Пельку [не] на петельку

"Кухарка, яка ніколи не виїжджала за межі свого міста й після школи ніколи не відкривала жодного атласу, вірила, що Австрії не прожити без Санджака (крихітна прикордонна місцина в Боснії). Візники сперечалися на вулиці, яку контрибуцію накладуть на Францію: п'ятдесят мільярдів чи сто, не уявляючи, що таке мільярд", – так літератор Стефан Цвейг описував атмосферу в суспільстві часів Першої світової війни.

Відтоді змінилося чимало. Візників замінили водії Uber та Bolt, а куховарок – фуд-блогерки. Соціальна мобільність населення різко зросла. Доступ до інформації надзвичайно спростився. Жваві суперечки точаться вже не на вулицях, а в соціальних мережах.

Проте дещо з 1914 року залишилося незмінним: війну коментує безліч людей, які ще нещодавно були нескінченно далекі від неї.

Особливо яскраво ця тенденція проявилася під час зухвалого наступу Збройних сил України в Курській області.

Українське командування свідомо обрало інформаційну тишу. Натомість у соцмережах знайшлися тисячі вітчизняних Клаузевіців та Сунь-цзи, природжених знавців військової тактики та стратегії. І кожен із них поспішав поділитися власним аналізом ситуації – похвальним чи критичним.

Звісно, знайшлися й незадоволені тим, як розходився народний військовий геній. Вже не вперше після 24.02.2022 прозвучала думка про те, що хід великої війни не повинні оцінювати всі кому не ліньки – це не приносить користі країні і може зіграти на руку супротивникові.

Давати будь-які оцінки, коментарі та прогнози – це доля обраних громадян, які відповідають певним критеріям. А решті треба б закрити пельку на петельку.

Найчастіше у нашому публічному просторі згадуються три критерії.

По-перше, компетентність. Ситуацію на фронті та військові перспективи України має коментувати професійний військовий, а не дилетант у цивільному, який швидко освоїв фронтову термінологію.

По-друге, поінформованість. Ситуацію на фронті та військові перспективи України може коментувати людина, яка має доступ до інсайдерської інформації, а не сторонній спостерігач, який пережовує новини з відкритих джерел.

По-третє, причетність. Ситуацію на фронті та військові перспективи України має право коментувати громадянин, який безпосередньо залучений до війни, а не той, хто сидить на дивані в глибокому тилу або взагалі перебуває за кордоном.

Теоретично ця тріада виглядає логічно. Але чи є шанси запровадити її на практиці?

Компетентність. Після 24 лютого 2022 року цей критерій був досить популярним в українському суспільстві. Багато тилових спостерігачів намагалися не коментувати становище на фронті, вважаючи себе недостатньо компетентними.

Уявлення про те, що перебіг бойових дій можуть оцінювати самі лише військові, протрималося в тилу досить довго: аж до торішнього контрнаступу ЗСУ, який супроводжувала вкрай невдала комунікація.

Спочатку тріумфальний наступ був розрекламований офіційною пропагандою. Потім почалися тяжкі бої на півдні. Анонсованих перемог не було. І вже влітку 2023-го чимало громадян запідозрили, що щось пішло не так.

Проте офіційна пропаганда намагалася зберегти добру міну за поганої гри. Вважалося, що український наступ нібито йде за планом, але цивільному населенню бракує компетентності, щоб це осягнути.

А потім вийшла резонансна стаття Валерія Залужного, в якій тодішній головнокомандувач підтвердив усі підозри тилових спостерігачів. Те, що з дилетантського погляду виглядало неуспішним контрнаступом, насправді виявилося неуспішним контрнаступом, а не реалізацією якогось хитрого плану, що недосяжний для розуміння цивільних.

Після чесного зізнання Залужного мільйони тилових коментаторів повірили в себе та свої стратегічні здібності.

Тепер військові операції ЗСУ – чи то оборона Бахмута, чи то утримання плацдарму в Кринках, чи то бої в Курській області – обговорюють у тилу без жодних самообмежень. І навряд чи тут вдасться дати задню й загнати випущеного на волю джина назад у пляшку.

