Комбриг 15 бригади артрозвідки: Ми нищимо комплекси, де кожна плата, як злиток платини намазаний чорною ікрою

"Ми всюди одразу і ніде", – каже з багатозначною посмішкою полковник Олександр Попов, відповідаючи на питання УП, де працює його 15 бригада артилерійської розвідки "Чорний ліс".

Характер роботи цього підрозділу, мабуть, краще і не описати – всюди і ніде.

Потреба в окремій частині, яка би стала очима для артилерії і ракетних сил, була очевидною ще в часи АТО. Але, як і водиться, створювали її буквально з коліс лише в перші дні повномасштабного вторгнення. 

І за ці два з половиною роки, поки Україна продовжує давати відсіч ворогу, 15 бригада попрацювала в прямому сенсі всюди. 

"Чорний ліс" Попова єдина в ЗСУ відповідає за артилерійську розвідку, іншої попросту немає. Тому, умовно кажучи, скрізь, де є артилерія і куди добивають HIMARSи, можна зустріти екіпажі з 15-ки. 

Цей підрозділ можна називати показовим, адже такої концентрації новітньої техніки, сучасних систем радіотехнічної та рідіолектронної розвідки, різних типів безпілотників, мабуть немає в жодному іншому підрозділі в ЗСУ.

Більше того, любителі відео із дорогою палаючою російською технікою регулярно перетинались із роботою бригади, просто не знали, що це вона. Наприклад, саме цей підрозділ наводив ракети на знищений у травні комплекс російського ППО С-400, новітні російські РЛС та сотні інших "жирних" цілей. 

Але попри це, для обивателя 15 бригади немає ніде, адже її майже немає у медіапросторі. Інтерв’ю для "Української правди" ледь не перший "вихід у світ" для комбрига Попова.

"Чого ми не світимось, як та ялинка, у медіа? Мабуть тому, що ні мені, ні моїм людям це не додасть величі. Ми її не потребуємо. А ті, кому потрібно бачити нашу роботу, хто ухвалює рішення про вогневе ураження, старші командири, люди, які є серйозними донорами нашої частини, вони все бачать", – по-військовому стримано пояснює Попов.

УП розпитала комбрига 15-тки, як дрони змінили філософію війни і розвідки, як вдається знищувати "аналоговнетну" російську техніку та чому російський РЕБ не такий всесильний, як його малюють.

"Романтика війни минає, коли є перші поранені, загиблі, коли море вогню навколо тебе"

– Ви якось сказали, що уже не пам’ятаєте, як це жити, коли немає війни. Як для вас почалась війна? Коли це було?

– Я пам'ятаю цей момент. Але війна почалась для мене не в 14-му році, а в 13-му. Бо на цей час я був в Африці і виконував завдання у складі 18-го окремого вертолітного загону в Демократичній Республіці Конго. Там Організація Об'єднаних Націй проводила стабілізаційну операцію. 

Я був бортовим перекладачем у вертольотах. Моя задача була перекладати радіообмін для екіпажу. Те, що ти чуєш, маєш перекладати з англійської на українську і з української на англійську. 

Ми залучались для перевезення вантажів для наземних контингентів в різних віддалених регіонах, там же у більшості гірські райони. Також перевозили пасажирів місії ООН,  возили заарештованих, звільнених полонених, продукти… 

– А як люди потрапляють в такі місії? 

– Зі складу Збройних Сил України відряджався контингент. І в таких випадках збирають людей з ріхних підрозділів. Основою, кістяком були бригади армійської авіації, але різний персонал набирався з інших військових частин. І на той час було відносно небагато людей, які мали відповідний рівень підготовки, щоб бути бортовими перекладачами. 

– Але це все добровільно? 

– Це абсолютно добровільно. 

–  Коли у вас закінчився там мандат?

– Там мандат не закінчився у місії, просто у нас закінчилася ротація. Тебе відряждають, як правило, на 9-10 місяців. І я повернувся в Україну в травні 2014 року.

– Якраз, коли тут уже почалося?

