіян були досить близько. Міномет по нас працював, як сонце сходить".

Шах зрозумів, що підрозділ потребує додаткового озброєння. В штабі батальйону військовим пообіцяли кулемети Дегтярьова, американські гранатомети та гранати. 

Тоді Костянтин взяв розвідника "Нацгвардії" Гріню та рушив із ним туди. Дорогою їх мали підхопити на квадроциклі, а вже далі автівкою планували доїхати до місця призначення. Поки пішки йшли до квадроцикла, потрапили під обстріл.

"Чую свист – метрів за п'ять прилітає снаряд, мене вибуховою хвилею поклало, – розповідає військовий. – Поруч побачили великий будинок, заскочили туди. По ньому почався обстріл, нарахував 15 влучань із різницею в три хвилини. Із заряджання зброї зрозумів, що по нас працює (САУ) 2С4. Ми з Грінею домовилися грати в гру: коли свистить, не класти руки на голову. І відразу ж обидва програли". 

Зрештою бійці вийшли з будинку, добігли до квадроцикла та помчали по трасі, що прострілювалася. 

Шах пересів на "дев'ятку", що зупинилася на трасі, Гріня залишився з квадроциклом. Дорогою пробили колесо, пересіли на іншу автівку до бойового медика. Невдовзі пробили масляний піддон – поки дісталися до місця призначення, з нього витекло все масло. 

В штабі Костянтин отримав зброю та боєприпаси, на дорогу назад йому дали джип.

"Летимо з Грінею до Питомника, я за кермом, – згадує Шах. – Якоїсь миті помічаю незнайоме місце. Й розумію, що пропустив поворот і поїхав до орків. Уявляю собі, як ми потрапляємо в полон: підходять орки, я дістаю пістолет, говорю: "Гріня, дякую тобі за все, я йду". 

Розвертаюся через кювети й даю повний газ. Доїжджаємо до позицій, Форд каже: "Чого ви так довго?". Кажу: "Братан, потім розповім, я спати". 

Померти в той період Шах міг неодноразово. Якось по них із Фордом працював снайпер.

"Форд каже: "Шах, якісь два комари дивні", – усміхається Костянтин, згадуючи свист кулі. – Коли я зрозумів, що це снайпер, ми лягли. Великий успіх – зустріти поганого снайпера".

За Харківським контрнаступом Шах спостерігав із Харкова – тоді його підрозділ вже вивели на ротацію. 25 березня 2023-го разом зі своїм батальйоном рушив у Часів Яр, який був для їхнього підрозділу "перевалочним пунктом". 

"Моє завдання було організувати запасний командний пункт, зустрічати групи, розміщувати їх, надавати їм допомогу, – пояснює Костянтин. – Я спілкувався з хлопцями, які вже приїжджали з Бахмута, дізнавався про обстановку". 

На 18-й день, коли Шах під час прильоту "Града" витягав побратима, в нього "заклинило" коліно. Військового доставили до стабпунтку й далі – до шпиталю. Лікар сказав офіцеру, що він непридатний. Проте цей час Костянтин намагається не згадувати – розповідати про проблеми й жалітися він не любить.

"Я в Бога не вірю, а знаю, що він є"

Вже понад рік Костянтин перебуває в цивільному житті. Проте, наголошує він, у воїна не може бути "гражданки", лише переведення на інше місце служби. 

Шах продовжує займатися самовдосконаленням: за останній рік навчився літати на fpv-дроні, а поки лікувався в медичному закладі Харкова, опанував стрільбу з лука.

"У мене шість практик щодня – спорт, мови, професійна тактика, – перераховує він. – Раз на 22 дні влаштовую собі вихідний, який присвячую жінці, друзям".

Костянтин мріє створити сім'ю. Зараз у нього з'явилася кохана – щоб робити їй компліменти, почав вчити італійську. Обрав саме цю мову, бо вона милозвучна. 

"Я давно не закохувався, а зараз у мене з'являються ці чудові почуття, – каже він. – Раніше я не вмів правильно любити і поважати жінку, мені є, чому вчитися. Проте пояснюю їй: "Сім'я – це святе, але якщо подзвонить командир – встану і поїду". 

До кінця війни Шах планує залишатися в лавах війська. При цьому дотримуватися своїх принципів і не зраджувати цінностям:

"Я жертвував своїм здоров'ям і робив це свідомо. Але в моєму житті є вищі цілі, ніж моє життя та здоров'я. Моє місто. Моя Батьківщина. Моя присяга. 

Я краще піду з життя, дивлячись ворогам в обличчя, але присязі не зраджу. Пройшов дуже багато, я в Бога не вірю, а знаю, що він є. Захистив своє місто. І хочу зробити ще трохи. Мене так вчили: ти маєш зробити все, що можеш, і трохи більше. 

Я служив своїй країні, як мій батько та мій дід, у нас рід воїнів. Зараз я розумію, що воюю насамперед із собою – коли перемагаю себе, можу перемагати всіх. До кінця війни точно буду в строю, а там вже подивимося". 

Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Дорогой та з архіву Шаха