Втратити не можна відновити. Як зруйновані війною міста повстають із попелу

Герніка, Варшава, Дрезден, Сараєво увійшли в історію XX-го століття як символи урбіциду – руйнування міст під час воєн. ХХI століття доповнило цей список новими топонімами: Маріуполь, Бахмут, Мар'їнка, Авдіївка, Рубіжне.

"Міста прекрасні, тому що вони з'являються повільно, їх створює час. Місто народжується з переплетення пам'яток та інфраструктури, культури та ринку, національної історії та повсякденних історій. На створення міста йде 500 років, на район – 50 років", – сказав італієць Ренцо Піано, архітектор знаменитого Центру Помпіду в Парижі.

Щоб знищити те, що народжується століттями, вистачає 15 хвилин, як це сталося з голландським Роттердамом у 1940 році, коли німецька авіація перетворила його на руїни.

Американський архітектор Леббеус Вудс, який під час Боснійської війни, попри облогу сербами Сараєва, пробрався до міста і на власні очі побачив наслідки обстрілів, сформулював три підходи до відбудови. 

Перший – намагатися відновити все у вигляді, що максимально наближений до того, який був до війни. Другий – зруйнувати під нуль все, що було пошкоджено, і побудувати нові міста. Третій – створити нове місто зі зруйнованого старого; власне, виростити нове зі старого.

Яким шляхом іти, залежить, зокрема, від того, хто береться відбудовувати. 

Традиціоналісти намагаються відновити історичну забудову скрізь, де це можливо. 

Модерністи хапаються за можливість позбутися архітектурної спадщини і будь-яких спогадів про трагедію зруйнованого міста. "На місці старого центру Гданська з його вузькими вулицями ми збудуємо сучасний житловий район із широкими проспектами, освітленими сонцем садами і парками, розташованими вздовж мальовничих каналів", – писали після Другої світової війни польські газети.

До стихійних "модерністів", найімовірніше, належить і президент Володимир Зеленський. Ще навесні 2022-го він заявив у Харкові: "Якщо вже так сталося, і в нас війна, то чи не варто розглянути можливість прибрати по всій країні панельні будинки, особливо на зруйнованих територіях".

"Прибирати" доведеться десятиліттями. Журналісти The New York Times проаналізували супутникові знімки та з'ясували, що з початку повномасштабної війни до грудня 2023-го внаслідок бойових дій в Україні зруйновані або пошкоджені понад 210 тисяч будівель, зокрема понад 900 шкіл, лікарень і церков.

За оцінками Світового банку, Європейської комісії та ООН, станом на 31 грудня 2023 року вартість реконструкції та відновлення в Україні становить 486 мільярдів доларів США протягом наступного десятиліття. 

Але є й інші катастрофічні наслідки, які неможливо порахувати. В багатьох знищених містах і селах припинилося життя, яке тривало там століттями.

Коли починати відновлення і яким воно має бути? Чи варто покладатися на досвід архітектурних зірок на кшталт Нормана Фостера, британського архітектора, лауреата Прітцкерівської премії, який погодився долучитися до відбудови Харкова? Чому майстер-плани міст без урахування думки їхніх мешканців – той самий спадок ХХ століття, від якого ми так хочемо втекти? 

На ці та інші питання шукаємо відповіді разом із Євгенією Губкіною, українською архітекторкою, історикинею архітектури та містобудування.

А також згадуємо історії Варшави, Роттердама та Ковентрі – міст, які не лише відродилися, а й виправили (чи примножили?) помилки довоєнного планування і набули нові обличчя.

Варшава: нове Старе місто з картин 18-го століття

17 січня 1945-го року підрозділи Червоної армії та Війська польського увійшли до Варшави й побачили суцільні руїни. Найбільших втрат зазнав історичний центр – Старе місто. З 260 його будівель вціліли лише 6. Знищені були всі мости через Віслу, 72% усього житла, 90% промислових підприємств. 

Значна частина руйнувань сталася під час Варшавського повстання 1944-го. 

"Варшаву ненавиділи як німці, так і росіяни, – розповідав польський історик Артур Боярський. – Не випадково всі три місяці повстання радянські війська просто стояли за Віслою і спостерігали. Сталін чекав, щоб німці покінчили з Варшавою".

