П'ять років Володимира Олександровича

Днями виповнюється п'ять років із дня вступу на посаду президента Володимира Зеленського.

Для російської пропаганди це привід заявити про "нелегітимність" українського лідера після 20 травня 2024 року.

Для опонентів Зеленського всередині України це привід визначитись із власними пріоритетами. Вирішити, що для них важливіше: звести давні політичні рахунки чи не підігравати росіянам.

А для решти країни це привід озирнутися назад і підбити попередні підсумки незвичного президентства в новітній українській історії.

Мабуть, найпровокаційніше запитання, яке може народитися цими днями, звучить так: чи погодився б Зеленський іти в президенти, якби хоч віддалено уявляв, якими стануть його п'ять років на Банковій? Чи, зазирнувши в майбутнє, засновник "95 кварталу" волів би відійти вбік і дозволив би Юлії Тимошенко розгромити Петра Порошенка та виграти президентські перегони? 

Цілком можливо, що Володимир Зеленський зразка 2019 року ухвалив би саме таке рішення. Але в сьогоднішнього Зеленського залишилося не так багато спільного з наївним шоуменом з минулого життя.

Так, нинішній Володимир Олександрович зовсім не схожий на себе п'ятирічної давнини – навіть зовні. А його президентство виявилося абсолютно не схожим на той сміливий політичний експеримент, про який наші співвітчизники сперечалися п'ять років тому.

У травні 2019 року дилетант Зеленський прийшов на державний корабель не юнгою, не матросом, не боцманом, а капітаном. Саме собою це виглядало джерелом серйозних ризиків для країни.

Проте передбачалося, що капітан-початківець буде вчитися політичному мореплавству в каботажному плаванні, поблизу рідних берегів. Очікувалося, що Володимир Олександрович набереться досвіду, вирішуючи звичні вітчизняні проблеми, з якими мали справу його попередники: корупція, бідність, необхідність економічних реформ, труднощі з євроінтеграцією, гібридна війна низької інтенсивності etc.

Але натомість вітчизняний корабель під управлінням Зеленського практично одразу ж винесло у світовий океан. Офіційний Київ зіткнувся з глобальними викликами, які не мали аналогів в історії незалежної України.

Кінець 2019-го: у Вашингтоні спалахує Ukrainegate. Прізвище українського президента стає відомим у всьому світі. Через телефонну розмову із Зеленським Палата представників оголошує імпічмент американському лідеру – втретє за всю історію США.

Січень 2020-го: увага всього світу прикута до авіалайнера "МАУ", збитого іранськими військовими. Це не лише найбільша катастрофа в історії української авіації, а й привіт від майбутньої Осі зла – задовго до появи перших "Шахедів" в українському небі.

Весна 2020 року: планету накриває пандемія COVID-19. Паніка та розгубленість, локдауни та обов'язкові маски, закриті кордони та безлюдні аеропорти, переповнені лікарні та дефіцит кисневих концентраторів – так виглядає нова світова реальність, в якій опиняються мільйони українців.

Читайте також: Кінець епохи Зеленського

Для президента Зеленського ці непередбачені глобальні виклики мали подвійний ефект.

З одного боку, планка вимог до нового глави держави різко зросла. Вихідцю з "95 кварталу" довелося доводити свою спроможність уже не на фоні старих вітчизняних політиків, а на тлі провідних світових лідерів.

Однак, з іншого боку, Володимир Олександрович отримав універсальне виправдання: важко звинувачувати політика-новачка в дилетантстві, якщо він зіштовхнувся з безпрецедентною проблемою, і всі довкола теж стали дилетантами. Нехай у 2020–2021 роках українські локдауни виявилися не надто ефективними, але хіба маститі державні діячі на Заході впоралися з цим набагато краще?

Характерно, що нині тодішні турботи, провали та вдалі ходи Зеленського практично забуті: їх заступила повномасштабна війна з Росією. 

Наприкінці 2020 року здавалося безперечним, що Володимир Олександрович залишиться в історії як президент епохи коронакризи, але тепер втратило значення майже все, що відбувалося до 24.02.2022. 

Тим часом потрясіння того часу стали для гаранта дуже цінною життєвою школою. Зіткнувшись із непередбаченими ударами на самому початку свого президентства, Зеленський вчився існувати в екстремальних умовах; імпровізувати та маневрувати; не розраховувати на світову стабільність. І в лютому 2022-го Путін мав справу вже не з колишнім благодушним шоуменом – що могло б призвести до фатальних наслідків для України, – а з відносно заґартованою людиною.

При цьому велика війна обернулася для українського президента таким же двоїстим ефектом, як раніше Ukrainegate або пандемія COVID-19.

З одного боку, планка вимог до Зеленського злетіла до неба. Найбільша війна планети за останні сорок років вимагає від глави держави колосальних зусиль, неймовірної стійкості, залізної волі, ініціативи та стратегічного мислення.

Сьогодні дії українського президента оцінюють, порівнюючи його навіть не з Байденом, Шольцем чи Макроном, а з легендарними історичними постатями на кшталт Вінстона Черчилля та Франкліна Рузвельта. І, звісно, живому Володимиру Олександровичу важко конкурувати зі знаменитими покійниками.

Проте, з іншого боку, російське вторгнення подарувало гаранту своєрідну історичну індульгенцію, принаймні на якийсь час. Як можна дорікати Зеленському за недосвідченість, якщо досвідом ведення повномасштабної війни не володіє жоден державний діяч у сучасній Європі? Як можна інкримінувати Зеленському непрофесіоналізм, якщо після 1991 року до повномасштабної війни не готувався ніхто з професійних політиків у всьому цивілізованому світі?

Велика війна, розв'язана Москвою, списує не все, але дуже багато. Але якщо масштабне військове протистояння майже повністю заступило діяльність Володимира Олександровича у 2019–2021 роках, то його нинішні вчинки заступить фінал цього протистояння.

Немає сумнівів, що українське суспільство прирівняє підсумки президентства Зеленського до підсумків великої війни. Причому мірилом виявляться не так об'єктивні результати бою з РФ, як їх суб'єктивне сприйняття. 

Якщо результат війни буде інтерпретований більшістю українців як перемога, то Володимир Олександрович увійде до історії героєм, а його промахи, слабкості, помилки та невдачі поступово забудуться.

Якщо ж фінал війни буде сприйнятий більшістю наших співгромадян як поразка, то винуватцем цього вважатимуть саме шостого президента. Тоді Зеленський вже не зможе розраховувати на поблажливість: ніхто не буде враховувати несприятливі історичні обставини або згадувати особисту мужність, виявлену гарантом після 24.02.2022.

Переможців не судять, а тих, хто програв, не шкодують – ось формула, з якою Володимир Зеленський вступає в незапланований шостий рік своєї президентської каденції.

І хоч би скільки не затримався на Банковій нинішній глава держави, йому доведеться відштовхуватися саме від цієї формули.

Михайло Дубинянський