"Свій другий мільйон доларів я відкешував та приніс показати дружині". Історія харківського бізнесмена, ексрегіонала та волонтера Юрія Сапронова

"Дзвонять: "Через півтори години буде президент, треба виступити першим". Кажу: "Дайте тему". На такій зустрічі був уперше. Бізнес був присутнім. Мабуть, я один був безробітний пенсіонер із сивою головою, – розповідає Юрій Сапронов про причини переносу нашої зустрічі з вівторка на середу та представляє себе:

– До війни я входив у топ-10 харківського бізнесу, сьогодні – скрізь нуль (доходу). Я співвласник однієї з IT-компаній, звідти "копійочка" є, але її не вистачає на місячні витрати з урахуванням військової допомоги. Витрачаю з тумбочки, але зменшується швидко. Безробітний пенсіонер – некрасиво: волонтер, меценат я давно".

На початку 90-х Сапронов, який викладав в університеті фізичну хімію, змінив викладацьку діяльність на бізнес та невдовзі заробив свій перший мільйон доларів. У середині нульових вступив у "Нашу Україну". Почав вкладати кошти в освіту і спорт, зокрема майже мільйон інвестував у майбутню зірку тенісу Еліну Світоліну.

У 2010-му змінив політичий окрас та став заступником тодішнього голови Харківської обладміністрації Михайла Добкіна, за рік вступив у "Партію регіонів". В останні дні Революції гідності звільнився, після перемоги Майдану долучився до волонтерства. З початком повномасштабної війни продовжив допомагати цивільним та військовим. 23 серпня 2022-го указом президента отримав орден "За заслуги" ІІ ступеня. 

Здається, що біографія Сапронова складається з протиріч. Водночас, зазирнувши в неї, можна переглянути хроніки життя Харкова останніх десятиліть. 

"Українська правда" поспілкувалася з Юрієм Сапроновим про 90-ті та "стрілки" з бандитами, спробу створити в Харкові Монако, розбиті надії, що Янукович стане новим Лі Куан Ю, футболку "Беркут", колишні зв'язки в РФ, сварки з Добкіним і Кернесом, розчарування в політиці та зміну внутрішніх орієнтирів. 

"Потрапив до Харкова: я тут житиму, охрєніти!"

"40 років я – харків'янин, а 20 – не знаю хто, не росіянин, – розповідає Юрій Сапронов, якому торік виповнилося 60, та одразу ж вибачається за російську (українську він почав вчити вже під час повномасштабної війни): – Нехай мене СБУ, НАБУ, поліція та Папа Римський перевірять, у мене лише один український паспорт". 

Сапронов народився в Калінінграді. Сьогодні це місто він називає німецьким та радить Росії: "Віддайте, с*ки, це не ваше!".

Батько Юрія був військовим льотчиком. У 1981-му Сапронов і сам призвався до радянської армії та поїхав служити в Польщу. Наступного року його батько пішов у запас та за законом міг обрати будь-яке радянське місто для проживання, крім Москви, Ленінграда, Києва та Севастополя. Восени 1983-го Юрій, який завершив службу, перебрався з родиною до Харкова. 

"Батько обрав Харків, аби було де навчатися мені та сестрі, – пояснює він. – Я був шокований (потрапивши до Харкова – ред.), бо ми все життя моталися по маленьких військових містечках. Приїхав сюди і зрозумів: "Це моє, я тут житиму, охрєніти!". 

Буквально на другий – третій день, коли я приїхав у Харків, їдемо в тролейбусі, написано "Перукарня", говорю: "Парни, пойдем пирожков купим". Тролейбус ліг. Я зрозумів, що потрібно щось робити. Але не мову почав вчити, а читати та збирати Шевченка. Повільно збиралося, та й грошей тоді не було". 

В армії, згадує Сапронов, він, "як і всі довбо*оби того часу", старанно вчив історію КПСС. У ті роки мріяв про кар'єру в компартії. Проте в родини не було необхідних зв'язків, тому за порадою батька він вступив до Харківського державного університету (зараз – ХНУ імені В.Н. Каразіна) на хімфак. Закінчив із червоним дипломом. Залишився на кафедрі, чотири роки викладав фізхімію. 

