"Шукаю новий дім". Чи повернуться в Україну мільйони біженців з-за кордону

Майже п'ять мільйонів українців, що їх війна вигнала з дому, сьогодні живуть за кордоном. Згідно з опитуваннями, половина з них там і залишиться. Друга половина повернеться в Україну після війни – "якщо дозволять умови".

Юридичною мовою – вони біженці. Людською мовою – багато хто з них воліють так себе не називати, залишаючись причетними до своєї країни. Дистанційно. Взагалі 2020-ті з ковідом і війною канонізували поняття "дистанційно".

Дистанція в кожного своя. Але є спільні для всіх її ділянки: відчуття дому, чуже / своє, випадок / доля. У спілкуванні, листуванні з вигнаними війною за кордон ми постійно потрапляємо в ці зони болю.

Цей текст – частина таких обговорень. Він про те, як українці, що виїхали за кордон, обертаються навколо України та носять війну в собі.

Відчуття дому

Відчуття дому – спочатку про безпеку, потім про затишок. Затишок – де тобі добре. Де все під рукою та тішить око. Дім відображає тебе, зростається з твоєю особистістю. Вдома твоє "я" скрізь.

Відчуття дому – спочатку про безпеку. Розумієш це, коли її немає – не відчуваєш себе захищеним, шукаєш, де сховатися за двома стінами, але її немає і там.

Віка Єленська (айтівиця): "Одна з перших речей, що я побачила, як приїхала – величезна вітрина центру допомоги українцям у метро, на якій було написано: "Вітаємо в Угорщині, ви тепер у безпеці". Від цього розжався якийсь комок у горлі і вийшло поплакати".

Саша Гребенщикова (викладачка): "У Тромсе (Норвегія – УП) дуже красиво. Гори і фіорди. Тут ти почуваєшся... Соромно про таке говорити, тому що замість слів тут тобі дається всім тілом відчутне відчуття безпеки, якого я була позбавлена півтора року війни в Харкові та Дніпрі.

Я живу поруч із аеропортом. Мене вже не лякають літаки: вони летять мирно і весело, і це зовсім не схоже на наші літаки в Першотравенську, де ми жили влітку 22-го. Вони летіли низько і страшно, і кіт від страху стрімголов мчав під диван і довго звідти не виходив. І так кілька разів на день. І це ж були наші літаки! А мені все одно було страшно – і неможливо було перестати думати про те, як було в Харкові, коли літаки не наші".

Діана Безхутра (школярка): "Я зрозуміла: дім – не тільки місце, де живемо, а й стан душі, коли затишок і спокій, незалежно від того, наскільки далеко від Батьківщини перебуваєш. Я, мешканка міста-мільйонника Харкова, опинилася в маленькому курортному селі на північному сході Франції. Тільки природа. Минуло кілька днів, і я зрозуміла, що саме цього мені бракувало. Побачити зграю курей, коней, що пасуться, пройтися до лісу, почути спів птахів, не чути тривоги, що розривають тишу".

Здається, твоє "я" не змінюється від переїзду, ти той самий, що був під бомбами. Ключове слово – "здається".

Інший дім

Здається, дім перенісся з тобою, ти його переніс, у чужі місця. Які разом із будинком, стають нечужими. Дедалі більше й більше нечужими.

Вазік: "Краків стає все більше знайомим, а Харків поступово стирається в пам'яті. Живе по-своєму в спогадах про щасливе загалом довоєнне життя тривалістю в п'ятдесят років. Але ти розумієш, що він зовсім інший зараз, ніж до війни.

У Кракові немає прильотів, у небі – літаки. В Україні небо чисте, апокаліптичне.

Не треба заряджати павербанки чи йти в коридор за "дві стіни", в підвал "нижче рівня землі". Але відчуття "дому" тут, у Польщі, все одно немає. І напевно, не буде".

Взагалі-то Вазіка звуть Владислав, Владік. Вазік приклеїлося до нього на першому курсі, не пам'ятаю чому. Іншим прізвиськом було "Льолек і Болек" – спільне на двох із нерозлучним другом. Вазік залишилося, "Льолек і Болек" забулося – але нагадало про себе зараз, тридцять п'ять років по тому, коли він опинився в країні "Льолека і Болека". Збіглося. Ніби визначило долю.

