906 лютого. Як нас змінила війна і яка вона – "нова нормальність"
Світло, що раптом НЕ зникає в "чорній зоні" графіків планових відключень, викликає панічні атаки.
Поїздки в ліфті перетворилися на українську рулетку – застрягнеш цього разу чи наступного.
Оголошення в під'їзді: "Перш ніж користуватися ліфтом, скористайтеся туалетом".
Генератори біля кожної крамнички гарчать, мов собаки на цепах. Чоловік намагається заживити свій айфон останньої моделі від бензинового генератора.
Колега-військовий за 20 км від позицій росіян запрошує відпочити від буремного столичного життя: "Гарантую цілодобове світло і відсутність ТЦК в зоні прямої видимості".
Інше спокусливе запрошення відпочити в Одесі влітку 2024-го виглядає так: "Я знаю пляж, де мін немає".
Приятель, який на кілька днів повернувся в Київ із зони бойових дій, скаржиться на свою підступну підсвідомість: "Колись на вулицях звертав увагу на вродливих дівчат. Зараз – переважно на хлопців, таких накачаних, вся шкіра в тату. Звідки вони всі повилазили. Нарід-герой, триста спартанців, бля".
Інший приятель, що служить два роки, розповідає, що вирішив нарешті прочитати щось розумніше за військові статути. Прочитав у колонці на УП: "Людина неодмінно спробує побачити ясність у розмитості, наділити несуттєве сутнісним, натягнути екзистенціальність на повсякденність і помилитися, вирішуючи складне простим". Лише з третьої спроби "натягнути екзистенціальність на повсякденність" приятель зрозумів, що замість слова "помилитися" вперто читав "помитися".
7–8 річні діти грають у дворі в "наших", "ждунів" і "пі*арів". Хто є хто – вирішують жеребкуванням.
Заголовок новини "Визначилось місце проведення зимової Олімпіади-2030" сприймається як щось із світу наукової фантастики.
Перелік маркерів нової реальності може бути нескінченний – спільний для всіх і у кожного свій. Так само як і досвіди проживання війни в кожного свої.
Що таке "нова нормальність" і чи маємо ми адаптуватися до неї?
Як нам вдається перезбирати себе, коли руйнуються всі колишні моделі поведінки?
Чому важливо створювати нові ритуали повсякденності на місці зруйнованих?
Як на руїнах довоєнного світу народжується нова етика?
Чи справді після війни наш світ ніколи не буде колишнім?
Про це ми поговорили з Тіною Полек – українською дослідницею антропології війни і членкинею Європейської асоціації соціальних антропологів.
Далі – її пряма мова.
Зруйнована циклічність, пошук нової етики і ритуалів
"Я навіть не знаю, який сьогодні день і яке число. Навіть не хочу підглядати в календар, тому що це не важливо. Життя кожного українця зупинилося, застигло, застрягло зранку 24 лютого…
Сьогодні, коли я згадую той ранок, повертається дивне відчуття. Його важко охарактеризувати. Наче тобі ціле життя читали книжку про Злого Дракона, тобі було лячно, але ти все одно знав: це казка, їх вигадали. Але одного разу ти прокинувся, а Злий Дракон стоїть біля твого ліжка й дмухає вогнем тобі в обличчя. І ти повторюєш: "Я не вірю, я не вірю, я не вірю…"
Анна Гін, з книги "Як ти там?"
Відчуття сьогоднішнього дня як "906 лютого" – це про злам циклічності і рутини. Наше відчуття часу пов'язане з циклічністю – буднів і вихідних, свят і сезонів, великих і маленьких оказій. Умовно кажучи, влітку море або якісь музичні фестивалі, взимку – лижі й Карпати, а кожного року на день народження подруги ми влаштовуємо вечірку.
Інший рівень – маленька щоденна циклічність нашого повсякденного життя. Чашка кави зранку, обід з колегами в будні, зустріч із друзями на вихідних. Ці речі дають відчуття унормованості часу. Коли напрацьована роками циклічність зникає, ми почуваємося дуже недобре, бо людина – це така істота, яка не дуже любить непередбачуваності.
Нові умови життя, пов'язані з війною, мають велику кількість змінних і невизначеностей, що сильно б'є по нашому емоційному стану.
Що краще нам вдається побудувати нову циклічність, то швидше закінчується лютий 2022-го. Для когось швидше, для когось повільніше. Це не означає, що хтось забуває про війну. Це значить, що нова циклічність дає нам ресурс, щоби жити далі.
