"Армія виправить вашу тривожність". Інтерв'ю з психологом у пікселі Артемом Осипяном
"Смирення в армії можна відточити "на ура", – каже 28-річний лейтенант 92-ої ОШБр Артем Осипян. – У смиренні немає нічого поганого. Просто у війську ти сприймаєш його як покарання, бо в тебе не було на нього запиту. Ти сприймаєш смирення як якусь небажану абстиненцію (відмову від чого-небудь – УП)".
В цивільному житті Артем, який пішов у ЗСУ добровольцем, був психологом. Тепер навички психотерапевта допомагають йому уважно спостерігати за особистою трансформацією і не тільки.
В інтерв'ю УП молодий офіцер Збройних сил України розповідає про знецінення як катарсис, про тривожність, апатію і власну систему заохочень. А також ділиться лайфгаками, як зберегти ментальне здоров'я, перебуваючи в зоні дискомфорту, де не хвалитимуть і не няньчитимуться з вашою самооцінкою.
"В деяких питаннях військо кладе тебе на спину"
– Артеме, в того, на кого чекає військо, є кілька опцій: тир, курси такмеду, аеророзвідки. Але чомусь немає курсу з психологічної підготовки. Якби ти вів такий тренінг, як би назвав його?
– Більшість, мабуть, назвала б його типу "Психологічна стійкість", але я радше "Психологічна грамотність". Тому що до стійкості ще багато етапів. Треба відпрацювати та закріпити здатність виявляти, усвідомлювати власні емоції.
В армії радикально інші умови праці, життя, дистанція від сім'ї, друзів і так далі. Навіть на небойових посадах люди зівштовхуються з величезним спектром таких емоцій, що знижують їхню продуктивність.
– Кажуть, армія – відображення суспільства. Підозрюю, це дещо спрощене уявлення про військо. Я слушно кажу?
– В цій фразі є частка правди. Але коли кажуть про суспільство в класичному розумінні, йдеться про його цивільний зріз, що знаходиться поза умовами, викликами, що виникають у військовому середовищі. Тим паче в умовах повномасштабної вйни.
Беручи себе до прикладу, навіть я не підозрював, як можу трансформуватися. Не очікував, що стану саме такою версією себе. При тому, що в мене є певний рівень психологічної підготовки, самосвідомості, рефлексії.
– Про яку версію себе ти кажеш?
– О! (Посміхається). Скажімо так (пауза), війна явно поглибила якісь мої депресивні прояви. Сам по собі я – меланхолік, в мені багато меланхолійних тригерів, які провокують різні думки.
Ще рік тому я був дуже ініціативним, амбітним. Тепер став більш інертним. Це, звісно, не означає, що я нічого не роблю (сміється). Але ось цієї апатичності від себе не очікував. Просто в деяких питаннях військо справді кладе тебе на спину.
– Як із цим впоратися?
– Шукати щось нове. Я намагаюсь вибудовувати якусь перспективу власного розвитку: от зараз спробую зробити ще щось нове, бо в цьому є якийсь сенс. Іноді обманюючи себе певною мірою (усміхається).
Ти не знаєш, що буде завтра. Ти у війську дуже в моменті. Є в цьому свої плюси, але є мінуси. Наприклад, у багатьох військових є бажання вивчати англійську, проте дуже важко себе переконати, що тобі це потрібно, коли з'явилася хвилина, година або день відпочинку.
"Не вистачає розуміння, що рекрут нічого не вміє"
– Можеш дати якусь базову пораду для тих, хто не у війську, але може туди потрапити?
– На мою думку, треба насамперед підготувати свою самооцінку. Дуже багато хто з новобранців переживає, як його зустрінуть.
– Типу: "Що ти робив весь цей час, чому не йшов у ЗСУ?"?
– Так. Я зовсім трошки працюю з рекрутами і бачу, що в багатьох є відчуття провини, яке заважає. Було б круто, якби приходили з таким запалом: "В мене було більше двох років фори, які мені дали ті, хто весь цей час воює. Я їм вдячний за це і маю їх замінити".
Але новобранці такі винні, такі нещасні! В той час як від них очікують, що вони скажуть: "Пацани, як у вас о**єнно! Скільки ви всього вже зробили і налагодили! Як мені пощастило!". В деяких підрозділах до них зробили таке, про що ми навіть не думали в 2022 році. Якщо брати безпілотні системи, РЕБ – це просто магія, Star Wars.
Але багато з них не бачать наших результатів, бо занадто зосереджені на втраті свого цивільного життя. І от ти бачиш таких із кислим обличчям: "Блін, і де ця енергія?!". Ти сам кислий (сміється), тобі самого себе витягувати треба, а тут ще чужі "накрути".
– Як новобранцю позбутися цього відчуття провини?
– Краще, мабуть, за допомогою психотерапії, бо робота над самооцінкою – доволі непростий процес. Власні очікування, проєкції – дуже заплутана річ, і я не чув, щоб із рекрутами про це хтось говорив.
Люди, які давно у війську, очікують від новачків хоча б якоїсь енергії, хоча б емоційної нейтральності, я навіть не кажу про емоційну стерильність. У війську і так вистачає свого негативу, а тут приходять ще зі своїми проблемами.
– Що досвідченим військовим не вистачає в комунікації з рекрутами?
– В цій комунікації є системна прогалина, тому що не було, немає і, мабуть, не буде системних хвиль мобілізації.
Через кадровий дефіцит, через затикання дір, відсутність чіткого розуміння, хто кого міняє, військовим не вистачає терпіння. Не вистачає розуміння, що тобі особисто треба готувати новачків з нуля, і ти маєш бути в цьому зацікавлений.
Скажу зі свого досвіду: вивільняється час, щоб робити щось інше, не кажучи вже про час, щоб трохи перепочити. І це після того, як у підрозділ прийшли тільки дві нові людини.
У військових не вистачає розуміння, що рекрут справді нічого не вміє. Тобі здається, що він мало готувався, причому мав готуватися до всього. Але він займався своїми сімейними справами, працював, жив своїм життям. Ну не цікавився він тим, як працює зв'язок у безпілотників!
Військовим ще властива така внутрішня претензія: типу ми теж не були готові, але швидко всьому навчились. І від новоприбулих очікують таких само гнучкості, рішучості, адаптивності, які були у нас. Але не враховують, що у нас було більше мотивації, ось цієї двіжовості. Ми розуміли: коїться щось таке, що треба срочно стабілізувати. Роздуплитися за день, як керувати дроном. Такий був тоді вайб.
Треба розуміти, зараз люди приходять у військо в основному не самі: їх зловили – дали повістку.
– Чи існує психотип, із яким служити легше?
– У війську є дуже різні ролі, посади, завдання. Під них підходять різні люди. В підрозділі, де я працюю, реально цінні інтроверти-самітники, шизоїди, які собі на умі. Вони мені нормально залітають, бо в мене багато аналітичної роботи.
Іншим підрозділам підійдуть люди з більш розгальмованою психікою, з високою толерантністю до стресу. Десь, де потрібні розрахунки, уважність до цифр, параметрів, підійдуть обсесивні типажі, дуже педантичні, розмірковані.
Але особисто я не зустрічав, щоб хтось підбирав рекрутів за психотипом. Я майже впевнений, що такого не існує. Можливо, в якихось спец-спец-спецпідрозділах. І то вони перевіряють людину на потрібні їм параметри.
Дуже здивуюсь, якщо на даному етапі війни побачу десь такий підхід: "О, цей чувак шизоїд, візьмемо його на аналітику!". Навіть в "Азові" або в Третій штурмовій, де хороші психологічні служби, з якими я знайомий, такого відбору, впевнений, немає. Щодо ССО, ГУР та подібних підрозділів – не знаю.
"Твій страх зазвичай трансформується"
– Кажуть, тривожні люди живуть довше, бо дуже уважні до свого здоров'я, зовнішнього середовища. Що відбувається з тривожною людиною у війську?
– Якщо тривожність набула клінічної форми, з панічними атаками, уникненням якихось речей, людина може і в СЗЧ піти (самовільне залишення частини – УП). Якщо є справді розлад, то служба може поглибити тривожність.