"(Коли розпався СРСР), радів, вийшов на площу. Кожна людина всередині, мабуть, протестна натура, тим більше ми – українці, – каже Сапронов. – Складно сказати, чого я очікував. Молодий був, викладав, очі заплющував: "Так, далі завкафедри, декан, проректор, ректор". Мені подобалося дуже, але за це нічого не платили. Умовно в 1991-му довелося обирати, і я обрав бізнес". 

"Бандити, менти та ми"

Перший "бізнес" Сапронов запустив ще в старших класах школи у військовому містечку "Сафоново-1" під Мурманськом. Налагодив торгівлю жуйками та футболками. Заробляв 5–10 рублів на місяць. 

Повернувшись з армії та переїхавши до Харкова, кілька разів на місяць розвантажував вночі вагони, заробляючи 10 рублів. Також грав (непогано) у преферанс на гроші. При цьому отримував в університеті підвищену стипендію 50 рублів. Крім того, на перших курсах вишу почав їздити до Європи, торгувати на "чорному" ринку. 

"Звідси тягнув зубну пасту, електробритви, фотоапарати "ФЕД", і в Познані це "улітало" на ринку, – розповідає Юрій. – Матрьошки ще купував. З Познані електричкою можна було проїхати в Берлін до Бранденбурзьких воріт, там вони "улітали". Крутився, як і багато хто".

У 1993-му Сапронов заробив перший мільйон доларів на схемах "купи – продай". Продавав все – принтери, комп'ютери, "бензин десь дістав, на метал міняв, метал – на їжу, їжу загнав у Казахстан".

"Дружина запитала (про перший мільйон): "Юра, а як він виглядає?" – згадує Сапронов. – Говорю: "Мать, вже все розпихав, зачекай!" І я потім другий мільйон відкешував (перевів у готівку – УП) та приніс їй показати. По 100 доларів купюри. Чемодан такий нормальний, як той, з яким ми літаємо, здаємо (в багаж)". 

У ті часи на пострадянському просторі практично панувала анархія: "Гроші під ногами лежали, не треба було нічого робити". Проте ця вседозволеність мала і зворотний бік – Сапронову неодноразово доводилося брати участь у "стрєлках". 

"Тоді великою мірою не було жодної влади – бандити, менти та ми, – згадує він. – Приходили (бандити), долю хотіли, дискусії не виходило, певно, тому що в мене IQ був колись 142, а в них – мабуть, 90. І з автоматами були, і патрон у патроннику, й навпроти також були люди зі зброєю – чеченці, машини, класична стрєлка". 

Ще наприкінці 1980-х Сапронов також заклав підґрунтя для свого будівельного бізнесу. Спочатку він їздив у студентські "стройотряди" в Сибір, був командиром та заробляв "хороші гроші". Після виходу закону про кооперацію в "пізньому СРСР" зареєстрував із партнерами будівельну компанію та почав збирати підряди по маленьких містах:

"Так воно закрутилося, і до 2014 року в мене була компанія, яка працювала на будівництві західного Сибіру, (в ній було) понад 2000 людей". 

Між помаранчевим і біло-голубим

Наприкінці 1980-х під час перебування в Новому Уренгої Сапронов познайомився з командиром "стройотряду" "Політехнік". Звали його Арсен Аваков. Багато років по тому Сапронов вирішить приєднатися до тієї ж політичної сили, що і його студентський товариш. У 2006-му він обрався депутатом Харківської міськради від "Нашої України". 

"Мені хотілося самому (в "Нашу Україну"), – розповідає Юрій. – Бо коли сталася Помаранчева революція, я сидів в офісі, поклавши ноги на стіл, і думав: "Ось воно щастя, через рік мої діти з українським паспортом ходитимуть через кордон".

Проте в 2008-му Сапронов змінив ставлення до цієї політичної сили та її лідера, тодішнього президента Віктора Ющенка. Зараз називає його "слабохарактерним, несистемним, дуже захопленим українською культурою, яка, безумовно, потрібна, але не є пріоритетом президента".

"Я вийшов на сесії міськради на трибуну, виголосив промову про любих друзів, про злодійство, зняв значок, поклав посвідчення і пішов, – згадує він. – До виборів було не два місяці, коли можна побачити тренди, до виборів було далеко. Я закохуюся, я дуже емоційна людина – це моя проблема". 

