Святослав Вакарчук: Виступи на фронті – це чиста психотерапія. Причому взаємна

Лідер гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук останнім часом дає багато концертів на фронті й у тилу, в Україні і за кордоном. 

У Чернівцях перед концертом свого сольного благодійного туру він поговорив із письменником Андрієм Любкою. 

"Українська правда" ділиться з читачами скороченим конспектом найголовнішого з відповідей Вакарчука. 

Про творчість під час війни 

Перший тиждень повномасштабної війни – один довгий адреналіновий день, коли були якісь інстинкти або відпрацьовані моделі поведінки. Найголовніше: знати, що твоя сім'я в безпеці, що ти максимально зробив для того, щоб бути ефективним у цей момент, пам'ятати, які твої базові цінності й відповідно діяти. 

А потім, на початку березня 2022, коли я почав їздити на схід у "гарячі" точки, правильніше сказати "гарячі" міста, як-от Харків, то вже відразу почав вмикати собі в машині музику. Перший момент, шок, пройшов. І повернувся звичний Слава. 

Перша пісня, яку я написав під час війни – "Місто Марії". 

усі Фото: Наталія Радченко

Одного дня мені зателефонував заступник командира полку "Азов" Калина. З ним я на той момент не був знайомий. "Я дзвоню, бо в нас є прохання, ідея, було б дуже добре, якби ти написав пісню для нас чи про нас". Я прожив з цим кілька годин, і воно вже не відчувалося як прохання, а ніби воно є в мені всередині. 

У той момент, коли він подзвонив, я був у Краматорську – ми поверталися з Донбасу додому. Це був початок квітня. Дорогою назад я почав писати текст. Потім у Львові о 5 чи 6-ій ранку його дописав, а через декілька днів ми цю пісню зразу зробили на репетиції і навіть не йшли в студію, а випустили її так. Тому я страшенно соромлюсь якості. Але я дуже радий, що вона була вчасно, тому що жодні два тижні затримки не мали би сенсу, якщо хлопцям вона була потрібною зараз.

Творчість сьогодні стає такою чашкою Петрі, в якій висівається як все найкраще, так і найгірше. Тому що, з одного боку, розквіт поезії, літератури, кіно, музики, образотворчого мистецтва. З іншого – з'являється страшенна кількість кон'юнктури. Що більшим є попит, то більше з'являється пропозицій; а де пропозиція, там завжди кон'юнктура. 

І нам, безумовно, треба цим користатись. Тому що на кон'юнктурі все одно зросте величезна кількість справжнього непересічного таланту – людей, які, можливо, не мали сили або якоїсь енергії прийти з підвалів внутрішніх і зовнішніх, у великі зали і так далі. І не дай Бог нам згубити цей момент.

Про поїздки на фронт

Мені вони дуже потрібні, щоб відчути власну гармонію. Я зрозумів, що мої поїздки туди важливі хлопцям і дівчатам, бо вони дають ефект "make a difference". Це дуже надихає. Я в цих поїздках відчуваю свій сенс існування зараз.

На фронті це чиста психотерапія. Причому взаємна. Не має значення, яка якість звуку. Там ні мікрофонів нема, нічого нема. Ти просто береш гітару, проходиш, сідаєш на ящик з набоїв і починаєш співати.

Є тільки гітара і голос. І тому текст грає ключове значення. І ти співаєш такі пісні, як "Еверест", "Місто Марії", "Човен". Ти співаєш там народні пісні, щоб швидше зрезонувало в кожному куточку душі кожної людини, незалежно від того, є вона шанувальником "Океану Ельзи" чи ні.  

Коли я приїжджаю на фронт до хлопців і дівчат, тільки половину часу складає саме виступ. Решту часу ми робимо разом фото, а також на їхнє прохання записую багато особистих коротких відео, які мене всі бійці просять записувати. Вони мають приблизно однаковий зміст. "Запишіть, будь ласка, моїй дружині, дівчині, мамі, сім'ї, дітям, що все добре або що все буде добре, і скажіть їм декілька слів". І ми стоїмо з цим хлопцем разом, обійнявшись.