Якщо ми кажемо про тривожність, властиву всім у певному діапазоні, то армія її виправить, відфільтрує – як через сито. У війську багато того, що в психотерапії називають "експозицією": ти зіштовхуєшся з ситуацією або її аналогом, якої більше всього боявся. Якщо в тебе нормальний невротичний рівень тривожності, твій страх зазвичай трансформується.
Наприклад, я боюсь висоти. Тут (у війську – УП) довелося багато працювати з висотами, іноді залізти на 25–50 метрів, встановити обладнання. Ще до повномасштабки я один раз стрибнув із парашутом, потім почав займатися на скеледромі. Тепер я, думаю, набагато менше боюсь висоти, ніж у цивільному житті. Боюсь, але можу з нею працювати.
Я вважаю, що попри всі негативні сторони, служба має терапевтичний потенціал. В умовах війни тобі стає легше, коли долаєш певні труднощі, а не намагаєшся їх уникнути. Ти себе більше поважаєш.
Так, армія – суцільна зона дискомфорту. Але якщо бути уважним, коли вона тебе поглинає, коли тобі стає погано, ти можеш багато речей трансформувати завдяки цій зоні дискомфорту.
Так, я став апатичним, бо загруз у багатьох проблемах. Але якщо придивитися, то є багато речей, які я в собі трансформував виключно через досвід служби. І це круто.
– Один зі страхів людини, яка ще не потрапила у військо – займатися марними речами. Особливо це стосується тих, хто звик досягати результату в цивільному житті, хто тяжіє до перфекціонізму. Як чинити таким новобранцям?
– Це доволі жива тема і для мене особисто. Відчуття, що ініціатива нікуди не йде, з'являється, бо в армії, по суті, відсутня адекватна система винагороди. Я не кажу про відзнаки, медалі, грамоти – їх я за систему винагороди не рахую, вони мене якось не торкають (посміхається).
Маю на увазі те, що тебе мало хвалять, коли є за що. А якщо похвалять – тут щось явно не так. І ти це поглинаєш, перестаєш цінувати себе. Перестаєш помічати якісь маленькі результати або навіть великі.
Справа в тому, що система в армії перевантажена і реагує тільки на пи*дець. Вона не реагує на те, що ти, наприклад, зробив офігенну excel-таблицю, через що краще обліковується майно. Або навіть не реагує на те, що ти на 2–3 кілометри глибше залетів дроном, тому що налагодив зв'язок.
Система реагує тільки на екстрені виклики.
– Чи можливо за таких обставин зберегти по максимуму власне психічне здоров'я?
– Дуже важливо вибудувати власну систему заохочень. Помічати навіть маленький результат – свій особистий або у твоєму колективі. З пацанами з мого взводу ми іноді збираємося, кажемо один одному: "А пам'ятаєте, якими були рік тому: те не вміли, те і те. А тепер ми красені!".
Якщо хтось думає, що він такий весь офігенний прийде з цивільного життя і що його почнуть засипати похвалою, що він буде незамінним – такого не буде! Навіть якщо ви об'єктивно незамінний.
Але це нормально. Якщо б армія звертала увагу на кожного заїньку, не знаю, що б було. Це неможливо. Тому всі стають такими маскулінними, з незрозумілим чорним гумором. І не з дуже гарним психічним станом. Ну а як інакше?! Це такий період виживання, адаптації.
Головне – потім реадаптуватися назад, хоча б приблизно у попередню версію себе. Хоча це вже інше питання. Не факт, що воно буде актуальним. Може, ця війна назавжди. Біс його знає, чи треба думати про ту версію себе. Може, треба думати, як ще пару років протягнути.
– Часто кажуть про бойове братерство, сім'ю. З чим би ти порівняв взаємини у військовому колективі?
– Це, може, і сім'я, але з усіма компонентами: срачами, мутками, піднаготною. Братерство, більш-менш не зіпсоване внутрішніми, міжособистісними конфліктами, існує в місцях, де постійно є небезпека життю.
