"Смішно тільки тим, хто не воює" – офіцер та колишній в'язень Дмитро Балабуха про танки та війну

34-річний танкіст Дмитро Балабуха зустрів повномасштабне вторгнення за ґратами Менської виправної колонії № 91 на Чернігівщині.

У 2018 році суд дав Дмитру, учаснику АТО, офіцеру, який пішов 2014 року добровольцем на фронт, 9 років за вбивство людини. Трагедія, про яку писали всі ЗМІ, сталася на зупинці громадського транспорту в Києві під час конфлікту в черзі.

Черговий розворот у житті Балабухи відбувся в лютому 2022 року, коли з-під стіни колонії, де він перебував майже 4 роки, почали стріляти ворожі гаубиці. 

Дмитро, який до ув'язнення та початку АТО працював у банківській сфері, повернувся на фронт з-за ґрат, став командиром танкової роти 32-ої бригади ЗСУ. Зараз він переходить на нову офіцерську посаду в штурмовій роті, що формують з людей, які відбувають покарання. 

Після прийняття спеціального закону, який по-різному сприйняли в суспільстві, станом на кінець травня про бажання приєднатися до лав Сил оборони України заявили понад 4000 в'язнів. За даними Мін'юсту, військову форму надягли вже більше як 600 арештантів.

В інтерв'ю УП Дмитро Балабуха оцінив спроможності ув'язнених, які хочуть воювати. Розказав про роль і тактику танків у сучасній війні, порівняв нашу техніку із західною. Та відповів, за яких умов F-16 можуть кардинально змінити ситуацію на фронті.

"У деяких випадках наші танки кращі за західні"

– Дмитре, у 2022 році ви казали: "Щоб освоїти Abrams, мені треба три дні". Була можливість це зробити?

– На жаль, ні. Наш підрозділ забезпечили Т-64БВ. Його я знав з 2014 року. Моєю задачею було навчити людей максимально ефективно користуватися ним.

– Наскільки наші танки конкуренті, якщо порівнювати із західними? 

– На деяких рубіжах ми виїжджали першими, і після нашої бойової роботи нам допомагали Leopard 2А5 та 2А6. Можу сказати, наша техніка не гірше себе показала, в деяких випадках, може, навіть і краще. 

Вагомий плюс Leopard – він швидший. З певними завданнями він справлявся банально краще, тому що на швидкості вривався на позиції і так само швидко залишав їх.

Я б не сказав, що в західних танках якась суперброня. Ми оснащені динамічним захистом 4С20 ("Контакт" – УП). Він, у принципі, рятує нас від всіх видів кумулятивних снарядів. 

В мене є екіпажі, які витримували по три влучання ПТУРа (протитанкова керована ракета – УП), і танк повертався своїм ходом. Тому я б не сказав, що у нас захист гірший. 

Я бачив, як Abrams з одного влучання "Ланцета" втрачав боєздатність і в принципі вигорав.

– А якщо порівняти озброєння?

– В наших танках гармати більшого калібру, потужніші (120 мм; а у Leopard-1 – 105 мм – УП). Є ще такий момент: на західному танку чотири людини, а не три. Там є окремий заряджаючий (член екіпажу – УП), тому з'являється додатковий людський фактор. 

У нас скрізь є заряджаючі механізми, процес автоматизовано, не треба втрачати час. Я кожні 8 секунд можу стріляти.

– Наскільки фахові ворожі танкісти, якщо порівнювати з 2022 роком або першими роками АТО?

– Як тоді, так і зараз, рівень підготовки в них реально високий. Якщо аналізувати останній рік боїв, у яких я брав участь на Куп'янському напрямку, в напрямку Борової, ворог показує дуже високий клас. Але багато з того, як ми застосовуємо танки, для них теж стало новинкою. І треба очікувати, що вони це будуть повторювати.

– Йдеться про тактику?

– В першу чергу мова про те, як ми застосовуємо танки на штурмових діях: вриваємося безпосередньо на позицію, з мінімальної дистанції зачищаємо окопи, щоб наші вже могли зайти в порожні. Це давно вже не секрет.

– Як у тому відомому відео підрозділа К-2 Кирила Вереса?

– Так, вони почали так діяти, потім інші. Це дуже небезпечно, але іншого настільки ефективного застосування танка на даному етапі я не бачу. Він просто знищує позицію ворога, дозволяючи нашим бійцям зайняти її переважно без втрат.