– Так. Нам ніхто не дав ніяких відпусток, і я вже за тиждень знову прийняв свою штатну посаду і перебував на Кримському перешийку. Ще засмага не пройшла африканська, а вже пішла кримська. 

– Чим відрізнялась війна в Африці і в Україні у 2014-му?

– Порівнюючи інтенсивність, складність, те, що відбувалося в Африці, – це були іграшки насправді.

Ти воюєш з повстанцями, які мають на озброєнні у більшості випадків у кращому разі китайський "Калашников". Це не жарт, я часто такі бачив: виглядає як "Калашников", але там ієрогліфи на ньому. Траплялись у повстанців цих подекуди РПГ радянські, було 2-3 якихось гаубиці ну і пару великокаліберних кулеметів. 

Тому, повернувшись з Африки, десь ще існував в мені маленький романтизм. І це насправді так печально. Бо до 14-го року наша армія мала такі собі підготовку і забезпечення, та й узалі уявлення, що ж це насправді є війна. 

Плюс моральна готовність до реальних дій – у ній був ще цей романтизм на хвилях пісень різних, розумієте? Гімн АТО і так далі. 

Але все це швидко припиняється, коли є перші поранені, загиблі, коли море вогню навколо тебе. 

Я пам'ятаю у 2014 році, це був липень. Я недовго був на Кримському перешийку, і ми отримали задачу виконувати завдання на сході України. Це був район Дебальцевого. Ти дивишся навкруги ввечері – а небо горить. От просто горить. Інтенсивність боїв чомусь вдень там була середня, а от десь починаючи з восьмої вечора до першої ночі був такий лютий двіж.

І тоді вже спадає це романтичне більмо трохи з очей. І ти розумієш, де ти знаходишся і що те, чому тебе навчали, трохи не відповідає дійсності. Десь так – абсолютно.

Тому ти маєш набиратися досвіду, щоб виконати завдання і зберегти життя своїх людей. І, до слова скажу, я їх зберіг. Тоді жодного в нас пораненого або загиблого не було. Я тоді був командиром батареї в 26-ій артилерійській бригаді. Ми прикривали вихід військ під час відомої операції в Дебальцевому, якою тоді командував генерал Сирський.

"Раніше артрозвідка виявляла артилерію противника. Тепер ми здатні виявляти все" 

– Зараз ви командуєте новим і єдиним у своєму роді підрозділом. Можете розказати, як з'явився задум створити окрему бригаду артрозвідки і як це відбулось?

– Задум і розуміння потреби виникли десь в році 2017-му, але це були лише обговорення.

Аналізуючи те, що відбувалося під час активної фази боїв 2014-2015 років, ми зрозуміли, що у нас дуже мало засобів, які можуть насичувати підрозділи ракетних військ і артилерії інформацією. 

Була диспропорція, яку треба було якось вирішити: і засобів багато, і на той час боєприпасів ще було достатньо, але куди стріляти? Жодна гармата чи гаубиця не вистрелить, поки ти їй не скажеш, куди саме стріляти.

Штатний комплект, який знаходився в артилерійських частинах того часу, не відповідав новим викликам. Плюс не було достатнього маневру у підрозділів артрозвідки. Бо є, наприклад, артилерійська частина, в якій є засоби артилерійської розвідки, але вони працюють в інтересах лише цієї військової частини. 

А якщо це головний напрямок дій або напрям засередження основних зусиль в обороні, де багато підрозділів і потрібне підсилення в плані розвідки. Де його брати?

Тому почали виникати думки, щоб створити таку військову частину, як наша. 

Але мало здобути розвідувальну інформацію, особливо тепер, коли її ну просто вал. Потрібні люди, які будуть аналізувати і допомагати артилерійським командирам прийняти рішення. 

А в штаті органів військового управління не було аналітичних підрозділів, їх треба було створити. Тепер в Ракетних військах і артилерії вони називаються пункти управління артилерійською розвідкою. 

У них розвідувальна інформація, яка надходить, конвертується у зручний вигляд. Її потрібно відсортувати, що актуально, що потрібно/не потрібно, у відповідності до задачі, умов і так далі. 

