Кирило Верес: У росіян крутєйша мотивація – біжать через поля, щоб загинути
Герой України Кирило Верес, командир батальйону К-2 54-ої окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи, приїжджає на інтерв'ю "Української правди" на квадроциклі.
Ми записуємо цю розмову під зруйновиним мостом у Донецькій області.
Верес невиспаний – вночі він виконував бойове завдання.
"Працювали два екіпажі, в одному я був штурманом. Скажімо так, робили вони, а я був з особовим складом – піднімав моральний дух", – розповідає командир батальйону з легкою усмішкою.
Тієї ночі безпілотники К-2 знищили один російський БМ-21 "Град" і серйозно пошкодили причіпну артилерію ворога.
"Хлопці, тільки давайте не затягувати – я ще хочу встигнути покупатися", – попереджає перед самим початком розмови командир батальйону.
Верес – легенда Сил оборони. Йому 34 роки, і він повний лицар ордена Богдана Хмельницького, який воює з 2014 року.
У 2015 році він був одним із тих військовослужбовців, які затримували російських офіцерів ГРУ РФ Олександра Александрова та Євгена Єрофєєва, котрих згодом обміняли на Надію Савченко.
В інтерв'ю "Українській правді" Кирило Верес розповідає, як швидко змінюється війна, згадує про полоненого "вагнерівця", який із Пригожиним йшов на Москву, пояснює, чим жінки в його батальйоні кращі за чоловіків.
Верес ділиться досвідом роботи з особовим складом, зізнається, які помилки готовий пробачати бійцям, а за які – роздерти.
У ході розмови ми запитували командира батальйону К-2 також про його ставлення до мобілізації, право засуджених йти до війська, демобілізацію та чи виграємо ми зараз російсько-українську війну.
Якщо вас цікавить повна версія інтерв'ю, дивіться його у відеоформаті.
"Ворог враховує всі наші дії і намагається протидіяти. Постійно треба впроваджувати щось нове"
– Почнемо з вашої цитати: "Війна – як мода: якщо ти в моді випав із тренду хоча б на 2–3 місяці – все, ти не в моді". Можете пояснити, що це значить?
– Вже не так, зараз на місяць – півтора. Ми завжди придумуємо якусь нову тактику, і противник щось нове випробовує, застосовує нові технології.
У підрозділі на кожне нововведення бойового елементу потрібен час. Навіть якщо ти все знаєш, для того щоб відточити щось нове, потрібен місяць.
А якщо ти випав із війни на місяць – півтора, потім ще йде вдосконалення так само місяць – півтора, то три місяці тебе нищать в одні ворота, і ти не можеш нічого протиставити ворогу.
Через це треба бути в тренді, тобто постійно тримати руку на пульсі.
Сили оборони часто викладають якісь відео в інтернет, я залюбки виходжу на командирів підрозділу, відео якого виклали, і питаю: "Друже, як в тебе так вийшло? Навчи мене".
Мені командир бригади дозволив поїхати в один із топових підрозділів – це третій штурмовий батальйон 92-ої окремої штурмової бригади, в якій я колись служив. Тож днями я поїду до них на одну ніч набувати бойовий досвід.
У них результат на 30–40%, часом на 50% кращий, а, може, і на 60%, ніж у мене.
Вони класні, але я не гірший. Ворога багато, більше будемо нищити – раніше закінчимо війну.
Поїду, візьму з собою деяких своїх "дітей" (так Верес називає бійців свого батальйону – УП). Проживемо добу, буду дивитися, чому в них виходить краще, ніж у мене.
– Що зараз у тренді?
– Все нове, про що не знає ворог і до чого він не може пристосуватися.
У тренді зараз застосування дронів, піхоти. Загалом сукупність застосування всіх своїх вогневих засобів, що в тебе є.
Одні думають, що дрони це панацея, інші думають, що артилерія – це панацея, треті думають – танки, четверті – піхота. Я б сказав, що всі вогневі засоби, що я зараз перечислив для того, щоб підтримати піхоту, то це саме топове, що зараз є.
Одним засобом війну не те, що не виграти, навіть не вирівняти шанси і не відбитися.
– По матеріальному забезпеченню, що в росіян є, чого в них немає?
– У них є все. Я не знаю, чого у них немає.
