Легенда про український характер. Як конструктори "Антонова" знову і знову, і знову вигадували найшвидший у світі велосипед

Того зимового серпневого дня здавалося, що перемога у нас в кишені.

Австралія, 1997 рік. Фінал Чемпіонату світу з трекових велоперегонів. Командна гонка переслідування. Четверо велосипедистів української збірної проти спортсменів з Італії.

Змагання відбуваються на велодромі міста-мільйонника Перт. Одного з найізольованіших і водночас найзручніших у світі міст для життя.

Українські спортсмени можуть залишити континент із золотими медалями – саме так здається за хвилину до кінця змагань. Бо їхня перевага над суперниками – в одну цілу і сім десятих секунди. А попереду – всього три з половиною кола на треку. Професіонали знають: такий відрив за три кола не відіграти.

Але що таке командна гонка переслідування? Дві групи велосипедистів по четверо в кожній стартують з протилежних боків треку. Спортсмени в команді їдуть якомога щільніше один за одним – у цьому випадку зменшується загальний опір повітря. Першому найважче, через це кожне коло чи два лідер четвірки з'їжджає в кінець колони. Самі спортсмени називають це "дати зміну", і через шалену швидкість зміну дають на віражі.

І от на черговому повороті стається непоправне. Перший велосипедист бере вправо, щоб перейти в кінець колони, і трохи зменшує швидкість. Другий наїжджає переднім колесом на його заднє й падає. А далі – як кісточки доміно, валяться всі, хто за ним.

– Я їхав третім. Коли перед тобою на швидкості 60 км/год лягають люди, то ти ж нічого не зробиш, вирулити неможливо, – розповідає УП один із учасників тих змагань, велогонщик Олександр Симоненко. – Якби це трапилося, наприклад, на першому колі, то за регламентом можна ще перезаїзд. А коли це відбувається посеред гонки, то вже все. Або якби б упав один із нас – ще можна було б продовжувати гонку, бо фініш рахується по трьох людях. А в нас з чотирьох впали три.

Того року українська команда повернулася з Австралії зі сріблом, хоча розраховувала на золото. А втім, її виступ все ж став тріумфом, якщо не спортивного лідерства, то конструкторського.

На чемпіонаті 1997 року Україна продемонструвала світові "Енея". Легкий, міцний велосипед з дисковими колесами та революційною рамою – він здавався експонатом фантастичного фільму. А головне, на цьому футуристичному транспортному засобі українці ледь не здобули першість.

Цей успіх прогримів як постріл. Того ж року Міжнародна асоціація велоспорту заборонила фюзеляжну "енеївську" раму на змаганнях. І тоді українські конструктори спроєктували новий прототип "Енея", на якому наступного року українські велосипедисти все ж принесли батьківщині чемпіонське золото.

Біографія "Енея" – це історія про український характер. Про вміння мислити поза рамками та продукувати ідеї, що випереджають час. Про здатність не здаватися і знаходити нові шляхи, коли перекривають старі. А також це історія про мрію – у ДП "Антонов", де народився "Еней", добре знають, як вона створюється.

Зі спортсмена в туристи

Як ви опишете свій перший велосипед? Скажете, що він був триколісний, мав сидіння зі спинкою? Або згадаєте його червоний колір і дзвінок, від якого підстрибували пішоходи? 

– Мій перший велосипед був на суцільній гумі. Колеса були десь по 20 дюймів і довга вісь на два колеса. Пряма передача, – з прискіпливістю інженера розповідає конструктор "Енея" Сергій Нитка. – Триколісний, але коли ти його опануєш, батько переставляє так, щоб позаду залишилося тільки одне колесо. І ти далі розсікаєш.

Стосунки між Ниткою і велосипедами вже давно відсвяткували 50-річний ювілей. І були вони нерівними, як гірська дорога.

Другий його велосипед – це оповідь про заповзятливість і розчарування в людях. 11-річний Сергій заробив на нього, продаючи ягоди, що назбирав у лісі. А втратив, залишивши на сходах – ровер вкрали.

Відносини з третім залізним другом – це історія про прикрий випадок і страх. Сергій заробив на новий велосипед, записався у секцію та перетворював хобі на спортивну кар'єру. Проте одного дня впав і добряче забився. Аварія його шокувала, і він змістив фокус своєї уваги на авіамоделювання.