Може, це навіть більш важливо, ніж пісні для них. Тому що це дає відчуття нормальності. А також відчуття єдності.

Про концерти за кордоном і м'яку силу

Якщо ти їздиш туди просто сказати "Я з України", а тим більше лише привітатись зі всіма українською мовою і сказати "Привіт, хлопці й дівчата! Давно не бачились!", тоді, на жаль, це не працює. Тому що світ потребує того, щоб із ним взаємодіяли, щоб його зацікавили, щоб із ним могли розмовляти в прямому і переносному сенсі, зрозумілою йому мовою.

Це має бути якісно. Це має бути щиро. Це не може бути кон'юнктурно. Якщо ви просто хочете паразитувати на темі війни в Україні, тому що ви з України, то це ведмежа послуга і самій країні, і вам, бо через це в підсумку нічого хорошого не буде.

Я великий прихильник концепції м'якої сили. Безумовно, неможливо виграти війну без якісного озброєння, потужної армії. Але навіть під час того, коли йдуть прямі бойові дії, а особливо після того, як вони закінчуються, боротьба за серця, за душі, за те щоб донести свою позицію людям у світі, триває. Донести до них себе з допомогою м'якої сили набагато простіше.

Україна сьогодні мусить скористатись цим шансом, бо вперше, можливо, за останні 300 років, сама історія повернулася до нас обличчям. Ми мусимо використовувати це і говорити, що Україна – країна талановитих людей, що Україна несе позитив, що в України є речі, за які треба співчувати зараз або підтримувати. Але й так само речі, якими можна захоплюватись, пишатись, любити і так далі. Всі ці речі створюють комплексне уявлення про націю, яка поступово отримує своє гідне місце в історії. 

Ідея нашого англомовного проєкту – якраз про це (в кінці березня "Океан Ельзи" презентував пісню "Voices are rising" зі свого першого англомовного альбому – УП).

Про промоцію України – в сусідніх країнах і на Глобальному Півдні

Життя мінливе. Згадайте, як всі обурювалися нерозумінням нас з Берліну ще буквально недавно, на початку. Це змінилося. 

І сьогодні, як би не було складно, ми маємо пам'ятати, що ті самі поляки і словаки зробили для нас феноменально велику кількість добра і допомоги, особливо в перші місяці, рік великої війни. Змінюється політична кон'юнктура, змінюються обставини. Кожна держава має свої інтереси. Ми не можемо теж по-дитячому сподіватися, що нас будуть вічно за щось любити. 

Ми десь недооцінюємо роботу з найближчими сусідами. Але в цьому є і більш універсальна причина. Поки що західний світ панує в культурі. Світова музика – це, безумовно, Лондон чи Лос-Анджелес. Світова мода – це Париж чи Мілан. Я думаю, що все-таки, якщо ми говоримо про електронну музику – це Берлін. Якщо ми говоримо про літературу – Франкфурт. Є місця, до яких все одно весь світ тягнеться. І в якомусь сенсі ефективніше спробувати зацікавити собою ці центри, щоб від них дотягнутися далі. Але ця стратегія не завжди працює правильно. 

Можу відкрити маленький секрет. Перші зусилля з промоції нашого англомовного альбому на Заході будуть направлені, власне, на Центральну Європу – Німеччину, Польщу й навколишні країни. Тобто це свідома стратегія звертати увагу на цьому етапі саме на ці країни. І це зроблено саме тому, щоби оці мости, які є все-таки між українцями і поляками, українцями і німцями, зараз використати і шукати порозуміння.

Правда також у тому, що є цілі континенти, на які, в переносному сенсі слова, не ступала наша нога за десятки років: Африка, Південна Америка, а це теж в сукупності страшенно важливі країни. А зараз, коли ми бачимо, як світ розділяється і як Росія, наш ворог, підступно, але ефективно працює з цими країнами, для яких "не все так однозначно", в цей момент архіважливо направляти свої зусилля туди. 

Але треба визнати, що не все нам під силу, нас не вистачає. І я не був би таким категоричним, бо бачу, як багато робить Україна, щоб усе-таки знайти точки дотику і в Угорщині, і в Польщі.