На нового президента Віктора Януковича Сапронов покладав великі надії.

"У мене була думка: "Ющенка ми вже проходили, може, ось він, цей Піночет або Лі Куан Ю?" – зізнається він. – Так, дядя з судимостями, але перші 4–6 місяців було цікаво, я підтримував, мені все здавалося правильним". 

Проте після оприлюднення інформації про "схеми" компанії "Лівела", яка від початку президентства Януковича в 2010-му безакцизно ввозила до України нафтопродукти та завдала держбюджету збитків приблизно на 3 мільярди гривень, Сапронов змінив свою думку щодо тодішнього президента:

"Я проаналізував, що це таке, і все зрозумів. Вже не кажучи, коли далі були всі ці Саші Стоматологи, молоді реформатори тощо. Ми (з Януковичем) незнайомі, ніколи не розмовляли, хоча пів країни досі вірять, що він у мене в гольф-клубі жив".

Гольф з'явився в житті Сапронова в 2006 році. Тоді відомий харківський бізнесмен Олександр Фельдман запропонував йому злітати до Туреччини на травневі разом з іншим відомим харківським бізнесменом Олександром Ярославським та "гарною компанією". Опинилися в гольф-клубі.

"Пограли пару днів у карти, футбол, теніс, пішли брати урок з гольфу, – згадує Сапронов. – М'яч ні хера не підіймається, ми постояли п'ять хвилин, думаємо: "*б твою мать!". Бросили той гольф нах*р. Але якось я загорівся – красиво, сервіс. Джентльменьский, щирий і справедливий вид спорту – характер людини одразу можна побачити".

Повернувшись до Харкова, Сапронов купив на вторинному ринку дві компанії з земельними ділянками. Восени 2007-го там з'явився клубний будинок та 3–4 лунки. А згодом – ресторани, спа, тенісні корти тощо. Загалом територія Superior сягала 70 гектарів, у комплексі працювало 300 осіб. У будівництво Сапронов вкладав власні кошти, розраховуючи, що вони окупляться, але цього так і не сталося.

"Superior – це теж крик душі, я хотів зробити куточок Європи в Харкові – і вийшло, – каже він. – Всі іноземці там були, навіть люди, які мене не любили, Геннадій Адольфович (Кернес) тощо. Стільки було витрачено коштів… Можна було збудувати за ці ж гроші на Лазурному березі або у Швейцарських Альпах, вже не кажучи про США. Сьогодні там нікого немає, законсервовано повністю, траву ми стрижемо власним коштом, бо інакше за два тижні все загине".

"Найбільша помилка в житті"

У 2010 році Сапронов, за його власними словами, "скоїв найбільшу помилку в своєму житті – поперся у виконавчу владу". Тоді він став заступником новопризначеного голови Харківської обладміністрації Михайла Добкіна на прохання його батька.

"У березні 2010-го мені зателефонував Геннадій Кернес: "Юр, можеш приїхати?" – згадує Сапронов. – Добкін тоді ще був мером міста. Я приїхав, зайшов до його кабінету, в його кріслі сидів Гєна, поруч за приставним столиком – Добкін.

Гєна каже: "Сідай. Треба допомогти Михайлу. Заступником до нього піти (з економічних питань – УП)". Я говорю: "Де я і де держслужба! Ти з глузду з'їхав?".

Добкіна я не знав до мерства. Дуже добре знав його тата, Марка Мойсейовича, він був одним із стовпів-засновників кооперативів, овочевих баз тощо. (Після пропозиції Кернеса) мені зателефонував Марк Мойсейович, та я пішов (в заступники Добкіна)". 

Сапронов згадує, що "хотів зробити з Харківської області Монако" – за його словами, саме це змусило його піти у виконавчу владу. Проте зрештою робота в ОДА виявилася "чистою совдепією". В якості прикладу Сапронов наводить історію, коли Добкін відправив його представляти голів районів. 