У ворога снаряди безлімітні. На днях керівництво нашого сектору сказало, що у нас також немає снарядного голоду, але в порівнянні з ними він є і дуже значний.
У ворога гарні засоби розвідки. Вони не рахують FPV-дрони. У них є такі шикарні ударні дрони, як "Ланцети".
Якщо раніше в мене бронегрупа могла висуватися 2–3 рази на день на відбиття штурму або їхати вступати в зустрічний бій, то зараз, на жаль, мені приходиться кілька разів подумати: може, я відіб'юся і без бронегрупи.
– За таких обставин, як вам вдається не давати їм просуватися вперед?
– Моя піхота. Це все діти. Моє діло керувати, але я в окопі не сиджу. Не можу сісти в кожному окопі, де в мене йде бій.
На минулому тижні в нас було чотири наступи одночасно, і я фізично не можу бути повсюди одночасно, таке життя.
У мене гарні хлопці.
– У попередніх інтерв'ю ви говорили: "Оборона – це як в сексі, головне – фантазія: як собі придумав, так і буде". Що мали на увазі?
– Я взагалі мав на увазі, що війна – це як у сексі: як заплануєш, так і буде.
Але наш батальйон здебільшого стоїть в обороні, тож у мене сексуальний досвід в основному в обороні, скажемо так. Ми дуже рідко наступаємо. І так судьба склалася, що нас кидають на ті напрямки, де завжди атакують.
Не можна оборонятися однаково кожен день. Вас сьогодні штурмує ворог, він поніс втрати. Там також люди – не тупі і не слабі.
І на наступний ранок у них вже зовсім інший план. Ворог враховує всі мої дії і намагається впровадити протидію. Якщо я буду повторюватися, то це дуже швидко, як у сексі, набридне. А в житті ми не відіб'ємося, підрозділ понесе втрати і буде втрата територій.
Постійно треба вводити щось нове. Це не значить, що нове озброєння. Якусь нову тактику, нові засідки, все нове: вогневе ураження, мінування, дистанційне мінування – є безліч мільйонів варіантів.
"Я не переживаю за якусь позицію, а хвилююся за весь підрозділ, щоб не було принципу доміно"
– На Сіверському напрямку ви з літа 2022 року. Чому вас так довго тримають на цій ділянці фронту?
– По-перше, це треба запитати у вищого керівництва. По-друге, я не хочу, щоб зараз нас переміщали.
Командирам усіх рівнів я пояснив, чому для нас це буде гірше. Розумієте, нас не перекинуть у краще місце – ніколи. Ми тут знаємо кожен кущ. У нас непогана лінія окопів.
А якщо перекинути на ділянку, де ми відступаємо, там узагалі не буде окопів.
Так що живучість нашого підрозділу – тільки в наших окопах.
– Як ви оцінюєте підготовку ворога? Колись ви раділи, що вони не вчаться, але ж вони таки багато чого навчилися?
– Ми їх навчили, блін (робить паузу). За підготовку не знаю, але вони воюють гарно. У них немає дефіциту особового складу.
Я не знаю, як воювали в Сталінграді в Другу світову війну, але бачив, як реально один ворог біжить 700 метрів чистого вигорівшого поля, вмирає, а потім біжить інший, підбирає автомат першого і біжить далі до нас в окопи.
Я все міг зрозуміти, але не розумів, як дві людини можуть бігти через поле 700 метрів, щоб прибігти до нас в окопи і вмерти за 5 метрів.
Але тут я таке бачив. Так що не знаю, яка в них підготовка, але, п*здець у них крутєйша мотивація.
– В чому ми кращі за ворога зараз?
– Не можу сказати за всю країну. Скажу за себе.
Я вважаю, що ми віддаємо адекватні накази особовому складу. Накази були різні і про відхід теж були. Хлопці часто хочуть відступити, відійти. Я їм такі речі розказую, що куди вже, тут треба тільки наступати (сміється).
Я не переживаю за якусь позицію, а реально хвилююся за весь підрозділ, щоб не було принципу доміно.
Якщо якась позиція неактуальна, то, по-перше, нахрін на ній ми сидимо, а по-друге, головне, щоб вся смуга не впала. Ми бережемо особовий склад. Іншого особового складу у мене не було – все.
