Вік Христа

Незалежній Україні виповнилося тридцять три роки: ми досягли віку біблійного Христа. А повномасштабному протистоянню України з російськими загарбниками виповнилося два з половиною роки.

Але якщо Біблія приділяє основну увагу не ранній біографії Ісуса, а останнім рокам його земного життя, то з новітньою українською історією відбувається щось подібне. На тлі найбільшої війни в Європі після 1945-го меркне все те, що довелося пережити українцям з 1991-го до 2022-го. 

Два з половиною роки перемог та розчарувань майже заслонили нашу попередню біографію: і кримінальні дев'яності, і фінансова криза 2008-го, і обидва Майдани, і гібридний військовий конфлікт низької інтенсивності, і пандемію COVID-19.

Часом важко позбутися відчуття, що справжня історія незалежної України розпочалася саме 24 лютого 2022 року: а попередні тридцять з половиною років були лише своєрідним прологом, прелюдією до нинішніх доленосних подій. Проте викреслити ці три десятиліття з нашого минулого не вийде – вони заслуговують на окрему історичну оцінку. І тут українці опиняються на роздоріжжі.

Велика війна підштовхує нас одразу до двох протилежних наративів, придатних для опису довоєнної України: ностальгічного та критичного.

З одного боку, період до 24.02.2022 можна сприймати як епоху, коли Україна була позбавлена надмірної концентрації крові, сліз та страждань. Коли смерті на фронті не обчислювалися десятками тисяч, а на Київ, Харків та Одесу не летіли ворожі ракети та дрони. Коли військкоми не полювали на цивільних чоловіків на вулицях, а прикордонники не виловлювали з Тиси тіла невдалих втікачів. Коли долар не коштував 41 гривню, а війна якщо й була, то залишалася для переважної більшості українців чимось далеким.

З іншого боку, період до 24.02.22 можна розглядати як епоху, яка уможливила повномасштабну агресію проти України. Як епоху втрачених шансів, коли Україна не провела необхідні реформи, не побудувала ефективну державу і не виховала зразкових громадян. Коли Києву не вдалося вступити до НАТО і сховатись під парасолькою колективної безпеки. Коли проросійська "п'ята колона" діяла в Україні відкрито чи майже відкрито, удобрюючи ґрунт для майбутнього кремлівського вторгнення.

Великий ризик впасти в ту чи іншу крайність: і прийти або до ідеалізації колишньої України, або до цілеспрямованої дискредитації. У першому випадку період до повномасштабного вторгнення виглядатиме "втраченим раєм", у другому – "втраченим часом". У ХХ столітті приблизно така доля спіткала дореволюційну епоху: у сентиментальних спогадах антирадянської еміграції та у трактуваннях офіційної радянської пропаганди.

"Ми не цінували те, що в нас було!" – так можна коротко описати одну точку зору.

"Цінити було нічого!" – так виглядає другий підхід до нашого недавнього минулого.

Вже сьогодні ця полярність історичних оцінок простежується у публічній дискусії про Мінські угоди.

Прихильники екс-президента Порошенка наголошують, що дипломатія Петра Олексійовича подарувала країні сім років відносно нормального та спокійного життя. Без масованих ракетних ударів та загальної мобілізації – натомість з економічним зростанням, демократичними виборами та польотами до Європи з безвізом ("загублений рай"). А тепер мільйони українців можуть лише мріяти про тодішню реальність.

У свою чергу, нинішня правляча команда стверджує, що ганебні Мінські домовленості загнали нашу країну в пастку, зв'язали Україну по руках і ногах, приспали колективний Захід і не дозволили припинити російську військову агресію на ранній стадії (загублений час). Наголошується, що за президента Зеленського ніякого "Мінська-3" точно не буде.

Але якщо відволіктися від внутрішньополітичних розбірок, то існує ціла низка суб'єктивних факторів, здатних схилити нашого співвітчизника до ностальгічного чи критичного наративу. Наприклад, вік.

Якщо чиїсь найкращі роки припали на епоху 2000-х та 2010-х, то така людина з більшою ймовірністю сумуватиме за українським минулим. Довоєнна Україна для нього – це час, коли він перебував у розквіті сил, досягнув максимальних кар'єрних висот і мав найбільший успіх у протилежної статі.

Зате молодші люди навряд чи ностальгуватимуть за епохою, яку вони майже не застали. Навпаки, українці, яким доводиться дорослішати в розпал масштабного військового протистояння, можуть затаїти образу на старше покоління – за те, що воно марно розтратило свої найкращі роки і не запобігло великій війні.

Багато залежить і від індивідуальної життєвої позиції. Нарратив "втраченого раю" буде ближчим приземленому обивателю, що цінує побутовий комфорт і домівку. А наратив "втраченого часу" – неприборканого пасіонарія, який завжди мріяв бути творцем історії.

Дуже важливий чинник – особисті жертви, які наш співвітчизник зазнав за час повномасштабної агресії Кремля. Ностальгія по довоєнній Україні може злитися з тугою за рідним домом, знищеним російськими окупантами. За чоловіком, сином або найкращим другом, який загинув на фронті. За сімейним щастям, яке велика війна забрала разом із чиїмось життям чи чиїмось здоров'ям.

Після 24 лютого 2022 року деякі з наших співгромадян втратили не близьких людей, а колишній вплив та соціальний статус. Про "втрачений рай" цілком може задуматися колись всесильний Ігор Коломойський, який сидить у слідчому ізоляторі СБУ. Або Онуфрій (Березовський), який назавжди розпрощався зі своєю резиденцією в Києво-Печерській лаврі.

Водночас в Україні сформувався прошарок бенефіціарів повномасштабної агресії РФ: як у матеріальному, так і нематеріальному плані. Якщо співробітник ТЦК чи ДПСУ багато років залишався скромним служником, але завдяки великій війні став багатою людиною, то колишнє життя буде для нього "втраченим часом". А якщо завдяки великій війні український інтелігент зміг безперешкодно просувати власний ідеологічний порядок денний, то для нього "втраченим часом" будуть роки, коли його ідеї вважалися маргінальними.

І все ж таки головну роль у конкуренції двох альтернативних наративів зіграє подальший хід російсько-української війни.

Якщо масштабна збройна агресія РФ не затягнеться довгі роки; а повоєнне відновлення виявиться відносно швидким та успішним; то, мабуть, у нашому суспільстві переважатимуть критичні оцінки довоєнної України. Період до 24.02.22 розглядатиметься насамперед як "загублений час". Як епоха фатальних помилок та прорахунків, за які довелося надто дорого заплатити, і яких має уникнути нова Україна – загартована та навчена.

Але якщо російсько-українське протистояння перейде у формат нескінченної війни – з невичерпним потоком людських жертв, деградацією економіки та соціальної сфери, подальшим урізанням прав і свобод громадян – це напевно відкриє дорогу ностальгійному наративу. Чим довше триватимуть активні бойові дії на нашій землі, тим виграшнішими будуть виглядати спогади з минулого життя. Чим менше надій на швидке завершення війни залишиться у наших співгромадян, тим легше уявити колишню Україну як наш скромний "втрачений рай". Незважаючи на те, що вітчизняне буття до 24 лютого 2022 точно не було райським.

Михайло Дубинянський