"Перетинаю Окружну дорогу: машина ДАІ, дівчата з короваєм, – розповідає він. – Кажу: "Що це за х*йня?" – "Супровід". Ще один район – те ж саме. Представив голову района, виходжу: "Юрію Анатолійовичу, зайдемо". А там "поляна". Я кажу: "За чий рахунок поляна?". Знайомлять мене з бізнесом місцевим. Думаю: "Бл*дь, приїхав". Я через пів року все зрозумів, мабуть, треба було піти". 

Натомість Сапронов не тільки не пішов з ОДА, але й вступив у "Партію регіонів" у 2011-му. За його словами, попередні півтора року впирався, але на нього тиснули (партійний квиток він отримав 29 квітня 2011-го, через 13 місяців – УП).

"Бідний Добкін, мабуть, (йому казали): "Як це так? У тебе віцегубернатор безпартійний", – посміхається Сапронов. – Звісно, (в Харкові не було жодних політичних перспектив без "Партії регіонів"), як радянська комуністична партія. За чотири роки я "приніс" до обладміністрації понад 3 мільйони доларів".

Сапронов також був присутнім під час підписання скандальних Харківських угод: 

"Я розумів, що подовження Севастополя (перебування чорноморського флоту РФ – УП) – це х*йово, але до кінця не усвідомлював, що відбувається".

"Дзвонить Аваков: "Янукович у тебе?" 

Початок Майдану Сапронов, за його словами, сприйняв позитивно – зокрема й тому, що "все заї*ало з Януковичем". Проте тоді про це навряд чи можна було здогадатися: на самому Майдані він не був, і навіть писав, що над Харковом ніколи не буде червоно-чорного прапора. Сьогодні каже, що свою позицію переглянув.

"На свій сором, я не дуже добре знаю історію України. Послухав когось, хто здавався мені авторитетним, поклав його слова собі на думку, – пояснює він зараз. – (З часом) я все перечитав – про Героїв Крут, про червоно-чорний прапор, про УПА тощо. Я помилявся і прошу вибачення. (Майдан) – це одна з найважливіших подій в історії України, я однозначно підтримую, просто не всі повірять, що я щирий". 

30 січня 2014-го на сесію Харківської облради Сапронов разом з іншими "регіоналами" з'явився у футболці з символікою "Беркуту", щоб у такий спосіб підтримати силовиків.

"Я прийшов в кабінет: "Бл*, херня повна, не можна, мабуть, захворію, – згадує Юрій. – Говорю (Добкіну): "Міш, нам треба?" (А він:) "Ти не розумієш, там пацани". Подискутували, без шуму. Ну ладно. Покурив, надяг (футболку), костюм взяв на три ґудзики, застібнув, зайшов останнім (у зал на сесію облради), сів".

Сапронов каже, що за футболку "Беркут" публічно вибачився "шість або сім разів" та навіть має у нотатках у телефоні готовий текст на випадок цього питання.

"Я чекаю, питання знову колись буде, і я без дискусій із холодною головою: копіювати – вставити, – каже він, демонструючи текст на екрані. – Те, що ви не знайдете (моїх фото з тієї сесії), підтверджує, що було соромно? Мабуть, так. Надягав? Так. Помилка? Так. Вибачився? Так. Багато разів? Так. Ще раз? Вибачте". 

21 лютого 2014-го, за день до втечі Януковича, Сапронов написав заяву про звільнення з посади заступника Добкіна. В останні дні Майдану в готелі на території його гольф-клубу зупинявся тодішній прем'єр Микола Азаров – пробув три години та з'їхав у невідомому напрямку. Проте активісти Майдану запідозрили, що "регіонал" ховає в себе Януковича, та вирішили піти на штурм гольф-клубу. 

"Розумію, що пи*дець, беру своїх двох пацанів, на джипі їду, перехоплюю кілометра за чотири до гольф-клубу 30-40 хлопців – "Правий сектор", може, ще хтось, – згадує Сапронов. – Обганяю їх, зупиняюся, виходжу, плащ розкриваю: "Я без зброї, це мої помічники, вони підуть пішки, сідайте чотири людини в машину, я за кермо, у комплексі камери всюди – дивіться. Але щоб не розбили і не спалили". Поїхали. Дзвонить Арсен Борисович (Аваков): "Янукович у тебе?" – "Ні, Арсен, не було". 