Руйнування були настільки жахливими, що після деокупації нова польська влада замислювалася над тим, щоб перенести столицю до Лодзі.

Втім, своє слово сказали місцеві мешканці, які в перші дні після звільнення Варшави почали масово повертатися на згарища своїх домівок. Саме вони першими розпочали розчищати вулиці від завалів.

"Один філософ підрахував, що кожен варшав'янин вдихає чотири цеглини на рік. Потрібно дуже любити місто, щоб відновлювати його ціною власного дихання. Ймовірно, саме тому з руїн і уламків Варшава знову повстала старою Варшавою, вічною Варшавою…", – згадував перші повоєнні роки польський письменник Леопольд Тирманд.

Вже за місяць після звільнення Варшави почало працювати Бюро відбудови столиці. Проте єдності в тому, як має виглядати місто в майбутньому, серед архітекторів не було. 

Професор Ян Захватович підтримував ідею реконструювати архітектурну спадщину, навіть якщо від історичних споруд залишилися самі тільки рештки стін. Його опоненти виступали за те, щоби зруйнувати всі залишки довоєнної Варшави, вважаючи її втіленням буржуазності. 

Втім, майже всі сходилися на думці, що довоєнне місто з вузькими й заплутаними вуличками, хаотичною забудовою та неефективною системою громадського транспорту було малопридатним для життя.

Ідеї Захватовича згодом ухвалили. Історичний центр міста реконструювали за допомогою 22 міських пейзажів венеціанського художника 18-го століття Бернардо Беллотто, на яких той детально промалював фасади будинків.

Вся реконструкція Варшави в перші роки відбувалася винятково на добровільні пожертвування мешканців – обійшлося без підтримки великих міжнародних донорів.

Повоєнна відбудова тривала зо 30 років. Реконструкцію останнього об'єкту, Королівського замку, завершили лише в 1974-му. І зрештою вся вона про те, як модерні підходи допомагають підсвітити історичне обличчя міста.

Про терапевтичну роль відбудови, Нормана Фостера і плани поза контекстом

Розповідає Євгенія Губкіна:

– Думки про відбудову – це один із способів нашого психологічного захисту. Так ми хочемо перестрибнути одразу в майбутнє, яке буде щасливим під мирним небом. Тому я б до розмов про те, як весь світ відбудовуватиме Україну, ставилася як до психотерапевтичної практики, щоб не втрачати надію. 

Саме в тому, щоб дати надію харків'янам на майбутнє, я бачу одну з ролей Нормана Фостера (британський архітектор і дизайнер, який навесні 2022-го погодився взяти участь у відновленні Харкова – УП). 

Нам всім потрібна така людина – мати, тітка, будь-хто, кому ти зателефонуєш, і вона має тобі сказати: "Все буде добре". Від когось ми маємо це почути, хоча всі розуміють, що найближчі десятиліття добре не буде.

Вже на початку роздумів Фостера про майстер-план міста було видно, що він не розуміє масштабів руйнувань. Я пам'ятаю, що архітектори, які залишалися в Харкові, одразу критикували його ідеї – не можна будувати хмарочоси зі сталі й скла в місті під постійними обстрілами.

Однією з ідей Фостера було будувати житло на місці ринку Барабашово, куди прилітало навесні 2022-го, і зараз, звісно, він не працює в тих масштабах, в яких працював. Але при цьому зруйнувати всю культуру цього ринку і казати, що це суцільний треш, що він нікому не потрібний і на його місці треба будувати нові девелоперські квартали – не дуже правильно і не дуже чутливо до історії і сьогодення Харкова. 

Тут ідеться саме про нерозуміння контексту. Не все, що не має статусу пам'ятки архітектури, є трешем і не репрезентує ком'юніті. 

З іншого боку, ми маємо таке забюрократизоване законодавство, що я з самого початку казала: не треба боятися того, що Фостер або хтось інший нам нашкодить. Коли західні архітектори потраплятимуть в наші кола бюрократичних процедур, вони в них потонуть.

Читайте також: "Київ – це така "зґвалтована мама". Місто б'ють, а воно все одно всіх любить" – урбаніст Чаплінський

Роттердам: місто з чистого аркуша

Якщо Варшаву німці руйнували роками, то для знищення Роттердаму їм знадобилася лише чверть години. 