Не можу сказати, що "синдром відкладеного життя" став сьогодні новою нормою. Попри всю непередбачуваність, ми плануємо. Горизонт планування не такий великий, але тим не менше.
Плануємо покупки, плануємо час, проведений разом із родиною або друзями. Не зникають кар'єрні амбіції, дуже багато людей, попри війну, починають щось нове. "Поки є час, я маю зробити щось таке, на що раніше не наважувався, тому що завтра можу піти воювати або завтра мене вб'ють, і я так і не спробую". Я чула багато і таких історій.
В нашу "нову циклічність" ми вдало інтегрували цифрові технології. Використання діджитал-інструментів – гортання телеграм-каналів і швидке споживання новин ми зробили частиною щоденного планування наших дій. Це наші нові ритуали. Перевірити графіки відключення електроенергії, сповіщення про тривоги, моніторингові пабліки про те, що наразі летить в наш бік – шахеди, балістика чи крилаті ракети. Безкінечне стеження і намагання контролювати ситуацію є точкою відліку для планування на найближчі хвилини чи години.
На початку війни ми всі проходили стадію заперечення реальності – "це неможливо". В усних історіях, в усіх зібраних свідченнях про перші дні повномасштабного вторгнення, це найпоширеніший сюжет: "Так не може бути. Ми живемо в 21 столітті. Ну яка війна?".
І лише після усвідомлення "неможливого" ми почали напрацьовувати нову етику – що прийнятно, що неприйнятно в новій реальності. Святкувати день народження під час війни – це етично чи не етично? Ходити на каву – це етично? А якщо на каву можна ходити, то чи етично ходити на пиво? А відпочивати? А розповідати про свій відпочинок? А постити свої фото з відпочинку? Щось у цьому намацуванні нової етичної норми ми вже напрацювали, щось – ні, ми і сьогодні все ще в процесі.
Напрацювання етичних норм впирається в особисті досвіди війни, адже, наприклад, міський простір ділять ті, хто повернувся з передової, і ті, хто там ніколи не був. Одні в цей момент переживають фізичний біль від поранення й емоційний – від втрати побратимів і просто не уявляють, як можна гучно слухати музику і пити пиво, коли в країні війна. А для інших відпочинок з друзями в шумному закладі навпаки є способом "триматися" під час війни. Чи можемо ми взагалі знайти тут спільну етичну норму?
Відмінність досвідів і стратегії виживання
"Війна навчила тримати бак повним, телефон на зарядці, документи під рукою.
Оце наше улюблене: "Не чіпай варення, це на зиму!", туфлі на вихід, парфуми на побачення, вишита сорочка ручної роботи – для фотосесії. Харків за пів року викоренив ці безглузді звички.
Занадто близько "браття-асвабадітєлі". Завтра може не настати. Ані фотосесій, ані побачень, ані зими. Нове харківське гасло: їж, носи, пий! Сьогодні".
Анна Гін, з книги "Як ти там?"
Антропологи люблять згадувати фразу про те, що диявол ховається в дрібницях. Попри те що знищення людей на війні – старе як світ і притаманне більшості відомих культур, завжди важливі контексти.
Донедавна ми не могли уявити, що війна – це не лише бойові зіткнення на фронті, але й атаки на цивільну інфраструктуру. Донедавна ми не знали, що таке кібервійна.
І скільки б не проводили паралелі з Першою світовою, технологічний контекст нашої війни є абсолютно унікальним. Не лише сам по собі, а й тому, що технології впливають на поведінку людей. Що таке війна з дронами і війна без дронів? Що таке війна зі старлінком і без старлінка? Це абсолютно різні досвіди і абсолютно різна поведінка бійців.
Коли ми вивчали в школі або університеті Другу світову, то уявляли, що всі, хто тоді жив, досвідчили її однаково. Було абсолютно неочевидно, по-перше, наскільки по-різному люди залучені у війну, розділяючись не тільки на тих, хто перебуває в армії та тих, хто в тилу, а й всередині кожної з цих груп.
А по-друге, наскільки війна не статична. Ти собі уявляв: 1939-го почалася війна і до 1945-го ця "однакова" війна триває. А вона неоднакова. З підручників неможливо уявити, що це настільки динамічний процес. І настільки неоднорідний як за інтенсивністю подій, так і за тим, як люди ці події проживають і сприймають.