Кінець дружби з Добкіним та "війна" з Кернесом

До початку війни в 2014 році до 70% бізнесу Сапронов мав у Росії. У серпні 2015-го в інтерв'ю "Радіо Свобода" казав, що в нього залишається бізнес у РФ. Сьогодні ж він стверджує, що російських активів позбувся до I кварталу 2015-го.

"Нічого в мене там нема, – запевняє бізнесмен. – Деякі родичі мені досі пробачити не можуть, бо (з бізнесу в РФ) був дуже пристойний фінансовий потік". 

Влітку 2014-го року Сапронов почав займатися волонтерством. Тоді переважну більшість гуманітарки – до 90% направляв на потреби ВПО, інше – військовим. Восени 2015-го на тлі своєї волонтерської діяльності Сапронов посварився з колишнім другом Михайлом Добкіним. 

"Тоді я дівчатам зі "Станції Харків" (волонтерська організація – УП) купив гірськолижні фліс-кофточки, і вони (питають): "Можна ми на них козака з оселедцем вишиємо?". Сюжет взяли з "Енеїди" Котляревського, – розповідає Сапронов. 

Мені також зробили – вдягнув, сфоткався, в Фейсбук виставив. Міша (пише): "Юра, это ты?". Говорю: "Да". (Добкін пише): "Хочу оставить в памяти того Юру Сапронова, которого я знал и любил как друга и брата. Тот мой друг такую х*йню на себя не одел бы. Тот был из железа, как сталинградцы". Кажу: "Я приеду сейчас". Зустрілися, поговорили. Важка була зустріч, закінчилася взаємним посиланням".

З того часу Сапронов не бачився та не спілкувався з Добкіним. Метаморфози колишнього голови ОДА протягом великої війни здаються йому "прикольними". 

"Те, що він дуже глибоко розбирається у православ'ї – це факт, – посміхається Юрій. – Коли він танкістом був – не знаю, що це було. Він же з величезним досвідом адміністративної та іншої роботи, і йому хотілося би ще чогось у житті досягти. І він спробував на мерські (вибори) проти Терехова, туди – сюди, і всюди отримав відсіч. Напевно, йому дуже важко, бо він зрозумів, що нікому не потрібний". 

У 2015-му сам Сапронов також намагався стати міським головою Харкова. Його головним конкурентом був тодішній очільник міста Геннадій Кернес. Сапронов сподівався вийти в другий тур, проте набрав лише 5%, посів третє місце та був розчарованим. Водночас Кернес переобрався на другий строк. Тоді між ним і Сапроновим стався конфлікт: Кернес вирішив використати частину території гольф-клубу бізнесмена для будівництва цвинтаря. 

"Я його (Кернеса – УП) знав, ще коли він крутив наперстки коло магазина "Старт" біля центрального ринку, – розповідає Сапронов. – Нормальні були стосунки. Коли я прийшов в обладміністрацію, вони трохи зіпсувалися, бо, певно, він вважав, що я на Михайла Добкіна якось впливаю неправильно. Потім ровні були стосунки.

Після мерських виборів Геннадій Адольфович робить мені дві кримінальні справи – "воду вкрав" (ця справа була відкрита ще до виборів – УП), земля неправильна". Рішенням сесії (міськради) по бєспредєлу скасовує шматок (землі на території комплексу) й каже: "У нас цвинтарів не вистачає, потрібен цвинтар у цьому районі". 100% (помста). Я взяв березовий хрест, вийшов на найвищий пагорб, сфоткався: "Це найвище місце, Геннадій Адольфович"". 

Врешті бізнесмен програв місцеві суди, але виграв у "вишці". "Війна" між ним та Кернесом тривала півтора року, врешті їхні стосунки знову стабілізувалися: 

"Дзвонив мені: "Юр, можеш приїхати?". Приходжу, він лежить: "Тут болить, там болить". Людина з унікальною пам'яттю, працездатністю та енергетикою, він практично не вмів делегувати повноваження, напрочуд все контролював, вигадував бізнес-воровські схеми на лезі ножа, але майже постійно виходив (сухим) з води. Диявол у плоті. Він мені гадив, а все одно шкода було". 

Проте на похорон Кернеса Сапронов "принципово" не пішов – через старі "рахунки". 

