[Не] справедлива війна

Субота, 11 травня 2024, 05:30
[Не] справедлива війна

"Справедливість є, за неї варто боротися!" – неперевершена популістка Юлія Тимошенко використала це гасло під час парламентських виборів 2006 року. І з того часу воно не тільки не втратило актуальності, а й обросло новими сенсами.

Протягом багатьох років українці вимагали справедливості, обурюючись соціальною, майновою та правовою нерівністю. Однак після 24 лютого 2022 року в наше життя увійшов новий чинник: нерівність випробувань та страждань, породжених масштабним військовим протистоянням. 

Російська агресія принесла в Україну незліченні негаразди, але серед наших співвітчизників вони розподілені вкрай нерівномірно. А принцип справедливості в очах простого українця означає, що інші люди не повинні стикнутися з війною меншою мірою, ніж він сам. І всякий відступ від цього принципу здається несправедливим.

Реклама:

Несправедливість в уявленні фронтовиків та їхніх близьких – це немобілізовані чоловіки в тилу.

Несправедливість в уявленні звичайних чоловіків у тилу – це заброньовані чиновники та правоохоронці.

Несправедливість в уявленні невиїзних українців – це співвітчизники за кордоном.

І, звичайно, несправедливість в уявленні небагатих українців – це заможні співгромадяни, яких захищають від військових негараздів їхні гроші та зв'язки.

Щоправда, якщо поглянути на речі неупереджено, то з'ясується, що після 24.02.2022 навіть такий захист регулярно давав збої.

Колись всесильний Віктор Медведчук втратив усе на самому початку великої війни і, а коли його схопили при спробі втекти, став героєм знущальних мемів. 

Відомий проросійський політик Олександр Ржавський став жертвою "дружнього вогню": окупанти застрелили його у власному маєтку в Бучі. 

Владика Павло aka Паша-Мерседес встиг побувати і під домашнім арештом, і в СІЗО. 

Легендарний олігарх Коломойський і зараз перебуває в слідчому ізоляторі – як і скандальний нардеп Дубинський "Мама любить швидкість". 

Бізнесмен Олексій Вадатурський, який посідав 15-те місце у списку найбагатших українців, став мішенню ворога через свою патріотичну позицію і був убитий російською ракетою в Миколаєві. 

На відміну від нього, Сергій "Підрахуй" Ківалов ніколи не відзначався патріотизмом, але все одно постраждав під час нещодавнього ракетного удару по Одесі.

Проблеми воєнного часу не оминули й непопулярного експрезидента Порошенка. Петра Олексійовича вже розвертали на кордоні, наче звичайного українського чоловіка від 18 до 60 років. Спроба колишнього глави держави позиватися до ДПСУ закінчилася нічим.

Здавалося б, кожен такий випадок має переконувати вітчизняну публіку в тому, що справедливість таки є, і що в розпал великої війни навіть учорашні небожителі не застраховані від пригод. 

Але на практиці короткочасна зловтіха не позбавляє відчуття тотальної несправедливості. 

У морі горя та сліз, породжених російською агресією, були і будуть сотні тисяч людей, яким живеться набагато краще, ніж іншим. 

Розмазати військові негаразди рівномірним шаром по всій Україні не вдасться – і вже одне це породжує гострий дефіцит справедливості у суспільстві.

Зрозуміло, що українське керівництво обізнане про народний запит на справедливість і намагається на нього реагувати. Але будь-який крок влади в цьому напрямку нагадує пігулку знеболюючого препарату, чия дія швидко закінчується.

Влітку 2023-го президент Зеленський розпорядився звільнити всіх обласних військкомів, які апріорі вважалися негідниками та корупціонерами. В очах українського тилу таке рішення виглядало відновленням справедливості та додало очок Володимиру Олександровичу. 

Але вже за кілька місяців морально-психологічний ефект від цього рішення зійшов нанівець. Сьогодні мобілізація, як і раніше, вважається несправедливою, а нові військкоми так само непопулярні, як і старі: оскільки мають владу, якої у звичайних військовозобов'язаних громадян не буде ніколи.

Навесні 2024-го було завдано удар по українських чоловіках за кордоном, яких апріорі вважають ухилянтами і мало не зрадниками Батьківщини. Звичайно, цей крок розрахований насамперед на внутрішню українську аудиторію і покликаний притупити відчуття несправедливості. Почасти ції мети було досягнуто: багато хто з нас радіє, що караючий меч держави зачепив тих, хто відсиджується в мирній Європі. 

Але вже за кілька місяців народні оплески знову-таки зійдуть нанівець. Оскільки навіть без консульських послуг чоловіки за кордоном залишаться в більш виграшному становищі, ніж їхні співвітчизники на Батьківщині, яких торкнеться посилення мобілізації.

Такий самий нестійкий ефект матимуть будь-які гіпотетичні заходи щодо демонстративного відновлення справедливості в Україні воєнного часу.

Якщо завтра в СІЗО посадять найбагатшого олігарха Ріната Ахметова, пересічний українець зрадіє. Але ця радість буде недовгою. Вже за кілька місяців пересічному українцю почне здаватися несправедливим, що інші багатії не сидять разом із Ахметовим, а вільно розпоряджаються своїми грошима.

Якщо завтра весь нинішній склад Кабміну мобілізують та відправлять на фронт, пересічний українець зрадіє ще більше. Але й ця радість буде недовгою. Вже за кілька місяців пересічному українцю почне здаватися несправедливим, що нові міністри сидять не в окопах, а на Печерських пагорбах.

Війна несправедлива за своєю природою, а держава не в змозі змінити природу війни. 

Спроби досягти справедливості нерідко підштовхують Україну до ірраціональних кроків: як це сталося з покаранням українських чоловіків за кордоном. Проте не враховувати фактор справедливості в державній політиці – точно не найкращий шлях.

Візьмемо ідею офіційного відкупу від мобілізації, відому в Україні під делікатним евфемізмом "економічне бронювання". 

З одного боку, на користь такого рішення чисто раціональні резони. В цьому випадку гроші заможних українців, які категорично не бажають служити, підуть на потреби ЗСУ, а не осядуть у кишенях корупціонерів.

Але з іншого боку, держава відкрито розпишеться в тому, що війна – доля бідних, а це загрожує дуже сильним ударом по моральному духу населення. 

Приблизно з таким ефектом зіткнулися США 1860-х, де можна було відкупитись від війни за 300 доларів (еквівалент приблизно $7500 у наші дні). Результатом став бунт нью-йоркських низів, який довелося придушувати за допомогою армії. 

Але якщо раціональне рішення виглядає настільки несправедливим, що здатне спровокувати внутрішню дестабілізацію, то чи справді воно раціональне?

"Задовольнити не можна ігнорувати", – ось фраза, яка якнайкраще описує український запит на справедливість у розпал великої війни. Поставити в цій фразі кому не вдасться за всього бажання. 

Задовольнити народну жагу справедливості так само неможливо, як вичерпати море чи дійти лінії горизонту. Але ігнорувати потяг українців до справедливості, ризикуючи соціальним вибухом, також неможливо.

Українському керівництву залишається лише лавірувати між двох крайнощів – з більшим чи меншим успіхом. І хоч би яким спритним не було це лавірування, простий українець все одно звинувачуватиме в дефіциті справедливості не війну, а чинну владу. Хоча комусь на Банковій це, напевно, здасться несправедливим.

Михайло Дубинянський

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді