Де списки агентів КДБ, якщо архіви радянських спецслужб розсекречені? Інтерв'ю з істориком Андрющенком
Діяльність Комітету державної безпеки СРСР оповита безліччю міфів та легенд, адже тривалий час інформація про справи, якими займався КДБ, та людей, які працювали на нього, була засекречена.
В 2015 році в Україні відкрили доступ до архівів радянських спецслужб. Один із тих, хто їх досліджує – історик Едуард Андрющенко. Він займається цим уже 6 років.
Про свої знахідки Едуард розповідає в Telegram-каналі "KGB Files" і книзі "Архіви КГБ. Невигадані історії".
"Над деякими справами я працюю місяцями. Часто ділюся всім цим з дружиною. І вона каже: "У мене є відчуття, що ці персонажі просто з нами вже живуть вдома, бо чую про них щодня". Можливо, в якісь моменти герої мені навіть снилися, але я не запам'ятав цього. Хоча я б не здивувався, якби це було", – каже Андрющенко.
Де шукати повні списки агентів, які працювали на Комітет держбезпеки? Чому досі не знайшли документів, які б підтверджували зв'язок Віктора Медведчука з КДБ? Як потрапити в архів СБУ і що там можна знайти? Про це "Українська правда" поговорила з Едуардом Андрющенком.
Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
"Агенти Північної Кореї завербували киянина. За інформацію платили настоянкою із женьшеню"
– "Працювати в архіві – нудно". Що ти скажеш людям, які так вважають?
– Я часто сміюся над собою, коли згадую, що в студентські роки, коли я вчився на історичному факультеті, мені десь так само здавалося.
Колеги, знайомі питали: "Слухай, а чого ти не з'їздиш в архів СБУ? Там же якраз закон ухвалили, архіви (радянських спецслужб – УП) розсекретили. Пошукай по своїй темі. Точно ж щось буде!". Ну я і поїхав.
Для моєї теми цей похід в архів був великим розчаруванням, тому що дуже-дуже мало там було чогось ексклюзивного, чого я не знав. Але водночас там стільки інших класних історій було, що я просто сидів і читав їх, як якусь захопливу книжку.
Я це все скопіював собі на флешку. Відтоді в мене це свого роду хобі. Буває, що є вільний вечір і я відкриваю та читаю архівні файли (а за роки роботи я тисячі й тисячі їх накопіював), вишукуючи якісь цікаві сюжети.
– Коли ти лише починав цим займатися, то казав, що дуже хочеш знайти історію справжнього шпигуна. Хто в твоєму розумінні був "справжнім шпигуном"? І чи вдалося тобі знайти таку історію?
– Якщо йдеться про 1930-ті роки, то там фабрикувалися справи про шпигунів, і ти розумієш, що в 99 випадках зі 100 це – вигадки.
Один із пунктів, традиційний для тисяч і тисяч репресованих у той час – те, що вони "планували замахи" на перших осіб радянської України і всього Союзу та мали "зв'язки з іноземними консульствами", що трактувалося як "шпигунство".
Інша справа – часи "Холодної війни": там теж були нюанси, але більшість справ про шпигунів – справді про людей, які якимось чином були завербовані.
Моя улюблена історія – про киянина, якого завербувала на початку 1970-х років розвідка Північної Кореї. Він працював на військовому заводі "Арсенал-2", де ремонтувалася військова техніка.
Корейці, які приїхали сюди нібито на стажування, насправді були розвідниками. Цей чоловік був керівником їхньої практики. Вони здружилися: він любив випити, а вони приносили свою корейську горілку, щось там йому розказували, почали подарунки дарувати і врешті-решт попросили дещо переписати, перефотографувати з документів, які мали гриф "секретно".
Він копіював, фотографував, виносив. Все це роками тривало. А вони замість грошей переважно розраховувались з ним своєю настоянкою на женьшені. Зрештою його викрили, арештували й дали 10 років таборів, де він і помер.
