"Я був максимальним ухилянтом, а тепер діти бавляться моїм "Золотим хрестом" – боєць Сил ТрО Євген "Лев" Полонський
Євген Полонський називає себе ухилянтом. І не простим, а максимальним. Він ніколи не хотів служити в армії та ігнорував війну ще з 2014-го.
Проте 24 лютого 2022-го він змінив свою думку. І записався до одного зі столичних батальйонів тероборони, який поспіхом формувався на Троєщині, неподалік від його будинку. Він не шкодує, що зробив це, навіть після важкого поранення. І зараз знову рветься на фронт. Бо війна, мовляв, затягує. А ще треба помститися за загиблих друзів.
Як це – штурмувати село на червоному джипі, що відчуваєш, коли в тебе стріляє російський танк, і про що думаєш, коли помираєш?
Про все це ми поговорили зі старшим солдатом 112-ої бригади Сил ТРО Євгеном "Левом" Полонським. Далі – його пряма мова.
Я ухилянт, прийшла війна – ліг спати далі
Я ухилянт з 2014-го року, ухилянт максимальний! Я вважав, що війна не в мене вдома, і ігнорував сам факт війни в Україні. Я принципово не хотів йти служити, когось захищати. Я мав інші пріоритети на життя: родина, двоє дітей, собака і морська свинка, заробіток та відпочинок. Так і жив, працював директором з продажу у великій комерційній фірмі, продавав автомобільні шини.
24 лютого 2022 року все змінилося, москалі прийшли під Київ, по суті – до мене додому, тому довелося одразу брати зброю в руки.
Той день я добре пам'ятаю. Десь о 5-ій зателефонував брат, сказав, що війна і на роботу можна не йти. Я повернувся на інший бік і ліг спати далі. Але за годину дійшло розуміння – війна справжня, стало страшно за сім'ю.
Одразу вирішив сховати рідних. Батьків, дружину та дітей вивіз із міста. Думав, що вони пересидять все на дачі. Але це була помилка, бо дача за Броварами, звідти москалі перли на Київ.
За кілька днів там вже велися бойові дії, над дачею літали снаряди. Довелося організовувати рятувальну операцію, повертати їх назад. Ми тоді з побратимами, як дурники, поїхали в сторону російських танків з автоматами. Зараз вже розумію, що тоді дуже пощастило повернутися живими.
У троєщинській теробороні став Левом
Сам я з київської Троєщини. Там і опинився в теробороні, просто пішов до військових, які стояли майже біля мого дому. З'ясувалося, що мій батько записався до ТрО днем раніше, ми про це навіть не знали. А вже зі своєю людиною в батальйон було легше потрапити.
Там мені придумали і позивний – "Лев". У мене таке захворювання – апное (у людини під час сну спостерігаються часті зупинки дихання – УП), коли я сплю, то гучно хроплю. І якось прийшов побратим вранці, нахилився наді мною і каже: "Оце ти лев!". Так позивний і причепився.
Тоді ми вважали, що готові до всього, що будемо вести якусь партизанську війну. Але зараз вже розумієш, що ми були чимось схожим на якесь ОЗУ (організоване злочинне угруповання – УП). Ми там всі були далеко не військові, було багато знервованих людей зі зброєю, з яких тільки починали створювати щось схоже на військо. Але всі були настроєні дуже рішуче! І ніхто тоді не думав тікати чи відступати.
Ще мене тоді вразило оточення в батальйоні. Ти сидиш і їсиш кашу, а поруч сидить мільйонер, їсть таку ж саму кашу, як ти, з таким самим автоматом, як у тебе! Вразила рівність людей. Всі залишили свої справи і взяли до рук зброю! Там не було якоїсь класової нерівності – всі були рівні.
Їду штурмувати село на червоному джипі
Повоювати в Києві так і не довелося. Мій перший бойовий досвід був згодом, уже на Харківщині. Перед виїздом набирали бійців на навчання операторів ПЗРК "Ігла" та "Стінгер". Мені, як водію, треба було завезти цих людей на полігон. Там ми пробули десь 5 днів, і я теж вирішив опанувати ПЗРК. А коли в березні прийшло розпорядження їхати на Харківщину, то з усіх, хто навчався, чомусь поїхав лише я.
