Криве дзеркало ІПСО

Михайло Дубинянський — Субота, 1 червня 2024, 05:30

Війна – час абревіатур. Словесні надмірності не пристосовані до шаленого військового ритму, і після 24.02.2022 українська мова рясніє всілякими скороченнями: ЗСУ та ТРО, ТЦК та ВЛК, ППО та ССО, РЕБ та КАБ, HIMARS та ATACMS… Але особливе місце в цій лінгвістичній колекції посідає звучна абревіатура "ІПСО".

Про російські інформаційно-психологічні операції в Україні згадують щодня. Вони покликані деморалізувати наших співгромадян, розколоти наше суспільство, дискредитувати наші військові зусилля, посіяти в країні паніку та зневіру. Однак у більшості випадків ворог бере теми для своїх ІПСО не зі стелі – він використовує проти України її ж власні слабкості, недоліки та вади.

Більшість російських ІПСО – це криве дзеркало, яке, втім, лишається дзеркалом. Найчастіше в ньому відбиваються реальні вітчизняні проблеми, але в спотвореному та гіпертрофованому вигляді. І у зв'язку з цим постає питання про висвітлення таких проблем самою Україною.

Чи потрібно замовчувати негативні вітчизняні тенденції, щоб не кидати тінь на нашу країну і не легітимізувати криве дзеркало російської пропаганди? Чи потрібно відкрито обговорювати будь-який негатив, протиставляючи кривому ворожому дзеркалу своє власне – пряме та об'єктивне?

Підігравання російським ІПСО – це українські слова чи українські справи? Ворогу допомагає той, хто говорить про наші негативні сторони одночасно з російськими пропагандистами? Чи ворогові допомагає той, хто своїми діями постачає матеріал для російських пропагандистів?

Єдиної думки щодо цього в Україні немає. Ба більше, повномасштабна війна продемонструвала, що наші уявлення про неприпустиме та шкідливе для країни можуть змінюватися.

Так, у початковий період війни було фактично поставлено знак рівності між ворожими ІПСО та повідомленнями про українську корупцію. Вважалося, що потворний образ України як корумпованої держави створено російською пропагандою, а війна показала всьому світу справжню Україну – чесну та самовіддану. І спочатку посібником Кремля були готові оголосити будь-кого, хто заїкнувся б про вітчизняну корупцію після 24.02.2022.

Однак згодом ситуація змінилася. Про корупційні схеми в Україні воєнного часу почали говорити відкрито та охоче, незважаючи на те, що цю ж тему активно експлуатує ворожа пропаганда. І тепер посібниками Кремля вважаються вже не вітчизняні журналісти та блогери, які висвітлюють проблему корупції, а корумповані чиновники та силовики.

Читайте також: Маятник війни

Не можна сказати, що нинішні українські колізії є унікальними. Схожих прикладів у історії багато.

Скажімо, в 1938 Джордж Орвелл опублікував книгу "Homage to Catalonia", описавши власний досвід участі в громадянській війні в Іспанії. Центральне місце автор відвів непривабливим політичним розбіркам у республіканському таборі та відверто розповів про те, як іспанська компартія вдається до репресій і розправляється зі своїми конкурентами.

Ліва інтелігенція на Заході прийняла книгу в багнети. З погляду тодішніх західних антифашистів, Орвелл дискредитував республіканську Іспанію, оскільки оприлюднив речі, про які необхідно мовчати в ім'я перемоги над Франко, Гітлером і Муссоліні. Висловлюючись сучасною мовою, письменника звинувачували в тому, що він підіграв фашистським ІПСО. Але в уявленні самого Орвелла все було навпаки: республіканську Іспанію дискредитували комуністи зі своїми тоталітарними методами.

Повернемось у наші дні. В 2024 році російські пропагандисти приділяють особливу увагу українській мобілізації. Для Києва життєво важливо її провести. Для Москви не менш важливо її зірвати. Але питання про те, хто саме в Україні підіграє ворожим ІПСО, залишається відкритим.

Одні з нас вважають, що ворогові допомагають вітчизняні блогери, журналісти та користувачі соцмереж, які розповсюджують інформацію про незаконні дії військкомів у різних куточках країни та формують негативний імідж ТЦК.

А інші впевнені, що ворогові допомагають посадові особи, які зневажають закон у ході мобілізаційних заходів, застосовують до громадян фізичне насильство і оголошують тяжко хворих "придатними" задля виконання плану.

Українська громадськість постає перед вибором: чи висвітлювати ті аспекти мобілізації, які ганьблять сьогоднішню Україну? Тим самим ми легітимізуємо російські ІПСО та полегшуємо ворогові його завдання? Чи ми отримуємо шанс виправити ситуацію та відібрати у ворожих пропагандистів їхній козир?

Дилема не з простих. І часто представники громадянського суспільства роблять вибір залежно від того, хто саме став жертвою незаконних дій у ході мобілізації.

Читайте також: [Не] справедлива війна

Одна річ, коли зловживання, пов'язані з масовою мобілізацією, стосуються сторонніх обивателів десь у глибинці. Про такі випадки можна мовчати – щоб не лити воду на ворожий млин. Їх можна ігнорувати – щоби не дискредитувати Україну в розпал війни за виживання. На них можна заплющувати очі – щоб не створювати антирекламу мобілізації та не демотивувати мільйони наших співвітчизників.

Інша річ, коли мобілізаційні ексцеси торкаються людей свого кола: громадянських активістів, відомих волонтерів, блогерів, журналістів. "Своїх" в Україні захищає публічність та цехова солідарність. "Своїх" прогресивна громадськість образити не дає. І коли треба заступитися за "своїх", про темні сторони мобілізації починають говорити на повний голос, не боячись підіграти російській пропаганді.

Але якщо в розпал війни українське громадянське суспільство стикається з моральною дилемою, то для державної машини дилеми не існує. З погляду держави, дії "своїх" силовиків завжди виправдані.

В уявленні держави Україні шкодять не факти порушення законності, а публічне розголошення таких фактів. Для держави співавтори російських ІПСО – не військкоми, які практикують жорстку мобілізацію, а свідки, які викладають у Telegram відео з подібними інцидентами.

І, ймовірно, оптимальним рішенням, з державної точки зору, стало б усунення будь-яких дзеркал, доступних населенню як кривих, так і звичайних. Якщо жодного дзеркала взагалі не буде, то не буде й жодних віддзеркалень, які можуть зашкодити обороноздатності України.

Щоправда, важко сказати, чи можливо втілити такий сценарій в інформаційних реаліях ХХІ століття.

Михайло Дубинянський