Збіглися і Харків із Краковом. Краків римується з Харковом. Рима робить предмети, явища схожими одне на одного. І так структурує світ. Але "Краків – Харків" не рима – римоїд, погане співзвуччя, випадковий збіг, пастка. Що спотворює і те, що римується, і те, з чим римують. Ось-ось, здається, і розкриється сенс, зв'язки стануть виразні. Але не стають, їх просто немає. Збігається, але не накладається Краків на Харків. Хайфа на Харків.

І замість відчуття дому виникає відчуття дистанції.

Відчуття дистанції

Відчуття дистанції – і від дому, і від того місця, де ти зараз. Дистанція то стискається, то розгортається, плутає тобі почуття і думки.

Саша Гребенщикова: "Я пам'ятаю, що зрозуміле мені відчуття "лечу додому, в Тромсе" виникло в мене ще на підльоті до цього міста, в серпні 23-го, після двох діб дороги з України за полярне коло.

Я люблю обростати домами: до батьківського Краматорська в юності додався студентський Харків. Зараз у мене є ще один дім – моє Тромсе, куди я завжди рада повертатися – з близької Польщі, Німеччини та сердечного Ізраїлю. У мене є ще один дім – але живу я в зазорі, між. Всередині маленької дистанції".

Відчуття дистанції складніше, ніж відчуття дому. Особливо, коли здається, що дистанції немає. Здається – дім перенісся з тобою сюди: живи й наслідуй. Здається, бачиш ті зв'язки (не збіги), що так шукав. Що розкривають сенс – чому ти тут опинився, прижився. Ті, що дають відчуття опори – відчуття закономірностей у твоїй долі. Що тебе не закинуло сюди, а притягнуло. Не випадок – доля.

Читайте також: Цукерка від війни зі смаком дюшеса

Костя з харківського будинку виходив рідко. Самітник. Перекладав Джойса. Рядок за рядком. "Поминки за Фіннеганом", роман, який неможливо перекласти. Брався за інші переклади, тим і жив. Джойс залишався справою життя. Здавалося, так і буде сидіти самітником, безвилазно, перекладаючи Джойса, все життя.

Життя змінилося війною. Він довго ще пробув у Харкові, коли вже бахало і прилітало. Тепер він боявся вийти з дому. І раптом опинився у Швейцарії. На запрошення літрезиденції. Як поет. Джойс у Швейцарії, в Цюриху, написав "Улісса", Джойс для Цюриха – як Кафка для Праги. Цюрихський фонд Джеймса Джойса випадково дізнався про Костю. Тепер Костя – українська знаменитість фонду, виступає, читає лекції, дає інтерв'ю.

Здається, що це доля.

Антологія прямої дії

Здається, що доля розпорядилася і вибудувала. Не було планів – раптом налетів циклон, переніс у Країну Оз. Дорога з жовтої цегли веде до Смарагдового Міста.

Не було планів – раптом налетіла війна.

Каті Деришевій завжди було тісно – в Мелітополі, де народилася і виросла, потім у Запоріжжі, куди вступила до коледжу. Катя – поет. Але ще й із енергією, що кипить.

Катя приїхала до Харкова із Запоріжжя і за короткий час стала відома всім у літературному світі міста. Маленька тендітна дівчина з велетенським ентузіазмом і цілеспрямованістю організовувала літературні заходи та фестивалі, видавала літературний журнал і серію книжок до нього. Фестивалі були міжнародні, до Харкова на запрошення Каті приїжджали відомі поети з інших країн.

Відчувалося, що Каті тісно вже і тут, але Харків вона полюбила. Війну зустріла в орендованій квартирі на окружній з боку Росії. Сім днів, поки за вікном безперервно гуркотіло, і стіни стрясалися, Катя, на п'ятому місяці вагітності, пролежала у ванні, згорнувшись клубком від страху.

Ванна потім увійде в її вірші:

"крихітна ванна

нагадує коробку для іграшок

у фільмі "В обіймах брехні"

де мати

що страждає на гіперопіку

закривала доньку в коробці

так і хочеться сказати: світе,

я хороша, я добре поводилася,

відчини, будь ласка".

Коли росіян відігнали від окружної, й обстріли трохи вщухли, Катя вибралася. І опинилася в Німеччині. Франції. Римі. Софії. Фінляндії. Зараз у США. Займається тим самим, тільки тепер уже з дитиною на руках – буквально: "Іллюша стрибнув на мій ноут, і тепер не знаю, як доробити антологію".

"Роблю харківську антологію воєнного часу, – пише Катя, – 40% від продажів передамо на підтримку ЗСУ / гуманітарну допомогу". Антологія прямої дії.