Після школи на Сергія чекала армія, а потім – вступ до Харківського авіаційного. Ставши студентом, Нитка знову сів на сідло. Записався на заняття із тренером. Однак зрештою зрозумів, що час втрачено: надто пізно він повернувся до велосипеда, щоб розраховувати на помітні успіхи в спорті. Так Нитка перетворився на велотуриста, що ганяється не за медалями, а за новими краєвидами.

Через рік після закінчення вишу Сергій пішов працювати в конструкторський підрозділ в "Антонові". Займався хвостовим оперенням для АН-70. Там, уперше на теренах СРСР, вирішили зробити оперення повністю з композиційних матеріалів – тобто тих, що складаються з двох або більше компонентів. 

Один із таких матеріалів – карбон. Легкий, міцніший за сталь і гасить невеликі вібрації. Разом із тим – дорогий, складний у виробництві та здатний зруйнуватися від точкових ударів. Друзі-велосипедисти одного разу запитали Сергія: "А чому б тобі не спробувати з цього карбону створити велосипед?". Ай справді, чом би й ні, замислився він.

Так Нитка і його колега по "Антонову", конструктор Іван Липа, розпочали свою "Енеїду".

"Еней", що нагадує літак

Дружба починається з довіри, дорога в тисячу миль – з першого кроку, а винайдення велосипеда – з колеса.

Вирішивши сконструювати ровер, що народжуватиме чемпіонів, Нитка й Липа спершу спроєктували диски. 

– Якщо ми розглядаємо систему "гонщик – велосипед", 70% опору (повітрю) дає велосипедист, 30% – велосипед, – розповідає Нитка. – Велосипедиста ми не поправимо, він може тільки сам себе поправити. Але якісь додаткові частки секунди за рахунок аеродинаміки велосипеда ми можемо виграти.

Чому колеса вирішили зробити дисковими? Тому що кожна спиця на колесі – це вихор, збурювання повітря дає додатковий опір. Звісно, якщо ти на дискових колесах поїдеш по трасі і поруч проїде фура, то там така парусність шалена, що тебе знесе з дороги. Тому такі велосипеди експлуатуються в ідеальних умовах і навіть не завжди на відкритих треках.

Питання аеродинаміки було поставлене на перше місце й тоді, коли конструктори працювали над хрестоподібною рамою. Підсідельний штир склався з рамою в єдине ціле. Обід коліс зробили алюмінієвим. Вже під час випробування виявиться, що коли майстер розточував рульову колонку, помилився на три градуси, і це погано позначилося на стійкості велосипеда.

Прототип, що вирішили показати спортсменам, мав назву "Бі-2" ("схожий був на бізона, такий потужний"). Наприкінці 80-х Нитка познайомився з майстром спорту міжнародного класу Євгенієм Присяженком. Саме він у 1989-му продемонстрував можливості нового ровера на Чемпіонаті СРСР – і одразу переміг.

– Це було приголомшливо! Тому що раптом бац – і з'явився велосипед, який має зовсім іншу форму, зовсім інший вигляд, – згадує Присяженко своє перше знайомство з майбутнім "Енеєм". – Хлопці зі збірної України сприйняли його так: "Що це за гітара?" – бо такий вигляд воно мало. А я був найстаршим, я виріс у ті часи, коли були дуже модні електрогітари. Я кажу: "Гітара так гітара. Будемо пробувати".

Відрегулювали по висоті: сідло, педалі. Я сів, поїхав і одразу відчув, що велосипед просто їде: ти вкладаєш в нього зусилля, а він їде вперед і нічого не гасить.

Присяженко – шестиразовий чемпіон СРСР і стільки ж разів вигравав у чемпіонатах незалежної України. Він на власному досвіді знав, що таке – долати зневіру і доводити свою спроможність. Після важкого перелому ноги в 1983-му Присяженко показав, що на ньому рано ставити хрест і за два роки отримав нову медаль. 

Але окрім спортивних успіхів важливим було й інше: він був технічно підкованим. Своє інтерв'ю УП Присяженко дає з чорними промасленими руками, тому що за хвилину до цього ремонтував велосипед.