Ну і плюс, не побоюся цього слова, ми найбільш технологічний підрозділ у нашій бригаді, ми дивимося за трендами моди.
– Чого ворог зараз боїться найбільше?
– Спіймаю – спитаю (сміється). Мені здається, що своїх караючих органів він боїться набагато більше, ніж вмерти на війні. Бо на війні можна або вижити, або загинути. А там за невиконання наказу він по-любому груз 200.
Отака в них система мотивації. Краще б вони, як наші, жалілися у Facebook і на гарячу лінію б дзвонили.
– У попередніх інтерв'ю ви багато розповідали, як брали росіян і бойовиків "ЛДНР" у полон. Хто з-поміж тих, кого ви взяли в полон, вас найбільше здивував?
– Крайній полонений, взяв його наш сусідній підрозділ при невеличкій нашій підтримці.
Ми знищили позицію, хлопці зранку пішли її донищити, а там оказалася одна обізяна.
Вони її взяли. А що здивувало? Молодий хлопець, 35–36 років, чистий вагнерівець, був у Сирії, в Африці, був на "бунті" Пригожина, йшов на Москву.
Такі цікаві речі мені розказував про ті їхні колони, як вони йшли на Москву, як їх зустрічали хлібом-сіллю. Це одна була колона 5 тисяч військовослужбовців, інша колона була 17 чи 20 тисяч, він казав. Там реально "вагнерівці" ішли без спротиву.
Розказав про наміри Пригожина Євгенія Вікторовича. Скажу чесно – я в них не помилився. Я знав, що якщо він стане їхнім верховним, то він закінчить війну. І полонений підтвердив.
Я його запитував: "Захватываете вы престол и что дальше, ваши дальнейшие движения? Вы спрашивали у Евгения Викторовича?".
"Да, мы заканчиваем войну, нам не нужно со славянами воевать, будем дальше думать о других странах". Але в один момент Пригожин каже: "Все, п*здец, баста, пацаны, разбегаемся".
Цікаво, що майже весь контингент, як він мені сказав, привезли з Африки і Сирії за два тижні до бунту. Тобто не зібралися люди в день, коли він виступив у себе на телеграм-каналі і сказав: "Все, мы идем на Москву. Где снаряды? Мы пошли".
Ні, вони прилетіли завчасно ще за два тижні. Це, мабуть, з таких класних, я з ним один день спілкувався і потім попросив ще гарних хлопців, щоб через декілька днів мені знову виділили з ним невелику аудієнцію.
– Тобто вони їхали скинути Путіна, за його словами? Чому ж відмовилися від цієї ідеї?
– За скільки-то кілометрів Пригожин сказав: "Все, дальше не идем". Він не знає, чого – це рядовий боєць. Насправді дуже умна людина, реально.
Мені б бійців такого характеру, я б гарно наступав, а оборонявся взагалі би шикарно. Дуже професійний хлопець, розбирається майже у всьому озброєнні.
Розказав про їхні заробітні плати. Можу сплутати місцями. Сирія, здаєть
"У відповідальності й по самовіддачі дівчата кращі"
– Ви своїх бійців постійно називаєте "діти". Чому?
– А як їх назвати? Від друзів можна відмовитися, з товаришами можна розбігтися і посваритися, підлеглий взагалі розвернувся і пішов у іншу сторону, а від дітей не можна відмовитися.
Як від країни не можна відмовитися, так і від дітей не можна відмовитися.
– "Бійця не треба любити, його треба берегти, а щоб берегти, його треба їб*ти". Це ваші слова. Що значить оце "їб*ти"?
– Я так сказав? Це ж треба було так мочканути (сміється).
Насправді іноді буває, що особовий склад ходить без бронежилета, і прямо на бойових позиціях. Не стріляють пів години – все, він без броніка.
Іноді пілоти собі можуть дозволити сидіти в бліндажі, літати без бронежилета. Ладно, ти літаєш без бронежилета, ну але виходиш ти ж на вулицю – одінь броню. А тут бац, бачу обстріл іде, а він сидить без броні.
Чим краще риєш, тим більше живеш. Накрив бліндаж – живеш, не накрив бліндаж – вмер. От за це треба їб*ти і дуже сильно.
Якщо вони туплять і не роблять те, що потрібно, звісно, я сварюся дуже сильно.