– Тут, у тилу, було багато жартів з того, що росіяни почали гнати на фронт дуже-дуже старі моделі танків, ледь не 50-их років. Наскільки я розумію, нашим бійцям від того не смішно?

– Правильно ви кажете. В принципі, особисто я ту стару техніку на полі бою не бачив. Тільки в інтернеті, як вони її тягнуть. На тих напрямках, де я був, чомусь навпаки – вони йшли на Т-90, на модернізованих Т-72М3, Т-80. 

Справа в тому, що коли на піхоту виїжджає навіть танк 50-60-х років, з гіршим озброєнням, калібром, страхи та вогневе ураження не менші. Задачі вони виконують навіть цими танками. 

Смішно тільки тим, хто не воює.

"Одразу знімаю рожеві окуляри"

– Ваше життя склалося б зовсім інакше, якби в 2014-му ви не пішли на фронт добровольцем. Зараз не шкодуєте?

– Точно б по-іншому склалося. Мабуть, і далі працював би в банківській сфері. Я – спеціаліст з обліку та аудиту. Але офіс не для мене, хоча і були перспективи. 

Робота в офісі мене максимально виснажувала. Мені іноді здається, що в той час я навіть і не жив: приходиш зранку, вмикаєш комп'ютер, і так до пізнього вечора. Наступного дня те саме. Тут я відчуваю себе максимально на своєму місці.

– Повномасштабне вторгнення РФ ви зустріли за ґратами в Менській колонії на Чернігівщині. Як це було? 

– Було без паніки. Новини ми дізналися о 6-ій ранку, тому що в цей час був підйом. Ми згуртувалися одразу, в першу чергу з тими, хто брав участь в АТО. Нас турбувало тільки одне: якщо ворог прийде, то нас або візьмуть у полон, або вб'ють. Ми змогли це донести до начальника колонії.

Вранці 26-го він визвав мене і Торбіна Сергія, сказав: "Давайте, збирайте списки всіх "атошників", тому що росіяни вже безпосередньо під Макошино (селище поруч із колонією – УП)". Коли ми збирали документи, почали йти величезні колони ворожої техніки.

Потім дві артилерійські установки типу "Мста-С" стали за 30 метрів від колонії, почали гатити в напрямку Сновська, де були сили нашої оборони, ще трималися, давали відсіч. Це вплинуло максимально на адміністрацію. Не було часу, і вона встигла видати тільки дві довідки про звільнення – мені і Торбіну. Сказали очолити дві групи, які треба вивести.

– Куди?

– Начальник колонії зв'язав нас з людьми із самої Мени, які організували патрулювання в місті, але там як такої самооборони по суті не було. Ми вийшли на них, вони прийняли нас до себе. 

Наступного дня ми вже отримали якісь перші завдання, які виконували маленькими групами. Партизанили, можна так сказати, спалили багато техніки. Одного разу знайшли повністю заряджені "Гради", дві машини. Їх довелося знищити, бо росіяни ще були скрізь, постійно через Мену ходили. 

Ми також допомагали мінувати. Потім вже розділилися, і кожний почав або прибиватися до своїх підрозділів (тих, у яких служили до ув'язнення – УП), які були поруч, або до ОУН. Мене забрали в підрозділ "Кліщі".

– Чи стало несподіванкою те, що 24 лютого росіяни підуть так масштабно?

– Чесно кажучи, я максимально не вірив, що вони так підуть. Але десь у 2016 році в компанії військових-колег ми жартома на мапі, яка була на моєму робочому блокноті, малювали, як Росія буде ймовірно наступати: з Крима, тут і тут. Ми передбачали це вторгнення лише в жартівливій формі. 

– Мін'юст каже, що вже понад 600 в'язнів долучилися до лав ЗСУ. Як ви оцінюєте цю ініціативу?

– На днях я їздив в одну з колоній проводити співбесіду якраз з такими людьми. Я думаю, з цього буде результат навіть більше, ніж очікується. Хлопці там дійсно вмотивовані. 