І люди, які роблять цю роботу, знаходяться в штаті нашої 15-ї бригади артрозвідки. 

– Задум, ви кажете, з’явився у 2017-му. А коли створили саму бригаду?

– Бригаду сформували у 2022 році вже після повномасштабного вторгнення. Все відбулося рівно за 2 тижні, дуже швидко. Бо ми були потрібні. 

– Бо з'явився вал інформації і завдань? 

– Так. Величезна протяжність лінії зіткнення і такий же обсяг завдань. Широкомасштабне вторгнення дуже пришвидшило процес створення нашого підрозділу. 

– Де зараз ви як підрозділ працюєте? Це якийсь один сектор чи кілька? Як це організовано? 

– В принципі, я не можу відповісти прямо на це питання, бо це деякими документами заборонено. Але я можу сказати точно, що це про нас, коли говорять "ми всюди одразу і ніде". 

– Тобто там, де є артилерія…

– …де є потреба, там ви зустрінете хлопців з 15-ї бригади.

– А ви, маючи набір різних засобів виявлення, працюєте, умовно, на людей з гарматою десь на передку чи більше на дядьків з "товстими ракетами"?

– У нас під різні задачі і є різні засоби. Тому і дядьки, і, умовно, міномети – ніхто не ображений. Це залежить від умов, обстановки і конкретної задачі, яка поставлена. Але ми можемо працювати і там, і там. 

– Якщо подивитись на бригаду як на певну спроможність Збройних Сил, що нового вона додала нашій армії? Тобто, які основні напрямки роботи, які засоби? 

– Перш за все, це технічні засоби розвідки. З великою впевненістю, я можу сказати, що це дуже високотехнологічні речі.

Навіть якщо взяти не армію і країну, а глянути, що взагалі технологічного є у світі, то озброєння нашої військової частини, я би сказав, абсолютно йде в ногу з часом. Це дуже прокачані засоби розвідки, які дозволяють нам виявляти об'єкти противника на полі бою на оперативну глибину. Поки не більше. 

Проблема артилерійської розвідки до 2022 року була в тому, що старі засоби не дозволяли виявляти противника до моменту, поки він себе не проявив. Раніше ти розумів, що допоки противник себе не виявить, не зайде на позиції, не почне стріляти, то ти його не побачиш. Зараз же ми можемо виявляти його ще на етапі висування. І це насправді дуже круто, це фантастична історія. І це дуже важлива зміна.

Раніше артилерійська розвідка була націлена на виявлення артилерійських засобів противника. Широкомасштабна війна показала, що цього мало. 

Зараз ми не обмежуємося просто гарматами противника або його засобами артрозвідки. Ми здатні виявляти повний спектр елементів бойового порядку противника на полі бої. Починаючи з засобів радіоелектронної боротьби, елементів системи протиповітряної оборони, пунктів управління, систем вогневого ураження, в які входить артилерія, живу сила противника. Словом, все, що знаходиться на полі бою.

– Це виявлення здійснюється безпілотними системами?

– Не будемо опускатися до назв, але це технічні засоби розвідки, і не тільки безпілотники. Безпілотники виявляють лише частину і виконують частіше задачу уже дорозвідки, уточнення координат, здобутих іншими технічними засобами, які є у нашій частині. Тобто безпілотник летить уже для підтвердження цілі. 

Очевидно, буде якась ефективність, коли ти, грубо кажучи, навмання запускаєш БПЛА кудись. Він там політає декілька годин, і ти можеш щось побачити. А можеш і не побачити. 

А коли спершу певний засіб виявляє ціль, а далі летить безпілотник туди і тільки підтверджує її, то це зовсім інший коефіцієнт корисної дії. 

– Яка частина із цих засобів є українськими? Бо в плані безпілотників майже вся розвідка зав’язана на різні українські "крила".