14 травня 1940-го пів сотні німецьких бомбардувальників Heinkel 111 скинули на місто 1308 бомб. За різними оцінками, наліт забрав життя до тисячі роттердамців, знищив понад 25 тисяч будинків. Майже повністю зникла забудова XVII–XIX століть у центрі міста.

Акція залякування вдалася – наступного дня після бомбардування, 15 травня 1940 року, Нідерланди підписали капітуляцію. Міністерство пропаганди Геббельса відзвітувало: 

"Під потужним натиском німецьких пікіруючих бомбардувальників і танкової ударної потужності капітулювало місто Роттердам, таким чином уникнувши знищення". 

А мешканці знищеного Роттердама почали думати про те, як відновити місто.

"Це прозвучить провокативно, але для міської влади бомбардування стало свого роду благословенням, – каже нідерландський дослідник міського планування Стефан Куперус. 

– До війни вони хотіли очистити центр від нетрів і представників бідних прошарків суспільства. Бомбардування дало їм змогу нарешті втілити свої модерністські плани з перетворення Роттердама на портове місто світового рівня".

Створюючи плани відбудови роттердамці паралельно вимушені були думати про те, як прогодувати себе у воєнні часи. Приблизно 50 гектарів міського простору виділили під вирощування овочів і пшениці в парках і скверах.

Перший план відбудови готував архітектор Віллем Герріт Віттевен. Проте для місцевих еліт цей варіант виявився недостатньо модерністським – забагато старих будівель він прагнув залишити. 

Новий план розробляв помічник Віттевена – Корнеліс ван Тра. 28 травня 1946 року його затвердила міська рада.

Атмосферу тих часів найкраще передає духопідйомна стаття в газеті Het Vrije Volk:

"Роттердам стане просторим, витонченим мегаполісом: швидкісний рух, широкі бульвари, висотні будівлі створять відчуття жвавого людського мурашника, яке невіддільне від сучасного життя. 

Це буде непросто, але сьогодні ми б воліли бачити радше низку блискучих машин, ніж кінні екіпажі, повні стареньких пані, ми почуваємося комфортніше в магазині з величезними скляними вітринами й дзеркалами, аніж у старовинній продуктовій лавці, де нас зустрічає приємний аромат гвоздики, мила та солодощів. 

Роттердам буде нашим містом, містом людей ХХ століття".

"Серед архітекторів, які працювали над відбудовою Роттердама, я згадала би Лотту Стам-Бейсе. Вона німкеня й вважала, що має віддати борг місту, зруйнованому її співвітчизниками. Лотта, зокрема, спроєктувала роттердамський район Пендрехт. Цікаво, що він чимось схожий на той район, який у 1932–1933 роках вона проєктувала, коли жила в Харкові – район ХТЗ", – розповідає архітекторка Євгенія Губкіна.

Відбудова Роттердаму тривала до початку 1970-х і дотепер є прикладом того, як зруйноване війною місто може почати своє життя майже з чистого аркуша.

Про модерніста Зеленського, панельні будинки й етику, яка важливіша за естетику

Розповідає Євгенія Губкіна:

– Заява Зеленського про те, що варто прибрати по всій країні панельні будинки, дуже модерністична за своєю суттю. Сподіваюся, що сьогодні президент має більш помірковані погляди на це, ніж ті, що він висловлював навесні 2022-го. 

Глобальна реконструкція, про яку говорив президент, вимагає припинення війни і мирного життя як мінімум 10 років. Спочатку треба відбудувати інституції, які спроможні робити майстер-плани міст, потім їх треба реалізовувати, і це великі бюджети. 

Ми бачимо, як довго і з якими затримками нам дають навіть те, що необхідно для захисту прямо зараз, ті самі системи ППО. Можете уявити, коли нам дадуть гроші на відбудову міст. Це на десятиліття може залишиться нашою локальною проблемою.

Читайте також: Нуль осіб. Як Мар'їнка стала містом, якого нема

Відмінність відбудови наших міст у порівнянні з модерністичними реконструкціями після Другої світової війни має бути в більш чутливому ставленні до громадської думки. 