Доля – це ти, твій характер і твої цінності. Твій світ, що не тільки навколо, а й усередині.

Десь там усередині – зв'язок з Україною.

Читайте також: 677 днів життя біженки і громадянки

Емісари

Українці, які опинилися за кордоном, почуваються представниками країни. Емісарами. Застаріле слово, і рідко вживається, але за змістом – воно. Зі значенням "місія". Місія українців, які опинилися за кордоном – нагадувати про війну.

Анна Букій (педагог): "Нещодавно давали інтерв'ю для новин. Коли мене запитують: "Ви щасливі?", натягую посмішку й намагаюся взяти себе до рук, щоб не плакати.

Ой, забула сказати, я зараз на батьківщині Роберта Бернза. Що ви про нього думаєте? Читала, що його порівнювали з нашим Шевченком. Чи так це?".

Віка Єленська: "Моя українська психотерапевтка – в Португалії, я – в Угорщині. Про час зустрічі домовляємося "за Києвом", він наш новий Грінвіч. Можна порахувати собі черговий маленький дотик до України. Обертатися навколо України мені важливо".

Але важливо – не всім. І коли це бачиш, дистанція з людьми – іншими – збільшується. Розтискається просто в тобі. Стає боляче.

Як інші живуть без війни?

Від переїзду війна для тебе не закінчилася. Дивно й боляче, що її не бачать, не відчувають із тобою інші, коли вона просто тут, у тобі. Як інші живуть без війни?

Дарина Верцун (студентка): "Мені пощастило працювати в колективі переважно українців, які вже давно мешкають у Польщі, але я щиро не розуміла їх, коли вони питали мене, чому я вирішила переїхати сюди, до Польщі. Наче війна відбулася лише зі мною, наче лише я зазнала втрат".

Катя Деришева: "Я припинила писати про війну. Зрозуміла, що починаю працювати з новинами, історією і фактами так, щоб подія перетворилася на метафору. Я щиро написала кілька текстів про Соледар і про вибух у Дніпрі, те саме фото дівчини на плиті, яке розлетілося по всьому світу.

Але війна – це трагедія, а не метафора. І я кинула писати про війну.

Я також зрозуміла, що навіть якщо я перестану про неї писати, вона не піде з мого життя.

Моя відмова писати про війну викликає подив у колег. Здається, якщо ти не розповідаєш усім на світі про свій травматичний досвід, потрібно постійно виправдовуватися, бо ти українська поетеса і від тебе цього очікують. І щоразу мені хочеться виправдати себе, що я ж із Харкова – хіба цього недостатньо?".

Саша Гребенщикова: "Штука в тому, що неможливо жити в мирній країні. Неможливо дивитися на красу без сліз. Неможливо відчувати порожнечу оточуючих, які безтурботно сміються – буцімто лише горе нас наповнює. Я не хочу заборонити людям радіти, боронь Боже. Просто можна я відійду? Мені потрібна дистанція.

Поза своєю країною ти страждаєш від того, що всім все одно. Що ти одна. Емпатія оточення не рівноцінна досвіду, що ти його прожив, – та й від емпатії люди теж втомлюються, і я не готова вимагати від них увімкненого співчуття. Вони втомлюються, вони неглибоко, вони необережні, вони ранять. Чи це я себе раню?".

Іван (студент): "Вони не розуміють. Вони нічого не розуміють. Для них це як сюрреалістична розповідь. Мама приїхала на новорічні свята. Харків бомблять. А вона читає і не може повірити. Усього лишень два дні тому була в Харкові і вже не вірить у бомбардування в центрі міста. За квартал від нашого будинку. А німці, французи – їм узагалі не поясниш".

Мова війни

Російськомовні українці за кордоном переходять на українську і для того ще, щоб відрізнятися від росіян, яких у Європі багато.

Митники на кордоні Латвії та Естонії звертаються до українців англійською або російською. Українцям, які не знають англійської, доводиться відповідати російською, російська – мова ворога, ворог їх із дому вигнав. Або інакше ставитися до російської, ділити її на свою і мову ворога.

Вазік: "Я підробляю охоронцем. Зараз працюю тимчасово в офісі таксі, тут вимагають обов'язкове знання російської".

Іван: "Мамина подруга образилася на неї і накричала, коли мама відмовилася спілкуватися російською зі старенькою. Подруга сказала, що ми – "хохли" – все розлюднюємо, з нами все зрозуміло, а старенька ні в чому не винна.

Не пояснити.