І взагалі, як би там не було – аби він був лише живий, все остальне ху*ня. Я особовий склад не б'ю. Але підзатильника можу дати. Якщо я йому дам підзатильника, щоб він вдів бронежилет і вижив, то я йому дав би їх чотири.
І скажу чесно: наберу його дружину, повернеться він додому, і вона йому дрином дасть ще два рази, по тому самому місці.
– Доводилося набирати дружин?
– Ні, ще не набирав, але пугаю всіх (сміється). Кажу: "Будеш жалітися – наберу дружину". Розумієте, на війні дуже часто притуплюється відчуття страху. А ще є наша оця ху*ня: "авось пронесет" або "не со мной".
Нах*й це "не со мной"! Вийди в бронежилеті, ми ж не стоїмо 20 годин на посту. Почався обстріл – одінь броню.
– Як ви ставитеся до помилок? Ви даєте людям помилятися?
– Канєшно. Але дивлячись, що за вашою помилкою потягнуло.
Якщо ви розбили мобільний телефон – хрін на вас. Якщо розбили дрон, якщо це перша помилка – прощу. А якщо помилка, яку тебе три місяці вчили не робити – накажу. А якщо із-за твоєї помилки загинув особовий склад – роздеру. Все. Проста математика.
Крайні тижні, коли були активні штурмові дії, я проводив наради і першим ділом я їб*в штаб, їб*в себе в тому ж штабі за те, що я такий долбо*об, потім їб*в командирів рот і ще їб*в командирів взводів.
Але почав я з себе, озвучував свої помилки, потім помилки свого штабу, п'яте, десяте, четверте.
Бій закінчився, ми відновили позицію о 16-й, о 18-й в мене нарада в командира бригади, о 19:00 я вже розносив батальйон. Не бійців, а командирів підрозділів, хто до цього допустив, і себе в першу чергу.
І скажу так, що я зробив деякі кадрові зміни. Втрат було небагато, але вони були, і для мене це неприпустима розкіш.
Якби той боєць був живий, я б йому за ту тупість розбив би лице по-отцовськи, а не дав би підсрачник.
Але не можу я його оживити із-за його ж тупості (емоційно). А це мав побачити командир, який там був недалеко. Тому роботу над помилками ми також робимо постійно, і немає в нас такого, що віноват тільки солдатик.
– Робота над помилками – наскільки вона важлива під час війни?
– Дуже важлива, дуже-дуже-дуже (емоційно). Ви помилки можете робити кожен день. А треба робити роботу над ними, розбиратися, знаходити настоящу причину, в чому вона була, якою б вона не була б обідна – затупив, перенервував (робить паузу).
От, наприклад, коли йде бій у батальйоні, нас штурмують, і всі хочуть там поучаствувати. І даже, якщо хтось сидить за 8 кілометрів, також хочуть.
У мене зразу бронегрупа прогріває машини – "Ми мчимо!". Я кажу: "Тихо-тихо, це не крайній бій. Може, це відволікаючий удар".
Не можна всі дрони туди повернути, не можна всі вогневі засоби направити, бо, може, просто нас викривають. Потрібно трішки бути з фантазією.
– Скільки років наймолодшому вашому бійцю?
– Важко сказати… Знаю, скільки найстаршому – 63 роки.
– Для якої роботи старші підходять краще, а для якої молодші?
– Старші не втечуть, вони не можуть втекти (сміється). Але це не про цього старшого. Взагалі в підрозділі ніхто не тікає, дякувати Богу.
Ситуації бувають різні, підрозділ тримається, б'ється до останнього москаля.
Наголошую: не до останнього мого солдата, а до останнього москаля підрозділ б'ється.
– Скільки у вас загалом дівчат у батальйоні?
– Як для мене, багато. Маленький взвод дівчат. Це здебільшого медики, діловоди деякі.
А щоб з топових, хто в двіжухах бере участь майже в кожному бою – це дві, плюс ті, які забезпечують бої – умовно кажучи, до трьох дівчат.
– В чому дівчата на війни кращі за хлопців?
– У відповідальності. 100% кращі. Але до тих пір, поки вона тебе любить чи поважає (сміється).