Фактично ми мали прикривати кордон у районі сіл Одноробівка та Баранівка, за 6 км від кордону. Це ми вже дізнались, коли опинилися на місці, майже в сірій зоні. Нас їхала ціла колона, і на під'їзді командир каже: "Перші три машини зараз будуть заїжджати в село, брати його штурмом". А я сиджу у першій машині – червоному джипі. І тут така думка: я їду штурмувати село на червоному джипі!
Ми залетіли на тому джипі в Баранівку, дуже "тактикульно" розосередились (цей іронічний вислів військові використовують, коли людина зображує з себе дуже досвідченого бійця, насправді не маючи досвіду – авт.) по селу, вибрали собі сектори. Ми сприймали себе прям як якийсь спецназ, очікували одразу якогось бойового зіткнення. Але, на щастя, противника там не було.
На Харківщині ми пережили перші обстріли. Це був дуже важливий досвід. Коли по тобі починає щось стріляти важке, ти вже розумієш, з якої сторони в тебе це все летить, як на це реагувати, куди ховатися. Але то був і дуже лайтовий час. Прямих зіткнень з противником не було, але ми кожен день готувалися, що до нас хтось буде заходити.
До кінця літа у нас вже сформувалося сильне бажання воювати. Ми вже розуміли, що в нас щось виходить, що ми вже воїни. Нас тоді з Харківщини повернули в Київ, а ми рвалися воювати, хотіли приносити якусь користь. Для чого ми взяли до рук зброю? Щоб воювати! Хотілося скоріше воювати. І нас знову відправили на бойові.
Уже в дорозі дізналися, що прямуємо на Донбас. Так опинилися в селищі Ямпіль, що за 20 км на схід від Слов'янська. Оскільки в мене вже був певний досвід, то мене призначили командиром групи.
Я зі своєю групою вирушив на позиції. В дорозі ми були десь півтори години. Навколо – страшний краєвид: розбита техніка, пошматований ліс. Дуже моторошно. Плюс по нас постійно щось летіло – було дуже страшно.
Важче було від того, що в мене в підпорядкуванні були люди, за яких я відповідав. Але коли дійшли до позицій, почали окопуватися, то зрозумів, що не так вже й страшно. В окопі почуваєшся спокійніше, ніж ідучи лісом.
На початку 2023-го ми були в Серебрянському лісі. Умови там були дуже складні. Постійно йшов дощ або сніг – ти весь мокрий, земля важка. Ти всю зміну чекаєш, коли тебе замінять, щоб ти міг зняти мокрий одяг, щось з'їсти, просто відпочити.
Плюс там постійно щось прилітало, працював снайпер, кидали ВОГи (ВОГ-17, осколкова граната для 30-мм автоматичного гранатомету, на фронті часто використовують для скидів з квадрокоптера – УП). Один ВОГ залетів прямо до мене в окоп – він чудом не розірвався. Це знову про те, як мені щастить на війні.
Найважче було вночі. В цей час зовсім по-іншому, ніж вдень: більше хвилюєшся, якісь дурні думки в голову лізуть. Хлопці не хотіли відпочивати вночі навіть і 2–3 години, всі хотіли стояти на посту. Я розумів, що якщо вони постійно будуть в такому стресовому стані, то їх надовго не вистачить. Тому змушували їх трохи і полежати, і відпочити.
Танк залишив у мені майонезну банку уламків
Одного дня приїхав танк, який почав працювати саме по нашій позиції. Ми з окопу спостерігали в трубу розвідника, чи в цей час до нас ніхто не йде. Танк працював довго, доки не влучив. Влучень було два, чітко в позицію.
Перший вибух стався біля мене. Я на якийсь час втратив свідомість. Може, на секунд п'ять – десять. Мені так тоді здавалось. Це був такий дзвін, і потім все. В той момент нічого не боліло, нічого не турбувало. Максимальна концентрація, нуль якихось думок. Просто сидів, аналізував, що зі мною, що з хлопцями, що треба робити.
Після другого вибуху троє хлопців з моєї групи одразу загинули. Росіяни побачили, що влучили, і танк поїхав. Ми почали надавати першу допомогу, намагалися якось реанімувати хлопців. Я зрозумів, що отримав важке поранення. Зв'язку в нас не було.