У деяких людей, які виявили бажання служити в Збройних силах, залишився рік терміну (строку – УП). Плюс там є люди, які пишуть заяви, щоб їх приєднали до ЗСУ, ще з початку повномасштабного вторгнення. Це не ті люди, яких змушують служити. Вони більш надійні, ніж ті, кого мобілізували на вулиці, і хто каже: "Я не хочу, я не військовий". 

Людям (з якими Дмитро проводить співбесіди в колонії – УП) я одразу знімаю рожеві окуляри: "Ви йдете в штурмовики. Це дуже небезпечна робота, де можна "задвухсотитись". Ви розумієте? Це дуже кропітка робота". Вони кажуть: "Так, розуміємо. Навчіть нас!". 

Якщо буде нормальна підготовка, вони принесуть хороший результат. Я не сумніваюсь, що морально вони витримають. Але треба тренуватися. Чим краще ти фізично підготовлений, тим більше в тебе шансів вижити.

"Чи зможу я пожити не у війні"

– Дмитре, що головне в танку?

– Я розумію, про що ви. Є такий жарт. Танкісти теж часто так жартують. Але якщо серйозно, головне – це екіпаж. Я б сказав, що 90% виконання завдання залежить від нього. Буває, вранці випускаємо три танки, і кожний з екіпажів виконує одне й те саме бойове завдання по-різному. Одні його плюс–мінус не виконують, другі виконують, а треті виконують його просто найкраще. 

– Ви втрачали членів екіпажу?

– На жаль, втрачав. Зазвичай це механіки-водії. Але, слава Богу, в моїй роті відсоток втрат найменший за рік, якщо казати про наш батальйон. 

– Як багато треба часу, щоб нова людина влилася в екіпаж?

– Все залежить від людини, від її здібностей, вміння навчатися. Є люди, які приходять з якимись знаннями та фахом, але одразу в боях брати участь вони не будуть. Структура управління в мене була побудована так, що всі новачки, які навіть щось вміють, виконують спочатку більш тилові завдання. Наприклад, переганяють танк з одного в інше місце. 

Якщо є новий мехвод, він буде переганяти всі танки, якщо потрібно. Потім поступово я його починаю вводити в бойові дії. Спочатку він виїжджає на закриту вогневу позицію. Якщо людина справляється, то допускаю її до більш відповідальних, скажімо так, задач. Є такі завдання, від виконання яких залежить виконання всієї операції.

– Чи є якийсь ідеальний для танкіста вік, склад розуму, освіта?

– Немає взагалі. Люди абсолютно різні. Є молоді хлопці, які можуть не справитися, і, на жаль, покидають наш підрозділ. А є люди в такому віці, що їм, я б сказав, вже час бути вдома, сидіти біля хатинки, але вони виконують свої обов'язки якнайкраще. 

Все залежить від людей, від спільного розуміння нашої мети, а не від віку, освіти, інтересів. Але скажу так: танк – це не для кожного. Його треба відчути. Має бути якесь покликання, внутрішнє бажання.

– Для мене танкісти – якісь абсолютно безстрашні, безбашені, вибачаюсь за каламбур, люди, які нічого не бояться. Це правда? 

– Взагалі-то так. Але і не зовсім. В мене за плечима багато бойових виїздів. Кожного разу, коли сідаєш в танк, поїхати дуже страшно. Реально страшно, бо кожний раз ти розумієш, що можеш не повернутися. 

Ти розумієш, що ще трохи проїдеш, і весь фронт буде на тебе полювати. Тільки ти під'їжджаєш до лінії, не доїжджаєш безпосередньо півтора – два кілометри до "нуля", а тебе вже всі "мочать" на підходах.

Але коли ти сідаєш і запускаєш систему, думки відключаються. Більше починають працювати руки. В тебе є завдання – виконуєш. 

– У вас є якісь особисті страхи?

– Ви знаєте, раніше не було такого, а останнім часом я боюсь підірватись на міні. Крайній раз таке сталося під час штурмових дій осінню в Куп'янському районі. Там дуже тяжко було. В одну з операцій, їхав по знайомій вже дорозі, буквально не доїхав півтора кілометра до рубежу. І тепер чомусь постійно хвилююсь, щоб мої танки не підірвались. Навіть коли мене там немає.

Сьогодні також є такий страх, що ця війна затягнеться дуже надовго. Я з 25 років не бачив цивільного життя: війна, тюрма, знову війна. Чи зможу я банально завести сім'ю і пожити як нормальна людина, не у війні? Все більше думаю зараз про це. 