Як тільки каприз якийсь або образа – це ледь не саботаж. Дуже важко буває. Отак кричиш, говориш, говориш, кричиш, а потім мовчиш і понімаєш – одне і те саме.
Хочеться вийти, грюкнути дверима, але ж це мій штаб, я не можу вийти (усміхається). Через це вони грюкають дверима. Я кажу: "Ну що ж ти робиш"? А вона мені: "Я не спеціально".
Але у відповідальності по виконанню задач, у самовіддачі – дівчата дуже страшні в хорошому смислі цього слова. У нас немає дівчат штурмовиків, це моє особисте бачення як командира. Але я дуже люблю, коли дівчата – пілоти.
У нас є зараз дівчата старші над пілотами. Одна з них займається нічними бомберами, інша займається FPV і "Мавіками".
І в майбутньому вони будуть командирами взводів, тобто у підпорядкуванні в них буде 40 мужиків.
"Не треба людям вішати на вуха лапшу – треба говорити, що не все так добре"
– У суспільстві зараз багато розмов про мобілізацію. На вашу думку, як би мала відбуватися мобілізація в ідеалі?
– Тут що не скажеш, всім будеш ворогом народу. Скажи: "Не нада мобілізацію" – свої зачмирять, "Нада мобілізацію" – піда*ас, сам воюй.
Я вважаю, що в нас не в мобілізації проблема. А в недовірі людей, умовно кажучи, по відношенню до військових, оце, мабуть, найважливіше.
"Нас пошлють – ми помремо". Та чого я тебе маю посилать? Іди вбий, не вздумай вмирати – іди вбий.
І плюс наш марафон. Ми там вже всіх вбили. Я до сих пір не понімаю, що я тут роблю. Давайте говорити, що не все ж ідеально, давайте говорити, що є ж іще ху*ове.
Коли оточували Київ, ми ж говорили, що Київ оточують, а не що вони ще в Білорусі – і люди гартувалися. А зараз у нас все аху**но, і всі забили болт. Давайте говорить правду.
Ми зробили, я там недавно читав, аналог "Ланцета", всі новості про це трублять, бл*дь.
Да подивіться ви в ТТХ (тактико-технічні характеристики – УП). Той вже на 150 км летить, цей – ще на 40 км. Який аналог? (емоційно) Аналог чого? Хороший аналог FPV ви зробили? Гавно вопрос. Хлопці і так деякі на 30 км літають. Треба ж правду говорити!
А то зараз в Україні всі подумають: "Ага, в нас же є "Ланцет"! Нічого собі! Все, москалів нема – ї*ашим Ростов!".
Ні, так воно не відбувається. Запускать його будуть 15 км з тилу, бо це така скотина – ніхрена собі, плюс станція керування та інше. Через це полетить він тільки на 20 км. Але в нас же всі думають, що ми знову зараз виграємо війну! Бо хтось щось пи*данув, а інші не розібралися.
От в цьому шляпа. Вже придумали аналог "Ланцету", але ще потрібно модифікувати, щоб збільшити якість вогневого ураження. Але це поліпшить на 7% ситуацію на сьогоднішній день. А у нас написано: ніх*я, ми придумали, завтра всім пиз*ець. Всіх уб'ємо, одні останемося, дефіс – пізд**ж.
– Тобто головна проблема – це пізд**ж?
– (Робить паузу) Круговое нає*алово. Це фраза з одного фільму. Оце золота наша фраза.
– Потрібно говорити із суспільством більш по-дорослому?
– Та харашо, не хочеш говорити – не говоріть вообще. Або просто напишіть правду.
Якби це все читав як цивільна людина, я б теж думав: "Нах*я мені іти воювати – у нас же "Ланцети" є, у нас же морські дрони".
А те, що щоб той морський дрон доїхав, хлопці роблять кучу роботи підготовчої, планування, кучу всього.
А у нас же думають: "Все, ми зараз зах*яримо весь Чорноморський флот". Якийсь нонсенс для мене, це для мене недопустима річ – хватить пиз**ть.
– Як ви ставитеся до мобілізації засуджених?
– Офігенно. Я собі в батальйон готовий хлопців взяти. Реально створити з них окрему роту, і з радістю очолив би командування над ними.
– Не переживаєте через їхнє минуле?