Ідеальності, стерильності немає в будь-якому військовому колективі. В бойових підрозділах теж є свої інтрижки, конфлікти, але вони іншого характеру, не так загострені. Другорядні потреби міжособистісної взаємодії, якісь соціальні артефакти зникають, коли є загальна фонова небезпека. Вам треба згуртуватися, довіряти одне одному.
Деякі люди надовго залишаються в піхотних підрозділах, навіть коли мають можливість перевестись. Вони звикли до того формату стосунків, які присутні тільки там. В інших підрозділах з'являються якісь інтриги, плітки, махінації. Якийсь цинізм, якась брехня, підлабузництво.
Читайте також: "Після кожної ейфорії єднання настає період відчуження" – соціопсихолог Олег Покальчук про минулий та 2024 рік
"Ти маєш себе всередині символічно вбити"
– Якось ти написав у Facebook, що улюблена армійська мотиваційна інтервенція – це знецінення. Поясни, про що йдеться?
– Природа знецінення різна залежно від контексту. У війську знецінити себе іноді необхідно. Якщо вважаєш, що ти – дуже цінний, не зможеш виконати низку завдань. Тобі буде здаватися, що твоє життя цінніше, тому хай хтось інший щось робить.
У мене багато знайомих штурмовиків. У спілкуванні з ними я зрозумів, що таке знецінення особливо притаманне людям, які часто ризикували життям. Ти не зможеш ефективно штурмувати посадку, якщо постійно думатимеш про те, яке твоє життя безцінне.
Ти маєш себе всередині символічно вбити для того, щоб не побоятися ризикнути собою. Це дуже серйозний психічний катарсис.
Чому штурмовики так люблять скандинавську міфологію – Вальгаллу і так далі? Вони психічно проходять примирення з ідеєю власної смерті, самопожертви. Це цікавий психічний процес, який не кожен здатний абсорбувати і трансформувати в собі.
Таке знецінення корисне для ефективних дій на фронті, але в інших життєвих обставинах воно впливає на відчуття зневіри, зради. Бо люди в цивільному житті користуються здатністю військового до самопожертви. У чувака ще інерція після штурмового підрозділу. Там, на війні, самопожертва – сакральна якість. А тут виходить, що ти зі своєю жертовністю, грубо кажучи, лох.
– З "добровільним" знеціненням зрозуміло. Але є інше – коли командири знецінюють підлеглих.
– Це інша історія, і вона знов-таки про систему. Командир намагається зробити тебе зручнішим. Йому потрібно, щоб механізм працював.
Є один фільм, де чувак ідеально почистив взуття. Командир питає: "Солдате, як це тобі вдалося?". А той з тупим таким поглядом відповідає: "Командире, не знаю, як. Просто слідував інструкціям". Так він перетворився на гвинтик, так його життя стало простішим. І це – мрія командира, який каже: "Твої амбіції тут не потрібні! Мені потрібно смирення та операційне, послідовне виконання завдань".
– Цьому можна якось протистояти? І чи треба?
– Іноді можна і треба. Іноді не треба і не можна (сміється). Все залежить від контексту.
Буває, розумієш, що все: ти на своєму місці в рамках свого обмеженого функціоналу. Багатьом цього мало, їм хочеться ще щось зробити. От як мені, наприклад. Треба кудись іти, щось нове робить. Потрібні нові виклики.
Але коли ти займаєшся якоюсь нецікавою, монотонною роботою, треба розуміти, що її потрібно робити. Бо система виживає, зокрема, завдяки цій роботі. Іноді це хороший досвід, класна експозиція для власної самооцінки.
Всі звикли вважати себе унікальними, найдостойнішими, найкращими. Але раптом треба згадати, що ми – нація, що маємо бути однаковими на якомусь рівні самопожертви.
Люди платять шалені гроші, щоб поїхати до буддистського вчителя, який скаже: "Чувак, попустись!". Армія це робить безкоштовно. Ти можеш опинитися в місці, де маєш просто чистити картоплю.
Буддизм таку тему тисячі років сповідує. Люди платять купу грошей на курсах Віпасани, де їм просто кажуть: "Чувак, викинь телефон і десять днів не пи*ди!".
Євген Руденко, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