– Не можна погодитися з висловом, що розвідка побудована тільки на українських засобах. Так, у мене є насправді навіть якесь відчуття гордості, що дійсно є засоби, в тому числі розвідки, які виробляються в Україні. Я не пов'язаний з жодним виробником, бо зараз хтось скаже, що я когось вихваляю. 

Але вони справді є, і вони настільки прокачані зараз, настільки ця війна дала поштовх українським виробникам, що вони далеко не гірші за іноземні із провідних країн світу. І це не тільки безпілотники. 

– Із всього того, що в нас відбувається в армії, мені здається, що ваш підрозділ є одним із тих, по яких можна уявити, як виглядатиме армія, побутована на стику наших старих можливостей і нових західних технологій. Щось таке типу міні-НАТО…

– Щоб говорити про стандарти, міні-НАТО чи щось таке, треба розуміти, що таке ці стандарти НАТО. Я абсолютно різні думки чув з цього приводу. Хтось вважає, стандарти НАТО, це про грошове забезпечення, хтось говорить про побудову військово-організаційних структур, хтось – про побудову взаємовідносин у військовому колективі. 

Я не можу відповідати за всі Збройні Сили України. Але коли говорити про 15-ту бригаду і стандарти НАТО в моєму розумінні, я би сказав, що ми, напевно, там.

Бо НАТО насправді це про підготовку, це про процеси планування, це про взаємосумісність з діями інших підрозділів. Це про швидкість процесів прийняття рішення. Ось що в моїй голові є стандартами НАТО. Не красива форма, а інші, глибші речі. Технологічне забезпечення. Я би сказав, що наша бригада там. 

Західні країни, вони добре підготовлені. Але вже десь ми вийшли на той рівень, коли вони готові вчитися дечому і у нас. А це маркер, який говорить сам за себе. 

"Якщо ми нищимо російський РЕБ під дією їхніх завад, то не такі вони й круті"

– Якими ураженими цілями ви можете сказати, що гордитесь, і наскільки болючі для росіян втрати від вашої роботи?

– Для того, щоб говорити про якісь визначні цілі, тут треба також розібратися, що ми маємо на увазі. Якщо ціну, то в цьому немає практично ніякого сенсу. Бо наш противник має дуже великі ресурси, він дуже довго готувався до війни. Пишатися або мати за досягнення, що за нашої участі знищили нову оглядову радіолокаційну станцію, або якийсь божевільний засіб протиповітряної оборони, як новенькі С-400, або старі С-300, або не такі старі С-350? В цьому немає ніякого сенсу. 

Бо тут важливо не скільки коштує цей об'єкт, який був знищений. Питання в тому, скільки треба часу, щоби зробити такий же! Бо якщо у ворога є гроші, йому не важлива ціна в принципі. 

Ми знайшли і знищили дуже багато. Але мене тішить те, що ці об'єкти не можна відновити або зробити з нуля, навіть за рік. 

Є, наприклад, певний засіб радіоелектронної боротьби, не будемо його називати. Під час київської операції був захоплений один з них, і до його вивчення долучались наші фахівці з військової частини. Я потім спілкувався з одним із них, просто цікаво було, що там, як у них все зроблено. 

І він так цікаво відповів. Каже, щоб ви зрозуміли, то уявіть собі злиток з платини намазаний чорною ікрою. От він все одно буде дешевший ніж кожна плата із цього засобу РЕБ. Тому неважливо, скільки це коштує абсолютно. Але відновити і зробити такі речі, це дуже технологічно складно і довго. Ось в чому цінність нашої роботи насправді. 

А таких засобів було знищено дуже багато. І засобів РЕБ, і супермодних радіолокаційних станцій. Були і розробки 2023-го року, які ще не пішли в серію, але вони уже нами знищувалися. 

– Усі ці засоби, які ви згадали, і С-400, і великі РЛС, вони ж і самі мають засоби виявлення і їх прикоривають іншими системами ураження. Як нам вдається їх виявляти, до них підібратись і знищувати?

– Це ж філософія війни – протиборство. Якщо колись виник перший танк, то виникла і протитанкова гармата. І так буде повторюватись впродовж усього життя людства на планеті. Якщо є засіб на війні, є для нього і проти-засіб. 

