"Я поїду і умру… я так хочу додому". Репортаж із Красногорівки, звідки після 10 років війни знову тікають цивільні
Якби казка "Рукавичка" писалася в 2024 році, її новою локацією легко міг би стати вцілілий гараж у Красногорівці на Донеччині. Тут, за пару кілометрів від російської армії, яка штурмує місто зі сходу і з півдня, 16 квітня тіснилося чотирнадцять місцевих жителів.
Щоправда, замість шукати притулку від снігу і холоду, вони ховалися від російських розвідувальних і ударних дронів. На одній з вулиць ворожий FPV уже підбив військову HMMWV, тож до всіх пересувань на відкритій місцевості треба ставитися в рази обережніше. І, звісно ж, уважно "слухати небо".
Усі ці чотирнадцять мешканців, склавши 40–50–60 років свого життя в клітчасті торби й перемотані скотчем валізи, чекали на евакуацію. Вони б ніколи на неї не наважилися, якби 10–13 квітня росіяни не пішли на великий штурм Красногорівки. В результаті посилилися обстріли і закрився останній працюючий магазин.
Чи не половину тих, хто топчеться в очікуванні евакуаційного авто, підбив на виїзд сивий чоловік на ім'я Сергій Григорович. У день виїзду в будинок, де він провів усе життя – за винятком навчання в коледжі й служби в армії, – влетів російський снаряд. Він пробив дах і, не розірвавшись, застряг у підлозі. Сам чоловік у той момент якраз вийшов курити на вулицю.
Серед усіх сумок Сергія Григоровича є одна особлива – з неї він обережно дістає невелике чорне кошеня на ім'я Кузя.
– Йому пів року, – киває Сергій Григорович на кота, що видряпується йому на груди. – А цьому ще року немає, – показує тепер на пухнастого собаку на ім'я Маркіз, що обвиває його ноги металевим ланцюгом.
– Як їх тут залишити, ну як? – повторює він кілька разів цього дня.
Коли у двогодинній дорозі до Покровська Маркіз блює на чужі сумки (перед виїздом він наївся яєць), Сергій Григорович повторює слова "ну як їх, тобто тварин, тут залишити" з соромом в очах. Але ніхто не висуває йому жодних претензій, усі знають – ніяк.
Розпочата Росією війна прийшла в Красногорівку десять років тому.
Рознімаючи Кузю й Маркіза, які весь час намагаються дотягнутися один до одного, Сергій Григорович називає точну дату й час – 16:30, 13 липня 2014 року. Тоді по місту вперше "сплошняком", себто масово й по великій території, прилетіли "Гради". Певний час Красногорівка навіть перебувала під контролем бойовиків, 1-го серпня 2014 року була звільнена.
Після першого обстрілу, додає сусідка Сергія Григоровича, що теж стоїть із котом на руках поряд: "Усе пішло, пішло, пішло…". "Постраждало вісім мешканців, місто без води", "Бойовики обстріляли Красногорівку, горить школа", "Стріляли з танків і "Градів", є постраждалі".
До 24 лютого 2022 року, вісім років, Красногорівка жила всього за кілометр від лінії бойового зіткнення. У 2017–2019 роках тут знімали один із найвідоміших українських документальних фільмів про життя й дорослішання під час війни – "Земля блакитна, ніби апельсин".
Коли почалося повномасштабне вторгнення, росіяни почали обстрілювати Красногорівку ще частіше, а після захоплення Мар'їнки, в січні 2024-го, перейшли до штурмів. За даними українських OSІNTерів DeepState, бої в самому місті почалися між 7 і 24 квітня 2024.
25 квітня у російських телеграм-каналах з'явилося відео, на якому окупанти розмахують триколором з вікна Красногорівського вогнетривкого заводу, що географічно розташований у центрі міста.
Станом на 30 квітня, за даними DeepState, частина приватного сектору на півдні міста перебуває під контролем російської армії.
На відміну від героїв казки "Рукавичка", чий прихисток розірвався від напливу охочих там погостювати, на жителів Красногорівки 16 квітня чекав щасливіший фінал. Усі чотирнадцять місцевих мешканців, які тіснилися в гаражі, виїхали броньованим мікроавтобусом до найближчого безпечного села, а звідти – на Покровськ і Дніпро.
Щоправда, до трьох жителів віддалених районів того дня волонтери й поліцейські так і не змогли дістатися. На заваді стали часті обстріли й страх перед КАБами.
Евакуація з Красногорівки триває. У місті, де до війни жили майже 15 тисяч мешканців, лишається приблизно тисяча цивільних.
Ольга Кириленко, Євген Руденко, УП