– Вони ж сидять не за вбивство. Хтось мобільний телефон вкрав, хтось десь ліс крав, в якомусь лісництві його поймали. Хтось отмазатися не вспів, у когось трошки грошей не хватило за кредит. Хтось по п'яні трошки побився, ДТП – різне буває.
Та нормальні рекси, я би собі взяв. Я знайшов би спільну мову зі своїм особовим складом і доказав би, що вони будуть служити під моїм керівництвом, а не я під їхнім. Все працює на батальйон.
Але мені сказали, що мені їх не дадуть. Я просив. На бригаду, може, й дадуть, а в батальйон – не дадуть.
– Пояснили, чому?
– Це вже потім коли-небудь розкажу. Я б хотів, щоб вони в мене були, але в мене їх не буде. І мені за це обідно.
– У новому законі про мобілізацію немає згадок про демобілізацію. Як ви до цього поставилися?
– Я ніяк не поставився. Не я пишу закони. Але і не розумію, як зараз може бути демобілізація.
– Вона можлива зараз взагалі?
– В теорії – канєшно, а на практиці зараз – ні. У мене в голові не вкладається, як зараз може бути демобілізація. Я щось не бачу заміни своєму особовому складу.
Якщо у нас зараз іде некомплект у підрозділах, про яку може йтися заміну? Як воно може відбутися, як її можна зробити?
Демобілізація – це один пішов, інший став на його місце. А коли є тільки один?
Як командир скажу, я б, мабуть, не дуже сильно хотів, щоб зараз у мене змінилося 60% особового складу на новий. Бо ці вже давно в боях, навчені. Але враховуючи, що я їх називаю дітьми, і я людина, то хотів би, щоб вони відпочили.
Я би сам хотів би на пів року, щоб мені дозволили десь пропасти на теренах Батьківщини.
Я просто знаю, що потім багато з них вернеться (робить паузу). Двоякий стан, іменно двоякий. Я не знаю, як це правильно все зробити.
"Зараз ми не виграємо"
– Пів року тому в одному з інтерв'ю ви сказали, що якщо взяти всі фронти цієї війни, то на той час ми програвали. Зараз ми виграємо?
– Ні. А як ми виграємо, якщо ми втрачаємо населені пункти?
У нас багато проблем – в мобілізації, в медіа, у відношенні населення до війни, в майбутніх новобранцях. І у настроях в самих військах. Давайте говорити про це чесно.
– Втома?
– Втома, трошки недовіри, не така вже мотивація, як у 2022 році.
Особовий склад уже інший. Тоді ж хлопці ледь не з лопатами йшли на штурм, і без наказу могли йти.
Я, наприклад, теж втомився. КПД моє не таке вже, як було раніше.
Можливо, те, що я дорослішаю, не за віком, а за набуттям бойового досвіду. Можливо, грубішаю.
А можливо, раніше я вважав, що мені треба лізти в кожен бій. Взагалі 2 ворожі бійці наступають за пів кілометра – все, вони мої і тільки я маю їх знищити любими методами. А зараз – хай "діти" і без мене повоюють. Я посиджу поруч збоку, подивлюся, командувати не буду.
Але є дуже багато процесів, які боєць, будучи в окопі, не може зробити: у нього даже немає часу про них просто подумати. Бо його атакують, він атакує, або він відстроюється, позиції облаштовує.
А в мене є час подумати, подивитися за модою, щось зробити нове, протестувати і ввести це у війська.
Я змучився, а мій особовий склад, деякі воюють по 10 років, і вже третій рік під моїм керівництвом тільки в окопі. Канєшно, вони уставші, в 100 разів більше, ніж я. Я взагалі не знаю, як вони тримаються.
– Ви вже понад 10 років на війні. Ви взагалі без війни зможете жити?
– Канєшно. Вообще шикарно. Навіть не сумнівайтеся. Але при одній умові – щоб мій підрозділ не залишався в зоні бойових дій. Я не зможу бути вдома, а мій підрозділ щоб був тут. І на підвищення я не хочу.
Мене поки що влаштовує мій колектив. Зараз ще трошки внесу деякі кадрові зміни, мої офіцери це відео побачать, вже будуть деякі зрушення в нас.
Та й загалом – дорогу молодим.
Роман Кравець, УП
Фото та відео Назарій Мазилюк, УП