Росіяни можуть говорити все, що завгодно. "Аналогов – нєт". Будь-чого – нєт. Але у кожного засобу зброї є свої технічні можливості. І якщо із С-400 можна знищити легко якийсь літак наших Повітряних сил, Міг-29 чи неважливо який, то цей же комплекс безсилий проти певних безпілотних авіаційних систем. Просто вони за своїми характеристикам не входить під параметри захоплення їх як цілі і супроводження. 

Тому "аналогов нет" – це бульбашка, яка лопається. 

– Наскільки заявлені технічні характеристики цих різних російських комплексів в реальності відповідають дійсності? 

– Є відкриті джерела, де можна про ці технічні характеристики прочитати. Але насправді вони ж не будуть на 100% відповідати дійсності. І ми це розуміємо. 

По-перше, добре, що вони не відповідають (сміється). По-друге, колись існувала така думка, що Росія після розпаду СРСР не полишила розвитку засобів радіоелектронної боротьби, що у них там все дуже на серйозному рівні. Я би сказав так, що є у них певні досягнення. 

Але наші можливості не дозволяють їм надто ефективно використовувати свої засоби на полі бою. Вони не можуть добитися домінування. Бо у нас є засоби, які бачать, де вони працюють. Є засоби, які знаходять їх. І є засоби, які, незважаючи на їхню протидію хвилями, сигналами, шумами тощо не дозволяють їм довго жити на полі бою.

– Ви, мабуть, перша людина, з якою доводиться за останній час спілкуватись, хто не має трепету перед російським РЕБом…

–  У них є якийсь відсоток ефективності. Вони б його не використовували, якби він не був ефективним. Але... Я можу показати відео діяльності своїх підрозділів, є робота й з інших військових частин, де ці російські засоби спокійно знищуються. 

Якщо їх вдається знищувати під дією їхніх завад, то це означає, що вони не такі круті. Це так само, як хтось мав думку, що Росія якась там непереможна і що вона напала на якусь там Україну. Що таке Україна, якщо тут така армія Росії?! А виявилось, що успіх досягається не тільки кількістю озброєння або чисельністю армії. Не можна не враховувати силу людського спротиву, бажання боротися за своє існування. 

– А якщо говорити про їхні безпілотні комплекси, які є відповідниками тому, на чому ви літаєте. У порівнянні з українськими і західними системами, їхній парк – це цікаві розробки? 

– Почнемо з того, що то не їхні розробки. Ну не їхні. Противник довго розбудовував лінійку безпілотних авіаційних комплексів. На якомусь етапі вони купляли права на ті чи інші засоби, або вимінювали на щось. Тобто, суто їхнього в цьому стільки, що я би не казав, що то російські розробки. Це як говорити про "Шахеди" або "Ланцети". Вони ліплять на них етикетку "Герань" чи ще щось, але вони не дотичні були до створення цих речей.

Це як вони "реанімували" автозавод "Москвичів", а по суті – це китайська машина, яку просто збирають в Росії і ліплять замовлену в тому ж Китаї наліпку "Москвич".

А щодо застосування або живучості цих літаків на полі бою, то якісь краще, якісь гірше, можливо, і дозволяють їм виконувати завдання, але це, знову ж, питання протиборства.

Сьогодні вони здатні виконувати задачі. Завтра українці щось придумають, якусь роблять відповідь, і воно стає не таким ефективним.

"Я довго вивчав цивільних у 2022 році. Я їм так і говорив, що от я хочу за вами послідкувати"

– Як ви набирали людей у бригаду? Це кадрові військові чи більше мобілізованих?

– Знаєте, процеси автоматизації дозволяють мені, в принципі, з будь-якої точки керувати військовою частиною. Але якщо я не буду разом зі своїми військовослужбовцями, втрачається якийсь ментальний контакт. Коли вони бачать командира, тоді у них все ок.