Випробовуючи "Бі-2", спортсмен радив Нитці, що потрібно допрацювати: коментував зазори, перекіс ланцюга, ширину частин, універсальність деталей... Конструктор занотовував. Так із десятків дрібниць вимальовувався новий велосипед. 

Наприкінці 1995 року був створений сучасніший, довершеніший, продуманіший прототип – "Еней". 

Те, що його назвали іменем "моторного парубка" це прояв патріотизму й водночас зухвалість: конструкторам хотілося закріпити українське коріння свого творіння та підкреслити його першість.

Не дивно, що в "Антонові" створили раму з гладкими обтічними лініями, яка нагадувала фюзеляж літака. Разом із дисковими колесами вона зменшувала опір повітря на 12–17%. Вагома перевага для великого спорту, де для перемоги вирішальною може стати частка секунди.

В грудні 1995-го Сергій Нитка бере готовий велосипед і везе його у Львів до шосейного велогонщика, майстра спорту Юрія Зайця. Той випробовує "Енея" на холодному неопалюваному треку і залишається задоволеним.

– А за два тижні чемпіонат України. І тут Юрко робить такий піар-хід. Він каже: "Найкращий у нас Андрій Яценко з Криму, давай дамо йому велосипед – він по-любому не програє". Ми йому даємо, і він виграє чемпіонат.

Після цього Осадчий (головний тренер збірної України – УП) дивиться на Юрка в моїй присутності й каже: "Ти віддав велосипед ворогу", – згадуючи це, Нитка сміється. – Я тоді зрозумів, що в велоспорті соціалізму ніколи не було. Там завжди такі відносини ринкові.

Після успіху Яценка просто на треку перед Ниткою вишикується вервечка тренерів і директорів спортивних шкіл. Кожний хоче замовити "Енея". 

Того дня ДП "Антонов" збирає заявки на 25 екземплярів.

Коли рік по тому українська збірна вирішить виходити на чемпіонат світу в Австралії на "Енеях", спортсмени збиратимуть по школах саме ці замовлені на треку велосипеди.

Чемпіони на "Еліні"

– Хлопець з Африки приїхав з навчання із "совка" додому. І його питають: "Ну що тобі там найбільше сподобалось?". Він каже: "Морозиво". 

"А ми ж не знаємо, що таке морозиво, ти нам поясни. Це як ананас?"

"Та ні, який там ананас".

"Може, тоді як банан?"

"Та ні, який там банан".

"Ну а тоді як що?"

І він відповідає: "Морозиво – це як кохатися".

Сергій Нитка розповідає цей анекдот, щоб пояснити, яку ейфорію він відчув, коли в 97-му українські спортсмени здобули срібло на чемпіонаті в Австралії. Для нього це було як кохатися. Дев'ять років роботи він віддав "Енею" і тепер виявилося, що все було недарма.

Однак ейфорія була недовгою. Після чемпіонату Міжнародний союз велосипедистів (UCI), що наглядає за змаганнями з велоспорту на міжнародному рівні, заборонив для участі у змаганнях рами, які не складаються з двох зімкнутих трикутників. Це мало поставити спортсменів в однакові умови – виграє не той, чий велосипед кращий, а той – хто сильніший. А втім, у діях UCI могла бути й інша логіка: союз спонсорують великі виробники велосипедів, і з появою "Енея" вони явно програвали в змаганнях за найкращий велосипед.

– Чи була якась зневіра після рішення союзу? – перепитує Нитка. – Та ні! Просто ми засукали рукави, практично за три місяці зробили нове оснащення і видали "Елін".

В назві "Елін" поєднані перші букви прізвищ його конструкторів – Липи та Нитки. Тренери жартували, що це "липові велосипеди, нитками шиті". 

Велорама "Еліна" відповідала регламенту UCI щодо двох трикутників і водночас зберегла властивості "Енея" щодо аеродинаміки, легкості, міцності. Перо (елемент задньої підвіски велосипеда) йшло не до осі колеса, а було притиснуте до диска – це покращувало аеродинаміку.

Чемпіонат світу 1998 року проходив у французькому Бордо. Українські велосипедисти, що змагалися в командній гонці переслідування, але втратили можливість виступати на "Енеях", пересіли на "Еліни". І… стали чемпіонами світу.