На цю людину збереглася і кримінальна справа, і оперативна справа, в якій є всі прослуховування, зйомки прихованою камерою тощо. Знайти таке в архіві – на вагу золота.
"Трикімнатна квартира і тисяча рублів для агента за вбивство Коновальця"
– Окрім людей, які шпигували на користь іноземних держав, були й ті, хто співпрацював із Комітетом держбезпеки. Як би ти описав портрет середньостатистичного агента КДБ?
– Якихось особливостей, за якими ми б впізнали таку людину, я не помічав.
Єдине, що коли людина досягала 70 чи 75 років, то її виключали з агентурної мережі.
Не вербували, наприклад, партійну еліту певного рівня. Це було табу, таких не чіпали. Будь-які дії проти партійної номенклатури, чого б це не стосувалося, могли бути тільки після схвалення на найвищому рівні.
Якщо брати робітника якогось звичайного заводу, який не пов'язаний зі сферою оборони чи якимись секретними речами, то його з меншою вірогідністю хотіли завербувати, ніж, наприклад, письменника чи працівника режимного об'єкту.
Суттєвим важелем для вербування був компромат. Але якщо людина за своїми поглядами була "радянським патріотом", то такого намагалися завербувати "на патриотической основе".
– Чим зазвичай розраховувалися з такими людьми? Вони працювали за винагороду?
– Винагорода бувала, але не варто думати, що це золоті гори. Якщо це звичайний агент, який крутиться в середовищі дисидентів і щось там про них доповідає, то ішлося про десятки, зрідка сотні рублів.
Щодо винятків, то можна згадати більш ранній період – часи НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ, який існував до 1946 року – УП). Тоді був такий Василь Хом'як, який допоміг у вбивстві Коновальця. За це йому дали трикімнатну квартиру і, здається, тисячу рублів.
Ще один цікавий епізод. Людина співпрацювала з МДБ (Міністерством держбезпеки, яке існувало з 1946 до 1953 року – УП) у справі протидії повстанцям на західноукраїнських землях. І за 15–20 років після цього звернулася вже до КДБ, каже: "Я тут будинок в селі у себе новий будую, немає будматеріалів". Вони подивилися в архіві, знайшли підтвердження, що він сравді допомагав, і в якості вдячності як винагороду виписали йому якусь кількість цегли.
Інший агент так само через роки звернувся і сказав: "Я оце вам допомагав колись, а в мене жодного подарунку немає. Я б хотів якийсь нагородний пістолет або годинник, але щоб там було написано, що саме від КДБ". Йому пояснили: "Ми вам щось подаруємо, але напису "Від КДБ" там точно не буде".
Але якщо людина була завербована через якийсь компромат, то не було особливої потреби їй щось виплачувати, бо вона усвідомлювала, що якщо не буде виконувати завдання, то її можуть посадити.
– Яка з історій про агентів, яку ти знайшов у розсекречених архівах радянських спецслужб, вразила тебе найбільше?
– Я зараз читаю справи кількох агентів часів НКВС. І є одна трагічна історія.
Троє агентів, серед яких був академік та один із найвидатніших українських філософів того часу Володимир Юринець та відомий етнограф Антін Онищук, були завербовані в першій половині 30-х: їх залякали, перед ними була дуже чітка перспектива арешту. Вони всі думали, що це якимось чином їх врятує. Але не врятувало.
Їхні куратори, серед який був такий собі Микола Грушевський – далекий родич Михайла Грушевського, почали вимагати від них фальшивих повідомлень, щоб на основі цих даних фальсифікувати справи проти інтелігенції.
Зокрема це стосувалося Михайла Бойчука: один із агентів написав, що Бойчук нібито планує підірвати пам'ятник Шевченку в Харкові. Це абсурдно звучить, але це увійшло в документ, що "українські націоналісти хочуть підірвати Шевченка".
Пізніше на допитах Юринець розповідав: "Я був змушений напиватися перед зустрічами з куратором. Він мені диктував, а я щось там на п'яну голову писав, намагався вигадати".