Поінформованість. Після 24.02.2022 цей критерій в Україні був дискредитований ще швидше, ніж попередній. І річ не тільки в тому, що сучасний цифровий світ дарує ілюзію поінформованості будь-якому читачеві анонімних телеграм-каналів.

Ще важливіше те, як повелися справді обізнані люди, наближені до керівництва країни.

На самісінькому початку російського вторгнення поінформований радник Офісу президента Олексій Арестович переконував населення, що повномасштабна війна триватиме приблизно два – три тижні.

Пізніше поінформований радник Банкової Михайло Подоляк запевняв співгромадян, що вже за пів року він вийде в ефір із деокупованої Ялти.

А поінформований голова ГУР Кирило Буданов спочатку прогнозував, що активні бойові дії завершаться до кінця 2022-го, а потім – що війна завершиться 2023-го виходом України на межі 1991 року.

Звісно, все це озвучували з добрими намірами: для підняття морального духу українців. Але намагаючись підбадьорити співвітчизників, поінформовані спікери скомпрометували власну поінформованість в очах населення – і фактично прирівняли себе до непоінформованих коментаторів.

На практиці сторонній спостерігач міг спрогнозувати реальний розвиток подій навіть точніше, ніж високопосадовець, зобов'язаний піклуватися про моральний дух співгромадян.

Таким чином, публічні заяви 2022–2023 років майже розмили різницю між тими, хто володіє інсайдерською інформацією, та тими, хто бере свої оцінки та прогнози зі стелі. Вітчизняна аудиторія готова слухати й читати всіх – і попит народжує пропозицію.

Зрештою, причетність. Цей критерій виглядає найсправедливішим: що сильніше людина залучена у війну, то більше в неї моральних прав коментувати хід війни.

Ось тільки розділити наших співвітчизників на "достатньо" та "недостатньо залучених" не виходить. Натомість вимальовується досить складна й заплутана ієрархія.

Українці за кордоном. Українці в Україні. Мешканці тилових міст. Мешканці прифронтових міст. Жінки й люди похилого віку, які не підлягають мобілізації. Цивільні чоловіки мобілізаційного віку. Військовослужбовці в тилу. Військовослужбовці на передовій… Розібратися в цій ієрархії не так вже й просто.

Чи має право пускатися в розмірковування про війну українка, яка мешкає в комфортній та мирній Європі? Чи може вимагати перемоги за будь-яку ціну 60-річний пенсіонер, якого точно не відправлять в окопи? Нібито ні.

Але що коли в нашої співвітчизниці в ЄС воює чоловік, а в пенсіонера – син? Це докорінно змінює справу. А якщо йдеться не про чоловіків чи синів, а про друзів? Який ступінь дружби з фронтовиком дає моральне право оцінювати ситуацію на фронті?

У будь-якого військовослужбовця ЗСУ більше прав коментувати хід війни, ніж у будь-якого цивільного? Нібито так.

Але хіба цивільного мешканця Харкова чи Херсона війна торкнулася не більшою мірою, ніж людину в формі, яка всю війну прослужила діловодом в Ужгороді чи Чернівцях?..

Ступінь залучення українців у велику війну не лише широко варіюється – він може й різко змінюватись. Причому з кінця минулого року Україна пропагує життєву потребу таких змін. Наголошується, що сотні тисяч громадян мають змінити цивільний одяг на піксель та поповнити лави ЗСУ.

В результаті в мільйонів громадян з'явився стимул пильніше стежити за перебігом війни, пропускати ситуацію на фронті крізь призму особистих інтересів і ділитися власними упередженими оцінками. Потенційні солдати та члени їхніх сімей вважають, що таке право їм дає сам факт посилення мобілізації.

Тилова публіка могла тримати пельку на петельці в початковий період війни – коли від цієї публіки не вимагалося нічого, крім віри в ЗСУ.

Але якщо ви переконуєте населення, що завтра воюватимуть усі, то вже сьогодні ситуацію на фронті та військові перспективи України теж коментуватимуть усі. Включно з тими, кому зрештою воювати так і не доведеться.

Михайло Дубинянський