Досвіди війни кардинально різні. І з наслідками цього ми матимемо справу дуже і дуже довго. Родини, де є загиблі, і родини, в яких ніхто не воює. Ті, чий будинок зруйнований, і ті, чиє житло ціле. Біженці за кордоном, "внутрішньо переміщені особи" і ті, хто не має досвіду переміщення. Ті, хто були в окупації, і ті, хто цього уникнули. Навіть військові на передовій можуть мати абсолютно різні досвіди, залежно від своєї посади і від особистості командира, якому вони підлеглі.
Окремо стоїть один із найстрашніших досвідів – тих, хто перебуває в полоні. Нерідко для їхніх близьких та близьких тих, хто вважається зниклими безвісти, війна – це досвід власного відкладеного життя, адже як можна жити так, як раніше, поки невідомо, що з твоєю рідною людиною?
Від персонального досвіду проживання війни залежать не лише світоглядні речі, а й цілком побутові. Це впливає навіть на стратегії споживання. На одному полюсі – "жити, як останній день". А на другому – "ми не знаємо, що станеться завтра, тому краще зробити подушку безпеки". Це абсолютно різні стратегії – жити, як останній день, і жити в якомусь внутрішньому образі стереотипної бабусі, яка все відкладає на чорний день.
Солідарність, відчуття провини і табу
"Категорично неправильно виміряти власне життя чужим горем. Але щоразу здається: та ні, у мене ще не пи*дець, а ось він, тато, молиться над трупом власної дитини…"
Анна Гін "Як ти там?"
Якщо, умовно кажучи, ми наблизимо камеру, то на крупному плані побачимо розпорошення наших досвідів під час війни. Але якщо відсунемо камеру на загальний план, попри всі відмінності, побачимо спільне.
По-перше, це солідарність. Звичайно, горя так багато, що гостро реагувати на все не вийде. Але тільки-но стається те, що сталося з Охматдит, навичка емпатувати вмить вертається. Ми абсолютно не загрубіли і не стали байдужими. Так, є дуже прикрі ситуації, я бачила це по наших дослідженнях, коли поранені стикаються з байдужістю, зокрема з боку конкретних медпрацівників чи закладів охорони здоров'я. Але на рівні узагальнення про українське суспільство цього точно немає.
Солідарність – це і про відчуття провини. Як би важко не було кожному з нас, завжди є ті, кому в цей момент набагато гірше. І завжди є ті, хто переживає на передовій щось настільки немислиме, що годі й порівнювати з цивільними труднощами. І це розуміння свідчить про те, що ми все ще здатні адекватно сприймати реальність.
Відчуття провини – здорова реакція. Нормально зберігати здатність емпатувати тим, кому об'єктивно набагато складніше, ніж тобі. Ненормально – коли це відчуття паралізує і перешкоджає можливості жити і працювати.
З таких точок перетину різних досвідів – у нас точно є усвідомлення, хто ворог. І з цим пов'язані консенсуси і табу на рівні суспільства. Існує табу на комунікації з росіянами на бізнес-рівні і в публічній площині. Будь-які контакти навіть із ліберальними росіянами на публічних подіях за кордоном найчастіше викликають однозначний осуд у суспільстві.
Але це табу ми не завжди готові застосовувати до побутових особистих контактів з родичами чи друзями. В різних особистих контекстах спілкування з людьми із Росії може стати припустимим. Тому тут бачимо суттєві розбіжності.
Значна кількість людей обірвала будь-яке особисте спілкування з росіянами та українцями в Росії з 2014 року, хтось – з 2022-го: "Це моя сестра, але вона пропаганди наслухалася, не хочу мати з нею нічого спільного". Але багато хто це спілкування підтримує і досі: "Ми ж сестри, тому не говоримо про політику, ми не говоримо про війну". Або: "Він росіянин, але я його знаю 20 років, і він не такий, як інші".
Читайте також: "Путін – бог, а ви всі – нацисти". Як "високоточна" зброя росіян знищує їхній мозок і родинні зв'язки з українцями
Контексти, зокрема й антропологічні, важливі не лише для розуміння самих себе, але й коли йдеться про поведінку та стратегії ворога.
Тут можна згадати приклад роботи американських антропологів під час Другої світової, зокрема, війни з Японією.
В 1942 році президент США Рузвельт створив організацію "Управління військової інформації" (УВІ). Серед інших задач антропологи мали проаналізувати особливості японського національного характеру і вплив на японське суспільство застосування різних військових стратегій. Наприклад, серед американських політиків і військових було поширене переконання, що японці "культурно неспроможні капітулювати", а тому битимуться до останнього солдата.