"Люди хочуть бачити серед агентів КДБ половину Верховної Ради і селебрітіз. Але це не так"
– Чи завжди бути агентом радянських спецслужб означало бути зрадником? Чи інколи траплялися люди, які співпрацювали зі спецслужбами, але нічого корисного не робили для них?
– Таких називали агентами-двурушниками. Тобто це ті, хто нібито погодився на співпрацю, але не був щирим у своїх обіцянках допомагати органам, передавав їм якусь повну маячню.
Приклад – Остап Вишня. Він був завербований після 10 років таборів. Працював у агентурній мережі, але нічого корисного не розповів і страшенно дратував своїх кураторів.
– Один із тих, навколо кого є дуже багато чуток про те, що він міг працювати на КДБ – Віктор Медведчук.
Чи намагався ти щось знайти про цю людину в архівах? І чому, на твою думку, досі немає підтвердженої інформації про те, що він співпрацював із радянськими спецслужбами?
– Якби це ім'я десь мені трапилося в архіві, я б, звісно, звернув на це увагу. Але нічого не було. Гадаю, що в ті часи, коли він був не останньою людиною в державі, якщо десь що і лежало, все було підчищено, знищено.
Але факти його біографії вказують, що, будучи сином людини, яка засуджена за український націоналізм, без співпраці з КДБ було неможливо вступити на юридичний факультет Київського університету. Це логічні речі.
На жаль, прямих доказів (співпраці Медведчука з КДБ – УП) немає. Але це один із тих випадків, коли, напевно, і немає особливої потреби шукати залізні докази, бо і так все очевидно.
– Коли говорять про тему відкритих архівів, часто можна почути: "Так а де ж списки агентів КДБ?". Чому їх досі немає?
– Треба розуміти: Комітет подбав, щоб такої інформації залишилося мінімум. Було кілька хвиль знищення документів. Найбільша – наприкінці 1980-х перед розпадом Союзу.
Насамперед збереглися справи тих агентів, які працювали на окупованих територіях під час Другої світової. А от справ тих, хто, наприклад, діяв у середовищі дисидентів, на жаль, немає.
Тобто якогось документа / фонду / картотеки, де був би список всіх агентів КДБ УРСР, не існує.
– Чому дослідники не можуть зараз скласти список із імен тих агентів, яких їм вдалося ідентифікувати по якихось окремих справах?
– Особисто мені не така вже й велика кількість агентів траплялася.
Люди ж зазвичай чого чекають? Що вони побачать серед агентів КДБ всі знайомі прізвища: половину Верховної Ради, якихось селебрітіз…Але ті імена, які я зустрічав, навряд чи щось скажуть широкому загалу.
Наведу приклад. Серед агентів КДБ мені трапився скульптор Едвард Кунцевич – автор частини бюстів на станції метро "Університет" та пам'ятника Леніну в Донецьку. В нього був криптонім "Символ".
Але більшість криптонімів, які мені трапляються, я не зможу розшифрувати. Та й мети особливої такої перед собою не ставлю. Хоча колекціоную якісь рідкісні, дивні криптоніми. Наприклад, агент "Барокко" або в середовищі Академії наук був агент "Турбогенератор".
"Ображений на керівництво майор КДБ зателефонував жертві: "Обережно, за тобою стежать!"
– Якщо говорити про самих спецслужбівців, як виглядав середньостатичний співробітник КДБ?
– Часто кажуть, що в КДБ усі були надзвичайно розумні, надзвичайно професійні, все про всіх знали. Але це щось таке з галузі кіно й літератури, тому що ти часто читаєш справи і бачиш звичайних людей.
Був випадок, коли капітан КДБ сідав у літак. Він дуже сильно напився, його не хотіли пускати на борт і він влаштував скандал, кричав: "Я з КДБ!". А потім сказав: "У літаку бомба!". Коротше, літак нікуди не полетів, його свої ж забрали, покарали пониженням у посаді.