"У нас, на жаль, не так багато техніки, щоб зробити з танка "таксі для піхоти"

– Наскільки дрони нівелюють значення танків у сучасній війні? Немає такого відчуття, що танкісти дуже незахищені?

– Навпаки, в танку почуваєшся дуже захищеним, коли їдеш, а по тобі починають бити 120-м калібром. Закриваєш люк, дивишся в тріплекси (багатошарове, броньоване скло – УП), бачиш ці божевільні прильоти зліва, справа, і тобі пофіг. Якщо б ти був в окопі або на іншому транспорті, то тобі було б не все одно.

Щодо FPV, то, на жаль, на сьогодні це одна з дуже серйозних загроз для наших танків. Але ми вже зробили висновки, в нас вже з'являються реально круті РЕБи. Вони перекривають всі канали, на яких літають дрони, і навіть ті, по яких передається відеокартинка. 

– Чому б не робити ще "мангали" або "танки-черепахи", як росіяни? Це ефективно?

– Я максимальний противник цих "мангалів", і це підтвердила практика. Щодо "танка-черепахи" – він в принципі ефективний, але як засіб, який підвозить піхоту. При цьому башта не працює, стріляти по суті теж не може, тому що там купа людей сидить. І танк як бойова одиниця, яка може нанести максимальне вогневе ураження, втрачає свої головні функції. 

Ворог може собі дозволити зробити з танка щось таке спеціально для штурмів і не боятися його втратити. Але у нас, на жаль, не так багато техніки, щоб зробити з коштовного танка "таксі для піхоти". 

Хоча навіть такий "танк-черепаха" з купою "мангалів" не врятується, якщо йому завдати конкретне вогневе ураження. Навіть FPV-дрон з кумулятивним зарядом його прошиє. Тому я не бачу сенсу копіювати ці навички ворога та застосовувати у нас. 

– Чи існує для вас ідеальний танк, на якому хотілось би повоювати?

– Знаєте, на якому танку я хотів би бачити наших танкістів? Т-80 та його модернізовані зразки. Дуже крута машина, з вогневою міццю, як у T-64, але з більшою швидкістю та можливостями в штурмових діях. 

Чому не кажу про якісь закордонні зразки? Так, є круті ізраїльські Merkava або той самий Leopard 2А6. Хотілось би спробувати, але я чогось не думаю, що саме воювати на них буде ліпше, чим на Т-80 або Т-84 "Оплот". 

– Який бій запам'ятався найбільше за ці роки?

– Було три дні боїв поспіль. Три дні безперервної роботи. Я сідав у танк, будучи командиром роти, десь о п'ятій ранку, і вилазив з нього, коли темніло. Потім якісь наради, контроль підвозу БК, палива. Якщо вдавалося поспати дві години, то я рахував, що це нормальний день.

Це сплошний бій, коли ти виїжджаєш на позиції з самого ранку, ховаєшся, робиш танкові засідки. Ворог починав штурмові дії, ми реагували, виїжджали з засідки, відпрацьовували. А потім починалась гра в "тягни – штовхай". Вони нас ловлять, нам відступати не можна – ми починаємо маневрувати, ховатися, їздити від одних кущів до інших. В якихось одних кущах я міг постояти максимум 15 хвилин. 

На нас починали дрони полювати. Ми відкатувались, по нас знов відпрацьовували. І ці постійні виїзди протягом трьох днів дуже виматували. Але ми тоді класно відпрацювали. Робили з іншим екіпажем "каруселі": один відкотився – інший працює, і навпаки.

– Чи важко після всіх виснажливих років війни вірити в перемогу?

– Я вірю. Що буде перемогою для мене? Це закінчення війни. Коли мій народ перестане воювати. Коли перестануть гинути люди. 

Ми зупиняємо ворога величезною ціною. Для того, щоб вести активні наступальні дії, нам мають дати (західні союзники – УП) багато-багато зброї та боєприпасів. 

F-16 можуть змінити ситуацію на фронті, але, знов-таки, все залежить від того, як швидко вони з'являться тут, в якій кількості, і головне – скільки до них буде боєприпасів. 

Якщо будуть літаки, але буде мало бомб і ракет, то який з них, вибачте, понт?

Євген Руденко – УП