Однією з тих, хто отримав це завдання, стала тодішня топова американська антропологиня Рут Бенедикт. Вона дослідила патерни японської повсякденної культури, вивчаючи історію, мистецтво та спілкуючись з тими японцями, котрі емігрували до США.
Бенедикт збирала всю можливу інформацію про те, як японці думають, чому вони воюють не так, як американці і, відповідно, як це можна використати на свою користь. Згодом, після війни, вона випустить книгу "Хризантема і меч", яка стане бестселлером.
Сьогодні ми знаємо про росіян набагато більше, ніж знали 2022-го року, і багато в чому вчимося на своїх помилках. Але мені не відомі приклади досліджень про культуру ворога, які можна було би використати для наближення перемоги.
Читайте також: Рубцовськ головного мозку. Що в головах російських вбивць, ґвалтівників і мародерів
Ми погано уявляємо собі реальний контекст "глибинної" Росії, далекої Росії, а не лише Москви чи Санкт-Петербургу. Та й насправді Москву і Санкт-Петербург ми часто уявляємо дуже поверхнево і стереотипно.
Перед тим як потрапити до армії, людина росте в певному контексті, і про цей контекст теж було б непогано дізнатися. Звідки взялися ці люди, з якого середовища, як вони розуміють, що таке героїзм і що таке зрада. Як вони проходили вишкіл – це все не про технічні характеристики зброї, а про те, яка культура там насаджується і яку культуру вони відтворюватимуть на полі бою.
Все це має значення. І навіть після закінчення війни ми маємо розуміти, з ким і з чим маємо справу не на емоційному рівні, а на рівні системних знань.
Чи справді наш світ ніколи не буде колишнім
"Боже, як же не хочеться до цього звикати. Не можна, неправильно, нестерпно думати, що ракета вагою півтори тонни, яка летить на спальний район, – це норма життя. Медсестра в лікарні цієї миті просто витримує паузу, перш ніж вводити внутрішньовенне.
Мені здається, щоразу, коли щось вибухає, треба повторювати собі: це вбивство, злочин, тероризм. Просто вимовляти це, щоб не звикнути."
Анна Гін "Як ти там?"
Останнім часом на питання "Як ти?" я відповідаю: "Крім війни все добре". Багато всього сталося, що наповнює для українців фразу "я норм". Мені здається, що сьогодні "я норм" – це насамперед "я справляюсь".
Коли ми проводили дослідження для громадської організації "Принцип", пов'язане зі шляхом ветерана після поранення і до повернення до цивільного життя, багато спілкувалися в чатах не тільки з пораненими ветеранами, але й із їхніми рідними.
Оператори-аналітики ставили відкриті запитання, зокрема: "Як ви сьогодні?". І була одна відповідь, яка мене вразила чи не найбільше. На це питання жінка каже: "Хотіла написати, що у мене все добре, як я відповідаю усім, але згадала, що вам я мушу говорити правду". Ось це було не менш страшно, ніж те, що вона потім розповіла про поранення рідної людини і весь досвід, який вони пройшли разом.
Але попри все, я обережно ставлюся до гучних заяв, які ми чули під час пандемії про те, що "світ ніколи не буде колишнім". Саме тому я б уникала терміну "нова нормальність". Це ситуативна нормальність. Вочевидь, коли війна закінчиться, дуже багато речей, які сьогодні визначають наше життя на повсякденному рівні, залишаться в минулому і зітруться з нашої пам'яті.
Деякі речі, отримані внаслідок нового досвіду, зроблять нас сильнішими і адаптивнішими, як це сталось, наприклад, після ковіду. Зокрема тут можна говорити про досвід масової дистанційної роботи та дистанційного навчання. Коли почалась велика війна, українці вже знали, що робити в ситуації, де неможливе велике скупчення людей, і застосували готове рішення. Навчання в школах та університетах не припинилось, бізнес не втратив кошти через відсутність працівників, люди не втратили роботу, держава не втратила податки.
Буде період оплакування. Наші рани назавжди – в кожного своя і спільні для всіх. Пологовий у Маріуполі залишиться з кожним українцем назавжди. Пам'ять про це передаватиметься через покоління.
Але відчуття близькості найстрашнішого доволі швидко витісниться з нашої свідомості після того, як припиняться бойові дії. Для незворотності новий спосіб життя має триматися так довго, щоб люди забули, що можна жити інакше.
Війна – трагічна подія, але, сподіваюся, що вона не буде настільки тривалою, щоб ми забули, як це – жити без війни.
Михайло Кригель, УП