"За "волонтерку" мене повісять у першій сотні"

У перший день повномасштабної війни Сапронов спочатку не міг збагнути, що відбувається. Одразу ж відправив старшу доньку з трьома онуками в евакуацію. Натомість сам із дружиною вирішив залишитися в Харкові. 

26 лютого 2022-го Сапронов вперше злякався, коли побачив біля станції метро "Київська" тіла цивільних. Наступного дня, коли з боку Окружної дороги відбувся прорив ДРГ у Харків, злякався вдруге. 

"Я піднявся на дах свого будинку, бінокль показав, здається, 270 метрів (до росіян), – згадує Юрій. – Пройшло три "Тигра", два чи три "КАМАЗи", а в мене бронежилет, шолом і "Сайга" – автомат Калашнікова, що одиночними стріляє – законний. І у пацанів на вході – помпа та ще щось.

Моторошно було, бо, по-перше, не знав, чи звернуть вони направо – це до нас, по-друге, я служив і розумію: якщо пройшла легка техніка, мабуть, далі – танки і БТРи. Не було. Вони могли за три хвилини бути біля обладміністрації, але повернули ліворуч, тому що йшли до 134-ої школи, бо там був схрон – там їх наші і розбили". 

З початку повномасштабної війни Юрій пересварився зі своїми численними родичами в РФ. Також востаннє поспілкувався з багатьма знайомими з російського політикуму.

"В перший тиждень активної фази війни мені подзвонило десятка півтора колишніх чи нинішніх (російських) міністрів, губернаторів, мерів. Розмови закінчувалися десь за хвилину взаємним посиланням, – розповідає він.

Але один ексміністр, 27 лютого, коли ДРГ прорвалася (до Харкова), зателефонував: "Анатолич, ты где?". Я: "На крыше дома с автоматом, до ваших п*даров 300 метров от меня". І він мені написав: "Больно, горько и стыдно, простите меня и мою семью, не хочу быть русским". Прізвище не скажу – його просто у*буть". 

У перший тиждень активної фази війни Сапронов з іншими волонтерами возили хліб, який отримували з приватних пекарень. Вже 25 лютого в Superior оселилися перші біженці, два місяці туди також завозили лише хліб, бо запасів вистачало годувати 100+ осіб. На піку на території гольф-клубу мешкало 107 людей, яким нікуди було піти. 

"Великі заводи роздовбали, я знав приватні пекарні, мені давали хліб безкоштовно, – згадує Сапронов. – У мій джип Toyota входить 300 буханок. Ми трьома машинами возили хліб. Зупинялися біля метро, виходили люди, які там ховалися, за 10 хвилин розгрібали". 

Крім того, Сапронов з іншими волонтерами під обстрілами вивозили мешканців Північної Салтівки на вокзал – переважно людей старшого віку, жінок та дітей. У березні, коли в аптеках виник дефіцит ліків, також намагалися закрити ці потреби. 

Паралельно бізнесмен почав допомагати військовим. 2 березня віддав 92-ій бригаді свій Mercedes Vita, 4 березня – "Кракену" свій Range Rover, що коштував 200 тисяч доларів. З середини квітня почав підтримувати "нацгвардійців". Зараз 95% допомоги йдуть саме на потреби військових. 

"Я пишу звіти в Фейсбуці. Крайній звіт за два роки – 159 мільйонів гривень, моїх там – 55–57%, решта – людей. Але це не гроші, а речі, я пишу, що потрібно, – пояснює Сапронов. – 100 тисяч підписників працює. Більше ніж на 2 мільйони доларів якомусь чужому дяді надіслали дрони, генератори, цукерки, і він їх не сожре, не продасть на ринку. Думаю, за "волонтерку" мене в першій сотні повісять, якщо, не дай Господь, окупація". 

"Не хочу ані бізнесу, ані политики"

Сапронов вважає, що в України як у держави було три вікна можливостей. Перше – за Ющенка, друге – за Порошенка і третє – за Зеленського, за якого він голосував. Проте в чинній владі він розчарувався так само, як і в попередниках.

