Час оптимістів
"Зараз ми програємо цю війну. Це очевидно. Ми втрачаємо території, ми втрачаємо найкращих людей".
"Наш переможний шлях тільки починається, і нам потрібно залучати все більше мотивованих людей, щоб продовжувати опір і досягати перемоги".
Ці два меседжі були озвучені в українському публічному просторі одного й того ж дня – 19 червня 2024 року. Причому озвучили їх представники одного й того ж військового з'єднання: 3-ої окремої штурмової бригади. Похмурішим поглядом на речі поділився комбат Дмитро Кухарчук в інтерв'ю "Українській правді". Більш обнадійливим – заступник командира бригади Родіон Кудряшов в ефірі "Ранок.LIVE".
Так, спікери Третьої штурмової навряд чи узгоджують одне з одним кожне публічне висловлювання. Так, вони можуть по-різному оцінювати стан справ на фронті. Але ще вірогідніше, що вони дотримуються різних поглядів на те, як саме необхідно мотивувати український тил. Що корисніше для вітчизняної аудиторії: холодний душ – щоб протверезити наших співгромадян, чи заряд оптимізму – щоб підбадьорити їх?
Мабуть, майору Кудряшову все ж таки ближча друга точка зору. Тому він вважав за необхідне наголосити, що "найважчі місяці для нашої країни та війська ми вже прожили" і "якщо ми будемо засмучуватися, ми програємо". Справді, важко сперечатися з тим, що без оптимізму українцям не вистояти в жорстокій сутичці з Росією.
Звісно, проблема рожевих окулярів в Україні все ще існує. Але сьогодні вона виражена далеко не так гостро, як 2023-го. З кінця минулого року спостерігається протилежний тренд: наростання втоми, розчарування та зневіри.
Насамперед ця тенденція зачіпає більш активну та рефлексуючу частину нашого суспільства. Дефіцит оптимізму стає для нас не менш серйозним викликом, ніж дефіцит електроенергії після ворожих ударів по українських ТЕС та ГЕС.
Легко було бути оптимістами позаминулої осені, коли українці спостерігали за крахом ворожого фронту на Харківщині, святкували визволення Херсона та висміювали російську "могилізацію". Складно бути оптимістами зараз, коли ЗСУ доводиться вести найважчі оборонні бої, коли супротивник захоплює нові шматки української землі, а труднощі з мобілізацією зазнає наша власна держава.
Але що важче зберігати оптимістичний світогляд у сьогоднішній Україні, то більшої цінності для країни набуває український оптимізм. За однієї умови: він має корелювати з об'єктивною реальністю.
Навесні 2022-го нас підтримувала думка, що ворогові не до снаги тривала агресія проти України і що РФ ось-ось звалиться під тягарем військових проблем та західних санкцій. На той момент подібний сценарій був не лише оптимістичним, а й реалістичним.
Початкові військові плани Путіна і Ко виявилися неспроможними. Кривавий диктатор уплутався в авантюру, масштаби якої не уявляв він сам. Кремль зіткнувся із безпрецедентними викликами: економічними, соціальними, зовнішньополітичними. Ніхто б не взявся говорити, що російський режим зможе пристосуватися до реалій затяжної війни – і якийсь час його становище залишалося надзвичайно хитким.
Восени 2022-го нас підтримувала думка про те, що військова деокупація всіх українських територій, що їх захопила Росія – справа найближчого майбутнього. І тоді цей сценарій також був не просто оптимістичним, а й реалістичним.
Вікно можливостей, яке дозволяло українцям проводити масштабні наступальні операції, залишалося відкритим. Противник запізнився з мобілізацією; ще не перевів власну промисловість на військові рейки; не встиг закріпитись на захоплених українських землях. Ймовірно, якби наші західні партнери були трохи рішучішими, і якби необхідне озброєння в Україні було раніше, площа звільнених територій була б набагато більшою.
Але відтоді ситуація змінилася. На жаль, змінилася не на нашу користь. Російський режим виявився стійкішим, ніж могли припустити в Києві, Вашингтоні та Брюсселі.
Оптимальне вікно можливостей на фронті закрилося раніше, ніж ЗСУ встигли скористатися ним повною мірою. І наша спільна помилка полягала в тому, що ми не змогли вчасно адаптуватися до нових реалій.
За інерцією Україна продовжила експлуатувати колишні надії та плани – і будувати на їхній основі позитивний військовий порядок денний. Тривожні новини та неприємні тенденції в цю ідеальну картинку просто не вписувалися.
Внаслідок цього український оптимізм почав асоціюватися з абстрактними гаслами, відірваними від реальності. А український реалізм – із "зрадофілією" та "всепропальством". Тепер багатьом українцям здається, що тверезий погляд на речі може бути винятково песимістичним, хоч це не так.
Реалістичні сценарії подальшого ходу війни, які водночас обнадіюють Україну – ось те, що необхідно всім нам у 2024 році.
Щоб активна фаза військових дій завершилася на прийнятних для Києва умовах, доведеться докласти багато зусиль. Для цього мільйони наших співгромадян мають бути вмотивовані відповідним чином.
Але одна річ, коли країна напружує всі свої сили, щоб досягти реальних і відчутних цілей. А інша – коли фронту та тилу пропонують страждати та боротися в ім'я цілей, які з кожним місяцем виглядають дедалі більш утопічними.
Якоїсь миті люди дійдуть висновку, що їхні страждання та зусилля марні, і опустять руки. Саме на це з нетерпінням чекають у Москві. І альтернатива такому розвитку подій – це оптимізм, поєднаний із реалізмом.
Відома істина говорить, що для песиміста склянка наполовину порожня, а для оптиміста – наполовину повна.
Але в початковий період великої війни ми були оптимістами-максималістами. Ми вважали, що вітчизняна склянка завжди буде повна по вінця. Ми не сумнівалися, що отримаємо все й одразу: межі 1991 року, розпад Імперії зла, Москву в руїнах та російських воєнних злочинців у Гаазі. Підстави для таких сподівань справді були, проте історія розпорядилася інакше.
А тепер нам доведеться стати помірними оптимістами – і навчитися бачити склянку наполовину повною, а не порожньою. Цінувати те, що вдалося захистити та зберегти ціною колосальних жертв. Дорожити тим, чого досягли найдостойніші, найвідважніші та найвідданіші з наших співвітчизників. І боротися за те, чого справді можна досягти в найближчій перспективі.
Михайло Дубинянський