Війна – це не лише руйнування каміння. Це руйнування життя, яке було в тих стінах. Тому важливо говорити з людьми і дізнаватися, чого вони хочуть. 

Яким буде в майбутньому місто – саме цим людям вирішувати, а не Норману Фостеру і навіть не президенту України. 

Мені здається, це було б найдоцільнішим і найкрасивішим, найгуманістичнішим зсувом у нашому розумінні повоєнних реконструкцій. 

Зараз видно, що люди прив'язані до своїх домівок, навіть якщо це були "панельки". Я бачила відео, де ті, хто поверталися в Харків, обіймали панельні руїни, наприклад, на Північній Салтівці й казали, що це їхній дім і вони хочуть відновлювати саме його і повертатися саме сюди.

Архітекторам треба відмовлятися від бажання найперше реалізовувати своє его. Ми ті, хто має обслуговувати спільноту. І, на мою думку, саме за цим майбутнє архітектури. 

Зрештою архітектура – це не стіни, архітектура – це люди. І саме людей, які житимуть у цих містах, треба долучати до прийняття рішень про відбудову. Це змінило би всю оптику того, якою буде архітектура. Тому що в цьому випадку етика важливіша за естетику.

Що передусім є під загрозою під час війни? Люди, громади, міста, громади міст. Нам треба повернути їм право голосу. І тоді форма тієї архітектури відповідатиме не амбіціям або фантазіям якогось одного чи групи архітекторів, а потребам людей і їхнім уявленням про майбутнє життя. 

Тому так важливо використовувати партисипативні методи (від англійського participate – "брати участь". Залучення громади до ухвалення рішень – УП), коли йдеться про майстер-плани міст.

Ковентрі: бетон і місто "нової чесності"

"Господь, пробач", – 14 листопада 1940 року написав крейдою на вцілілій стіні готичного собору в англійському Ковентрі його настоятель Дік Говард.

Операція люфтваффе з бомбардування цього міста отримала назву "Місячна соната". Літаки заходили хвилями протягом 11 годин: за цей час вони скинули пів тонни фугасних і запалювальних бомб. Кілька тисяч людей загинули або дістали поранення, повністю згоріли понад 4000 і були пошкоджені орієнтовно 60 тисяч будівель, три чверті підприємств лежали в руїнах.

Як і у випадку з Роттердамом, британці почали готуватися до відбудови зруйнованих міст задовго до закінчення війни. В розпал німецьких бомбардувань міст Англії – операції "Бліц" – вони випустили листівки, де зображення руїн поєднували з модерністськими будівлями. На кожній з них був напис: "Це твоя Британія, борись за неї зараз". 

Рідкісний талант – сприймати руйнування не як кінець життя, а й як прощання з минулим і міст у майбутнє.

У 1942-му план відновлення Ковентрі був готовий. Його творцем став 34-річний архітектор-модерніст Дональд Гібсон. Він мріяв омолодити середньовічне місто. 

Замість крамничок і ринків мали з'явитися торгові центри. Замість вузьких вуличок – нова мережа доріг і громадські простори: саме в Ковентрі мав з'явитися перший у Європі вільний від будь-якого транспорту пішохідний центр. Замість традиційних для провінційних англійських міст будиночків – 4-5-поверхові багатоквартирні будинки з усіма зручностями. 

"Не може бути й мови про повернення в старі добрі часи – дні тісних будинків і кривих вулиць", – головна ідея відбудови Ковентрі. Утім, свій запал Гібсону все-таки довелося стримати. 

Після того як у 1945-му жителі міста побачили модель свого світлого архітектурного майбутнього, почалися протести і пошук компромісного рішення. Кафедральний собор вдалося відвоювати, зберігши вцілілий після бомбардувань шпиль і зовнішню стіну. Щоправда, згодом до них прибудували модерністську будівлю, з'єднану з історичною частиною.

1948-го принцеса Єлизавета, яка чотири роки по тому стане королевою, відкрила нову центральну площу Ковентрі, оточену житловими будинками й усією інфраструктурою.

Але те, що справді зробило Ковентрі містом бруталізму, що переміг – це бетонні будівлі. На відміну від відновленої Варшави, яка подекуди нагадує декорації до історичних фільмів, бетон у Ковентрі не лише забезпечив містян відносно "швидким" житлом, а й став символом "нової чесності". Вона не декорується під старовину – вона хоче бути, а не здаватися. 