Про те, як зберегти нормальність і не перетворитися на дракона в боротьбі з драконом

Якщо ми створимо людські й справедливі правила існування держави всередині, а також надійно захистимо її кордони від зовнішніх зазіхань, то нормальність прийде. Рано чи пізно. Ми просто приречені на нормальність і європейськість. Тому що інакше ми не зможемо функціонувати. 

Так буде все створено, прописано і зроблено, що якщо ти маєш законний і справедливий запит на щось, то він або буде реалізований, або ця схема не працює, і тоді ми знов скочуємося, в нецивілізовану... Я навіть не знаю, як це назвати. Я просто хочу сказати словом "російський". Деколи це називають зверхньо азіатським. Не можна так теж говорити, не можна принижувати Азію, яка сьогодні теж в ХХІ сторіччя рухається.

Насправді будемо говорити так. Я не вірю в авторитаризм в чистому вигляді. В коротку, безумовно, можна зробити багато чого. Але це той спосіб, коли ти хочеш антибіотиками собі покращити здоров'я на 30 років вперед. Я в це не вірю. Демократія – це дуже тяжкий і повільний, але надійний і гарантований спосіб розвиватися, досягати. І я тому такий апологет свободи. Для мене, в принципі, свобода – це найвища цінність у житті. Я нічого вищого собі не уявляю. Я не можу жити без цього. 

Я впевнений, що наша основна задача – не дати нікому себе знищити. І дати людям свободу, бо ж Україна – якраз про це. 

Про свій похід у політику 

Я більше не хотів би в своєму житті займатися політикою. Я вважаю, що те, чим я займаюсь зараз, є максимально ефективним, дає гармонію і реалізацію мені, а головне – станом на сьогодні приносить багато користі. Я в цьому абсолютно впевнений.

Думаю, що в свій час зробив велику помилку, коли недооцінив рівень надії людей на конкретну особистість у політиці. Я недооцінив, наскільки на мене як людину багато хто покладав великі надії. Я не усвідомлював, що мій підхід до політики, коли ти приходиш для того, щоб допомогти іншим людям себе проявити і стати тими, ким вони є, створити нове середовище, відрізняється від відчуття більшості людей, для яких потрібна конкретна людина, в яку вони хочуть уособлено вкласти свої мрії, бажання і решту. 

Я цього недооцінив і хочу вибачитися перед усіма цими людьми. Тому що я певним чином їхні очікування, які вони на мене покладали, не справдив. Я це зробив абсолютно не зі зла. Моя помилка тоді була в тому, що я не усвідомив цього. Тому мені за це насправді дуже болісно всередині. Та хочу сказати чесно, що я все життя робив, роблю і буду робити на своєму місці все, що можу, щоб моя країна була сильною, чесною, справедливою.

Про вигоряння

Мені в якомусь сенсі пощастило в житті, бо в мене є вічний антидепресант. Це творчість. Як би не було важко, творчість дає сили йти вперед, дозволяє реагувати на всі ситуації. 

Плюс у мене менш ніж за рік до повномасштабного вторгнення народився син, а під час вже великої війни донька. І це для мене таке джерело любові й сили. Творчість і діти, дружина, сім'я – це те, що тримає мій дух на двох стовпах, а третім стовпом є мої поїздки на фронт. Ці три речі роблять стійким мій психічний стан. 

А що порадити іншим? Головне – перестати жити завтрашнім днем, перестати жити вчорашнім днем. Треба жити сьогодні. Як тільки ми починаємо думати про те, як колись було добре, ми програємо. Як тільки починаєм думати: "Ой, як же ж воно буде завтра?", то теж програєм.

Зараз такий час, коли треба сконцентруватися на сьогодні, в буквальному сенсі. Це, до речі, те, що називається модним словом медитація – вміти сконцентруватися на тому, що зараз з тобою відбувається.

Андрій Любка, для УП 

Фото: Наталія Радченко

Подію було організовано Інститутом Центральноєвропейської Стратегії в рамках програмної ініціативи Re:Open Ukraine