Або майор КДБ з Рівного. Він був незадоволений тим, що його не підвищують і дуже конфліктував через це зі своїм начальством, його мали звільняти. І він так був на них ображений, що зателефонував об'єкту спостереження і сказав: "Обережно, за тобою стежить КДБ, а твої друзі – такий-то і такий-то – є агентами, вони про тебе доносять".
Дуже часто з документів справ помітно, що вони зовсім не розуміють тему, якою займаються, про яку доповідають.
Звісно, були випадки і професійної роботи, коли вигадували якісь дуже закручені комбінації.
Наприклад, мені подобається історія початку 1960-х років. Зі Львова до Києва їхала група консульських працівників: британські й канадські дипломати. У КДБ була підозра, що вони – шпигуни, які фотографують військові об'єкти і роблять у своїх зошитах нотатки.
Тому кдбісти захотіли їх перевірити: викупили два сусідні купе, провели телефонний кабель, щоб постійно тримати зв'язок між собою, спиляли в багажному відсіку стінку між двох купе і замаскували це, щоб ніхто ж не помітив.
Вночі, поки їхав потяг, вони зняли цю стінку, витягли валізи цих дипломатів, відфотографували документи, ніхто нічого не помітив. На випадок якщо хтось щось почує випадково і захоче відкрити багажний відсік, вони зробили замичку всередині, щоб зовні не можна було відкрити це сидіння.
– У тебе є "улюблений" персонаж серед співробітників КДБ – полковник Сєкарєв. Чому саме ця людина?
– Просто він мені часто трапляється в різних справах.
Він був спочатку куратором Марії Сосюри, а потім виписував постанову про її арешт. Потім він мені трапився у справі Агатангела Кримського, якому теж виписав постанову про арешт.
Це був один із головних кураторів агентурної роботи в середовищі української інтелігенції 40–50-х років.
До України він приїхав десь у 1940-му: зовсім молодий, без закінченої вищої освіти, без розуміння українського контексту, української мови, без досвіду. Але при цьому всьому його практично одразу поставили на цей, як мені здається, дуже важливий напрямок – працювати з агентурою в Академії наук, серед письменників та в релігійному середовищі.
"Право на доступ до розсекречених архівів мають усі, незалежно від роду занять"
– Що б ти порадив людині, яка ніколи не була в архіві, але, надихнувшись твоїм досвідом, захоче теж дослідити розсекречені документи спецслужб? Із чого їй починати і на що звертати свою увагу?
– Одразу зауважу, що в архів СБУ саме зараз не потрапиш фізично: це – режимний об' єкт і на час воєнного стану читачів туди, на жаль, не пускають.
Але цей архів приймає запити електронні і, відповідно, якщо якусь справу знаходять, то роблять електронну копію. Тобто починати треба саме з електронного листування. Це робиться в довільній формі, головне, щоб архівісти чітко зрозуміли, хто ви такий і що конкретно вас цікавить.
Багатьох потенційних відвідувачів архівів відлякує думка, що нібито треба щось доводити, щоб тобі дали справу на ознайомлення, що треба для цього якийсь диплом показувати чи посвідчення. Або доводити, що ти – родич репресованого. Ні. За законом, право на доступ до архівів мають усі абсолютно, незалежно від роду занять.
– А чи може бути така ситуація, що справа людини існує, але тобі її не дають на ознайомлення?
– У 99,9% видають, але бувають окремі нюанси. Наприклад, можу згадати нещодавно засудженого львівського ветерана КДБ, який навів російські ракети на Яворівський полігон. Копію його справи для мене відмовилися робити.
– Якщо підсумувати: що людина може знайти в архіві СБУ? Які види інформації їй можуть бути доступні?
– Насамперед кримінальні справи репресованих. Це те, чого збереглося найбільше.
Щодо матеріалів стеження за людиною або справ агентів, то шанси невеликі. Хоча спробувати завжди варто.
Софія Середа, УП