При цьому розмовляємо російською, але це ніби інша російська. І з росіянами одразу переходимо на українську, англійську, німецьку. Сюр триває".

Ірина Євса, поетеса з Харкова: "Ми з мамою тут, у Дармштадті, стояли біля такого величезного центру, на площі, і я курила, і про щось ми говорили. І біля нас стояла жінка, яка теж курила, і вона, почувши російську мову, так якось напружилася. І потім, докуривши свою сигарету, вона підійшла до мене і так різко вимовила там кілька речень.

Німецької я не знаю, але з якихось ось слів, які я змогла зрозуміти, це дуже різкий і неприємний осуд усіх росіян за те, що вони розв'язали війну. Ну, і зокрема, і на мою адресу, оскільки вона прийняла мене за росіянку. І ось дивне таке відчуття було – з одного боку, прикро, бо не за адресою, з іншого боку, радісно, що люди це сприймають саме так".

Сюр триває. 

Ти зберігаєш Україну в собі, а зв'язок із країною, де живеш, стає міцнішим і відчутнішим. Завдяки роботі, контактам. Та й місця ж красиві!

Читайте також: Додому. Чому українські біженці повертаються з Німеччини

Дім війни

Місця красиві. Ти завжди мріяв побувати тут, а може, пожити. Відчути їх. Зафіксувати почуття в собі. Розчинитися в ньому.

Чи повернеться та половина опитаних, що виявила "готовність колись повернутися в Україну, якщо для цього будуть відповідні умови", до України? Чи залишаться жити в красивих місцях?

Катя Деришева: "Небо скрізь різне, в сенсі різні відтінки синього, і природа красива тут)... Навколо красиво, недалеко океан".

Сергій (педагог): "Усе складно. Базель прекрасне місто, "об'єктивно" воно затишніше, красивіше, цікавіше, доброзичливіше за Харків. Але я хотів би повернутися: у моєму віці обломно починати життя заново".

Іван: "Баварія? Так!!! Це найкраще, що може бути. Я сумую і забув водночас. Хочу додому, але вже живу тут".

Саша Гребенщикова: "Поза країною ти одна. У тебе є тільки новини. Новини дають опосередковану картинку. Чужий досвід, нехай навіть це досвід моїх близьких людей. Цей розрив моєї реальності з моєю батьківщиною для мене болісний. Я розумію, фізично відчуваю, як віддаляюся від країни – за вісім місяців життя за три тисячі кілометрів. Просто нереально, перебуваючи фізично так далеко, бути так само близько до країни, як ти був, перебуваючи всередині неї. Зв'язок стоншується, і це мене дуже мучить.

Це не означає, що я готова зараз повернутися додому. Я знаю, чому я тут і що я тут роблю (я працюю), але страшенно хочеться всидіти на двох стільцях. А сидіти якось виходить тільки між. У зазорі".

Інна Соломаха (в Харкові – власниця салону краси, в Польщі – працівниця салону краси): "Якщо чесно, я вже забула, що біженка)) Просто живу в Польщі, працюю і т. д.".

Віка Єленська: "Я насправді вже встигла полюбити Будапешт – довго опиралася, не могла змиритися з вимушеним переїздом, але любити місце, де я живу, для мене природно. Обідрані стіни моєї квартири в Харкові мені не завадили її полюбити".

Дарина Верцун: "Мені завжди казали: дім – там, де серце. Але що робити, якщо в мене їх декілька? Перший – родинний дім у Лисичанську, який вже два роки в окупації, другий – гуртожиток у Харкові, в якому більше ніхто не живе, третій – людина в Ізюмі, яка на два метри під землею. З цими думками я провела перший рік у Польщі, було дуже важко впоратись зі своїми почуттями. Робота мені дуже допомогла. Щодня я завантажувала себе роботою по 12 годин, а моя голова звільнялась від тривожних думок.

Наразі пройшло вже більше двох років, як я тут. Я хотіла б сказати, що бачу своє майбутнє тут, але це було б неправдою. Так само, як я не бачу свого майбутнього в Харкові чи в Лисичанську. Тепер я шукаю новий дім. Хтозна, де чи в кому, я його знайду. Єдине, про що шкодую, що не можу принести квіти йому на кладовище вже більше двох років".

Вигнані війною за кордон знають, де серце. Серце завжди при них. Б'ється в унісон старим спогадам і новим місцям – і війні, яка лишається поки що нашою спільною епохою і домом. На жаль – домом.

Андрій Краснящих, для УП