Здогадаєтесь, що було далі?

Ні, не світова слава українських конструкторів. UCI знов змінює регламент. Там чітко прописані габарити велосипеда і вказано, що рама має бути суворо трикутної форми. Ці обмеження напряму стосуються "Еліна" – він більше не може брати участь у змаганнях.

Що залишається робити українським велоконструкторам, яким вже двічі порізали шини?

Зробити "Елін-2".

"Елін-2" встановлює рекорди

– Вилка нашого велосипеда – як жіноче тіло: таке обтічне, акуратне, – із натхненням поета розповідає Сергій Нитка про деталь, що з'єднує вісь колеса з кермом.

"Елін-2" продовжує традиції своїх попередників у жорсткості, вазі, аеродинаміці. Хоча він і менш аеродинамічний, ніж "Еней", проте легший. Звісно, якщо двох однакових спортсменів всадити за два ровери, то на довгій відстані переможе той, що на "Енеї".

Та головне, що "Елін-2" відповідає вимогам Міжнародного союзу велосипедистів та може брати участь у змаганнях.

Він і бере.

Олімпійські ігри 2000. Українська збірна на "Елінах-2" ставить олімпійський та світовій рекорди. В командній гонці переслідування Сергій Чернявський, Сергій Матвєєв, Олександр Симоненко та Олександр Феденко здобувають срібло. У спринті Ірина Янович на "Еліні-2" – бронзу.

Чемпіонат світу з трекових велоперегонів 2001. Українська збірна перемагає в командній гонці переслідування. Золоту медаль в індивідуальній гонці переслідування здобуває й Олександр Симоненко.

Це не рахуючи перемог на менш значущих змаганнях.

Інші конструктори приглядалися до особливостей "Еліна-2". Чи були в них явні запозичення?

– Звичайно, всі підглядають один в одного зміни, – розмірковує спортсмен Євгеній Присяженко. – Підглядають те, що в них не виходить, і вони думають, як покращити свій виріб. Але важко сказати, хто в кого що злизав.

В середині нульових Сергій Нитка зрозумів, що втомився. 

Цьому передував конфлікт велоконструкторів з українською Федерацією велоспорту та Держкомспортом. На Олімпіаді 2004 року українська команда виступила на елінівських рамах, проте під брендом не "Антонова", а італійського виробника. За словами Нитки, це напряму порушувало домовленості між сторонами. Справа перейшла до суду, а команди пересіли з "Елінів-2" на інші велосипеди.

Нитка вирішив, що не готовий працювати над роверами далі в межах державного підприємства, де велосипеди все ж таки не профільна продукція. Ентузіазм, що був головним двигуном його багаторічної роботи, вичерпався.

Виробництво "Еліна-2" припинилося. Тепер ця лінійка велосипедів – раритети. Їх виставляють у музеях та зрідка і за кілька тисяч доларів – на торговельних майданчиках. 

Головне вони зробили – увійшли до хроніки світового велоспорту та до історії українських перемог. 

Увійшов до них і Нитка – не чемпіоном велоспорту, як він мріяв у дитинстві, однак тим, завдяки кому ставали чемпіонами.

***

– В один момент зійшлося так, що в нас потенційно були найкращі у світі гонщики, найкращі у світі тренери, ну і як з'ясувалось, найкращі у світі велосипеди, – згадує Сергій Нитка про минуле, що виблискує золотими медалями.

На початку повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем у військо. А коли виповнилося 61, знов перевдягнувся в цивільне. Веде кілька проєктів, працює на українську оборону. Але після перемоги він готовий повернутися до свого дітища, оновити його, запустити в капітальне виробництво та "закидати всіх нормальними велосипедами вітчизняного виробництва".

Для чемпіона Олександра Симоненка велосипеди Нитки стали головним коханням його спортивного життя. Він закінчив кар'єру велогонщика в 2005-му і до останнього не їздив на інших велосипедах.

– Чи був це успішний український продукт? – повторює він поставлене йому запитання. – Я особисто здобув на цих марках велосипедів три золоті медалі Чемпіонату світу, срібну медаль на Олімпійських іграх. Кубки світу я навіть не буду рахувати зараз, щоб не відволікатися. Це, мабуть, про щось каже?

Рустем Халілов, УП