Я ліг на спину і дивився в небо, дивився на цей понівечений ліс. Не було ніяких більше думок – я просто лежав, стікав кров'ю й очікував смерті.
Якимось дивним чином прийшли хлопці евакуювати мене. Я не очікував цього, тому був дуже щасливий. Коли мене загрузили на ноші і потягнули, то вже було таке відчуття... Вже про смерть не думалось взагалі. Я був впевнений, що вони мене витягнуть, що все страшне позаду і зі мною все буде добре.
Мені здалося, що вся евакуація зайняла хвилин п'ять. Насправді це тривало 2–3 години. Я на півдорозі втратив свідомість і прийшов до тями вже в реанімації. Мені тоді знову дуже пощастило. Багато факторів вказували на те, що я міг померти, бо самотужки пересуватися не міг. У мене були осколки в усьому тілі, перелами двох рук, перелами однієї ноги. Я висів на волосині, і якби просто мені не щастило по життю, то все було б інакше.
У шпиталі лікарі хотіли ампутувати мені праву руку, вона була сильно понівечена. Але приїхав мій рідний брат і не дозволив, наполіг, щоб лікували. З Донбасу мене перевезли в Івано-Франківськ і вже там діставали з тіла уламки. Їх було дуже багато – можна, напевно, майонезну баночку назбирати. Вони постійно десь і досі вилазять під шкіру.
Одного дня в мене почали трошки рухатися пальці. І я дуже здивувався, зрадів, що вони рухаються, можливо, що не все так погано, як я тоді думав.
Реабілітація була складною і довгою, але мені пощастило з реабілітологом. Він мене розробляв і змушував працювати. І досі пише в соцмережах, щоб я не опускав руки, а щось робив. Гарний реабілітолог – це 90% успішного одужання після травми.
Заслуга мого реабілітолога, що мені не дали інвалідність. Скоро в мене повторна ВЛК – сподіваюсь, що вирішать, що зі мною все добре, що я можу служити. І тоді – знову в бій!
Після поранення я міг звільнитися. Але не хочу. Для мене перебування в зоні бойових дій – це вже ніби як наркотик. І в багатьох так. Ніхто не хоче піти і просто пити десь каву в Києві, ходити на роботу. Це вже важко психологічно.
А ще є таке відчуття незавершеності, що ти ще не все зробив, що міг. І, безумовно, бажання помсти за побратимів. Коли ти спілкуєшся з рідними своїх загиблих побратимів, то навіть в їхніх очах читається: "Чому загинув мій чоловік / син / брат, а не ти? Чому так сталося?". Як би це не звучало грубо, але я їх розумію. Коли гине найрідніша людина, ти шукаєш причину, чому так, а не інакше.
Кожен знайде себе у війську
За епізод з танком я отримав відзнаку головнокомандувача – "Золотий хрест". Ця нагорода дуже важлива для мене, дуже дорога. Це така згадка про ті події, про тих людей, про те місце. Рідні також пишаються. Діти по черзі на піжами собі чіпляють, ходять по квартирі – дітям дуже подобається. Але всі кажуть, що краще б не було ні нагород, ні війни, ні поранення – нічого.
Я вірю в перемогу – в нас інших варіантів особливо немає. Нам у будь-якому випадку треба перемагати. Для цього треба робити все те саме, що ми робили перші пів року широкомасштабної війни. Коли люди готові були віддати за перемогу, вибачте, останні труси.
У Збройних силах кожен може знайти себе, хоч ти співак, хоч ти айтішник, хоч ти кіллер. Всі знайдуть себе. У війську є багато професій, які не пов'язані навіть зі зброєю, але теж дуже важливі. Якийсь звичайний кухар виконує багато важливої роботи для того, щоб люди, які хочуть і можуть воювати зі зброєю в руках, могли виконувати бойові завдання.
Зараз багато розмов про ухилянтів. Я думаю, що це також частина інформаційної війни. На мою думку, більшість людей наразі ставляться до цього спокійно – якщо дадуть повістку, то вони підуть. А ті, хто не хочуть воювати, або давно втекли, або зробили собі якісь довідки, пішли працювати в цирк.
Тому треба по-любому йти. Варіантів лише два: або ти сам підеш, або тебе змусять. То краще піти з чистою совістю самому.
Олексій Кашпоровський, ТРО Медіа для УП