Чим більше вони його бачать, тим більш вони розуміють, що роблять важливу роботу, вони важливі, за них піклуються. Тоді обличчя у них усміхнені, вони з таким от спортивним інтересом йдуть на виконання завдання, і це призводить до кращого результату. 

Стосовно відбору. Ви сказали "я відібрав". Я стараюсь уникати слова "я", бо яким би ти не був, який би фантастичний розум чи організаторські здібності не мав, сам ти нічого не зробиш. 

Ми пішли іншим шляхом на етапі відбору особового складу. Коли 24 лютого 2022 року проголосували за мобілізацію, людей почали приводити з ТЦК та СП. Вже на тому етапі в нас було розуміння, що всі нам не підійдуть. Просто специфіка виконання завдань не дозволить. Людина може бути хорошою, але управляти якимись високотехнологічними засобами не кожен може.

Коли в нього рука як кувалда, то він підійде в іншу військову частину і буде там дуже добре виконувати завдання. Але не у нас. 

Тому ми брали фокус на людей з якоюсь технічною освітою, IT, радіотехніки, радіоелектроніки. Коли ти береш айтішника і людину, яка все життя мішала бетон, і ставиш перед ними складні технологічні засоби, то, напевно, айтишник швидше адаптується, або людина з технічною освітою. 

Або хоча б з мотивацією серйозною. У нас, наприклад, служить директор музею. Він став за два роки просто шаленим спеціалістом в оперуванні одним із технічних засобів розвідки. Багато залежить від мотивації і бажання. Коли людина з вищою освітою, у неї погляди правильні, вона розуміє, чого сюди прийшла, то вона може не просто розібратися, а й навіть давати якимось речам поштовх до розвитку.

У нас люди постійно виявляють якісь незручності, недоліки в програмному забезпеченні або просто в банальних коннекторах. І ми працюємо з виробниками, щоб ці питання завжди фіксити. 

Далі рекрутинг. Не люблю цього виразу, але ми це робили, коли це ще не було мейнстрімом. Ми залучали цивільні організації, які займалися відбором персоналу ще у 22-му році. 

А потім ті люди, які приходили, вони задіювали свої ресурси, соціальні мережі, бо є деякі достатньо відомі люди. І так ми підтягували якихось аналітиків і класних людей з технічною складовою

– Не так давно багато підрозділів скаржились, що навчених пілотів відправляли в піхоту і вони звідти не повертались. Вас торкалась ця історія?

– Не можу про це говорити. Але скажу так, що для нас дуже важливо, щоб людина, коли потрапила до нас, не загубилась. Ми намагаємось розставляти всіх відповідно до набутих ними здібностей в цивільному житті. Тобто в мене є інструктори, які працювали в авіації, в льотних школах, наприклад. Вони в мене не водіями КАМАЗів служать, скажімо так. І це насправді дуже важливо.

– Інша проблема, яка всіх стосується. Третій рік триває велика війна, але досі у великій кількості підрозділів бійці мусять регулярно відкривати збори на поповнення засобів, в тому числі безпілотників. Всі волонтерські організації постійно купують дрони. Як у вас із забезпечення в цьому плані?

– Дивіться. Це теж відкриття після 2022 року. Раніше ти міг бути просто командиром, очолювати там дивізіон, батальйон або бригаду – і все. А з 22-го року ти став ще й таким собі постійним шукачем грошей. Як от топ-менеджер в цивільній фірмі. І цей виклик треба було усвідомити і працювати з ним. 

На момент 22-го року ми дуже потребували різних засобів, безпілотних авіаційних комплексів, машини тощо. Військові частини йшли різними шляхами. Якісь підрозділи ви можете бачити щотижня десь на якихось інформаційних ресурсах, що вони там постійно роблять збори. 15-ту бригаду ви не сильно побачите там. 

Як би так відповісти вам, щоб це не виглядало як вихваляння. Скажемо так, ті, кому було потрібно, побачили результати нашої діяльності, і проблеми з грошима на озброєння, підкреслюю – на озброєння, у нас перестали існувати. Враховуючи те, що ми взагалі непублічні. 