"Думав: "Пацани – не квашені огірки, та бочка нова", – зізнається Юрій. – Ні фіга – теж купа розчарування. Корупція, знову є податкова, силовики, маски-шоу, "кошмари". Думаю, зараз останнє вікно можливостей: якщо ми не вийдемо переможцями – і не лише по лінії зіткнення, – то країни не буде. Мабуть, кухарка не може керувати державою. Не знаю, який рецепт правильний". 

Нинішній Харків Сапронов вважає пораненим, але незламним, та не збирається їхати з нього. Не претендує на істину, проте припускає, що розраховувати на іноземні інвестиції місту, яке розташоване за 30 кілометрів від кордону з РФ, в майбутньому не варто. Водночас харківську економіку, на його думку, може підживлювати держзамовлення на місцеві підприємства в галузі "оборонки" та малий бізнес. 

За два роки повномасштабної війни Сапронов, "перфекціоніст, який звик планувати все на рік вперед", зрозумів, що треба жити сьогоднішнім днем. А також познайомився з "купою чудових людей". Водночас у багатьох старих знайомих, зокрема в харківській еліті, розчарувався. З його сусідів в елітному селищі – "харківській Конча-Заспі", але в межах міста – залишилося лише 30% мешканців. 

"Я не знаю, як себе поводити після перемоги. Мені здається, що переходитиму на інший бік вулиці, коли бачитиму людей, яких знав 20–30 років – це засмучує сильно, бо їх нема (зараз у Харкові). Не потрібні їхні гроші, вони потрібні як менеджери, як люди з авторитетом, які могли б допомагати місту і містянам, – каже він. 

Звісно, в Ярославському дуже глибоке розчарування, ну п*здець! Років 30 я з ним знайомий – був на купі відпочинків, заходів, і в бані, де завгодно. Другом (не міг) назвати. Друзів у мене – на пальцях двох рук максимум. Валера Дема (директор компанії "СігмаБлейзер Україна", агробізнесмен – УП) тут увесь час, Сева Кожемяко повернувся – це хлопці, з якими піду в розвідку та в будь-який бій". 

Чинного міського голову Ігоря Терехова Сапронов не може назвати другом, але знає понад 30 років. Сам брати участь у виборах міського голови більше не планує – і не тому, що не хоче повторення умовної історії з Кернесом і цвинтарем: 

"Я втомився, не хочу ані бізнесу, ані политики. Якщо покличуть, скажу "ні", піддавлюватимуть – поїду. Але я хочу допомогти поколінню з амбіціями, яке хоче бути депутатами міськими, обласними і народними, і після перемоги якийсь час і гроші на це витрачу, встану поряд". 

Колись Сапронов хизувався заробленими грошима, проте з роками переглянув ставлення до них. Повномасштабна війна також цьому сприяла.

"Мій найбільший актив сьогодні – моя телефонна книга і репутація, а не гроші, – посміхається він. – Нещодавно: хлопець років 35, айтівець, у нього вже десятки мільйонів у кеші, Rolex тисяч за 150, кажу йому: "Не наївся?". З 30 до 35 (років) у мене було годинників 15 – всі Patek Philippe, Rolex и Vacheron Constantin – це чисті понти. Сьогодні один залишився. Штук 6–7 продав після (24 лютого) 2022-го. Були касові розриви, та я розумів – ось годинники, ось він "Порш", вина в мене було багато хорошого – шкода, але треба було терміново (закрити ці розриви)".

Рік тому в інтерв'ю виданню "Думка" Сапронов обіцяв, що продасть свій бізнес. Зараз він знову повторює цю тезу, попри те, що "не вистачає грошей". 

"Я дійсно не хочу займатися бізнесом, постараюся все продати. Знову красиві слова, але я хочу віддати борг родині: дружині, дітям, – каже він та раптом не стримує сліз. Робить паузу, позіхає та продовжує: – Вибачте. Я тривалий час був грошеробною машиною, а зараз хочеться допомогти доньці виховувати внуків".

На питання, чи розуміє він, що політичне минуле завжди переслідуватиме його, Сапронов вкотре повторює, що шкодує про нього:

"Це помилка, і, як не цинічно, досвід. Ще один університет, закінчений за спеціальністю, що ніяк не називається. Емоцій все менше, згадую як про неприємне. Коли нагадують, жовна грають, але спокійно. Права кнопка миші: копіювати і нах*р". 

Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Дорогой та з відкритих джерел