70 років по тому цей "культурний шар" сприймається інакше – післявоєнний бруталізм ХХ століття складно полюбити. Сірі бетонні монстри не створені для того, щоб тішити око й гріти душу. Але не в останню чергу саме завдяки архітектурі бруталізму 2021-го Ковентрі оголосили культурною столицею Великої Британії.

Про філософію повоєнного відновлення міст і війну як шанс змінити підходи до будування

Розповідає Євгенія Губкіна:

– Ідея відновити "все як було", мені не подобається. Я бачу в цьому мумію, щось неживе, що не має стосунку до реальної історії. Це навіть не музеїфікація міста, це мертвий кейс, бо ніколи вже не буде "все як було".

Інший варіант, який вимагає все зруйнувати, забути і побудувати нові міста-утопії – це точно не про XXI століття, не про наше покоління, не про Україну, і, сподіваюся, всі роки демократизації нашого суспільства не дозволять цьому статися. Повертаючись до слів Зеленського про "панельки", ми зараз не маємо ресурсів, щоб знести й зруйнувати все і замість цього побудувати міста мрії.

Тому я виступала би за синтез, а не за руйнування всього. 

На мою думку, один із емоційних і тонких прикладів роботи з руйнуваннями часів Другої світової – це меморіальна церква кайзера Вільгельма в Західному Берліні. Її майже зруйнували під час повітряного бомбардування в 1943 році. Була велика дискусія, чи треба її знести, чи відновити, чи додати до неї щось. І вирішили законсервувати руїни і додати навколо на контрасті кілька модерністичних об'єктів.

І досі є суперечки щодо цього рішення, але, на мою думку, це найкращий приклад того, як можна надати життя зруйнованому об'єкту, який має свою пам'ять.

Війна – це завжди травма для людей і міст. Травма вже сталася, від цього нікуди не подітися, нам треба її бачити, усвідомлювати, працювати з нею і вчитися з нею жити. 

Так, шрами війни в майбутній архітектурі наших міст можуть нас ретравматизувати, але не пам'ятати про це теж неможливо. Тому я хотіла би інтегрувати нашу травму в суспільний простір, бачити в ній красу і силу, і велич нас як спільноти, яка змогла встати, витерти кров і піти далі. 

Я б хотіла, щоб ці шрами залишилися і ми мали можливість їх торкнутися і пригадати, що ми дуже сильні й крізь усе пройшли.

В повоєнній архітектурі важливо змінити підходи. Хмарочоси – це не тільки неекологічно, не тільки незручно, але й небезпечно в таких країнах, як Україна, де ворог нікуди не подінеться і буде постійно поряд. 

Тому має бути більш розосереджене горизонтальне будування: коли снаряд або керована бомба поцілить у цей будинок, він не складеться повністю. Щільна й висока забудова – це завжди підвищена небезпека при терористичних атаках.

Війна не здатна скасувати урбанізацію. Але через стан економіки навряд чи буде можливість будувати, як це відбувалося з 2014-го до 2022-го. І цим було б добре скористатися, щоб зробити зсув у бік безпеки й комфорту людей, а не прибутків девелоперських компаній. Це була б архітектура як відображення того, якими насправді ми є.

***

Майбутня відбудова українських міст навіть у розпал війни все частіше стає темою для обговорень. Навколо неї архітектори та урбаністи ламають списи вже сьогодні. 

Попри всі руйнування, міста залишаться. Саме цього вчить тисячолітній досвід воєн із містами, які повставали з руїн, доти, доки залишалися ті, кому вони були потрібні. Поранені, знекровлені, оглушені, але такі, що зберегли пам'ять каменів і метафізичну силу.

А от якими саме будуть відбудовані українські міста – хаотичними, нетерпимими до іншого та інших чи навпаки – емпатичними, зручними, безпечними, залежить від нас. І це вже не тільки і не стільки про архітектуру та урбаністику.

"Ваші міста будуть такими, якими є ви", – сказала президентка Ради архітекторів Європи Рут Шагеманн на форумі "Відродження України – відродження громад".

Справа за малим – зрозуміти, якими ми є.

Михайло Кригель, УП