У 22-му році, коли я обійняв посаду командира бригади, я відверто вам скажу, було проблемою поміняти масло в машині у мене. На рахунках військової частини були нулі. 

Станом на зараз ми повністю забезпечуємо військову частину для її повноцінного існування. Бувають, може, одиничні випадки, коли треба купити якусь там запчастину сьогодні на сьогодні, тоді бійці можуть купити щось за свої чи щось таке. Бо бригада точно може її купити, але вона буде за тиждень. 

Наприклад, тільки на підтримку техніки в працездатному стані ми за рік витрачаємо близько п'яти мільйонів. Для того, щоб просто машини їздили. Я не говорю про шини, акумулятори або все інше. 

Але в нашій військовій частині мама солдату не робить збір, щоб він відремонтував машину. Я коли бачу інформацію, що таке в інших є, то мені стає ну дуже прикро за ті підрозділи. Про озброєння взагалі не говорю, там зовсім інша історія і зовсім інший рівень цін. Він сягає сотень мільйонів гривень. Ми і їх знаходимо. 

Але ми б не могли цього робити, якби не показували відповідний результат тим людям і структурам, які дають ці гроші. Тут все чесно, нікого ти не обманеш. 

– Як мотивувати людей, величезна частина яких ще недавно взагалі ніякого стосунку не мала до армії, показувати результати на війні?

– Знаєте, ми маємо мету. Це, по-перше, знищувати противника і, по-друге, зберігати життя наших людей. Бо проблема в тому, що для багатьох тих, які говорять, що життя людське безцінне, це тільки слова. А я хочу, щоб мої військовослужбовці повернулися додому. І щоб їм було не соромно за те, що вони робили.

Ми мусили пройти дуже велику трансформацію свідомості. Одна справа – робити щось в мирний час з військовими людьми. Інша справа – коли в тебе 70% військової частини люди, які прийшли в армію в 22-му або зараз потроху приходять. Це зовсім інші люди. І нам треба було якось зробити людиноцентричну бригаду.

Знаєте, в армії бувають такі речі, яких ви ніде не зустрінете. І це часом велика проблема. Я зустрічав таких людей в своєму армійському житті, які, наприклад, не дозволяли ходити через ось цей вихід особовому складу. І всі перешіптувалися, що туди ходити не можна, бо там ходить тільки бос. А ви, якісь смертні люди, ви тільки отам ходите. І це так ганебно.

Я зустрічав людей, які наказували, що людям можна ходити по коридору тільки з правої сторони. Бо з лівої ходить великий бос. Є люди, які думають, що такі просто дебільні речі дають їм якусь велич. 

Тому моя задача була прибрати всі такі штучні перепони між людьми, щоб ці нові цивільні люди, які прийшли, могли розкритись. 

Але з іншого боку я залишився абсолютно безкомпромісним і безжальним в питаннях підготовки людей до виконання їхніх безпосередніх завдань. 

Солдат має бути добре підготовлений і добре забезпечений, він має знати, що і як робити. Це моя задача. Але він зі свого боку мусить віддаватись завданню. Ось це є запорукою успіху.

Я не можу себе називати якимось там добреньким, зовсім ні. Але до мене може підійти кожен солдат військової частини і обговорити питання, яке його турбує. 

Я довго вивчав цивільних у 2022 році. Я їм так і говорив, що от я хочу за вами послідкувати, за вашою психологією прийняття рішень і так далі. Бо я все життя в армії, тут інші порядки, інші люди. 

Потім, коли я їх вивчив, я перемішав військову складову з цивільною, бо цивільні виявились більш адаптованими до змін. Вони могли в 22-му році щось не знати, і ми їм допомогли в питанні військових процесів. Поряд з тим ми навчилися у них бути гнучкими і дуже швидко адаптуватися до змін. 

Ми звільнили людей від умовних заборон і перепон, і вони віддали себе на шляху до реалізації своїх ідей, коефіцієнт їхньої корисної дії просто злетів в космос. І цього не можна було б досягнути, якби зробити з усіх однакових олов'яних солдатиків. 

Роман Романюк, УП