Левіафан воєнного часу
Російська агресія проти України зачіпає мільйони людей: фронтовиків та цивільних, чоловіків та жінок, молодих та літніх. І все ж таки головна дійова особа на війні – не людина, а держава. Той самий гоббсівський Левіафан. Велика війна відвела державі центральну історичну роль і по-новому окреслила два альтернативні погляди на її природу та призначення.
Перша точка зору передбачає, що держава – це апарат сервісу. Вона існує для того, щоб надавати населенню різноманітні послуги. Представники держави вважаються найманими менеджерами, які мають забезпечити громадянинові максимально комфортне життя.
Відповідно до другої точки зору, держава – це апарат насильства та примусу. Вона існує, щоб розпоряджатися долями своїх підданих в ім'я найвищої мети. Громадянин контактує не з послужливими менеджерами, а з суворими наглядачами, яким має коритися.
У першому випадку Левіафан – це слухняне домашнє звірятко. В другому – сильний та грізний хижак. Але до повномасштабної війни другий різновид Левіафана вважався в Україні видом, що вимирає. Здавалося, майбутнє цілком і повністю належить його сумирному побратиму.
Слухняний Левіафан відкривав центри надання адміністративних послуг та боровся за безвіз для українців; займався "великим будівництвом" та запускав проєкт "держава у смартфоні". Він обіцяв активістам прозорість і чесність, бюджетникам – високі зарплати, підприємцям – податкові пільги, а всій країні – мир та процвітання. Але потім настало 24 лютого 2022 року.
Найсильнішим ударом по сумирному Левіафану стала необхідність великої мобілізації. В парадигмі сервісної держави відображення військової агресії виглядало такою самою послугою, як гасіння пожеж або ремонт комунікацій. Передбачалося, що цим займатимуться професіонали та добровольці за гроші мирних платників податків. А сама війна в XXI столітті бачилася локальним конфліктом, з яким цілком упорається невелика, але добре підготовлена армія. Така думка існувала не лише в Україні, а й на Заході.
На жаль, на полях російсько-української війни ця концепція розбилася вщент. Попри очікування, війна XXI століття виявилася масштабним протистоянням у дусі 1914–1918 або 1939–1945 років: з мільйонними арміями та колосальними втратами.
Вести таку війну без масової недобровільної мобілізації просто неможливо. Але в цьому випадку держава постає вже не машиною сервісу, а примусовою машиною.
Представники української держави, які мають справу з потенційним мобресурсом – від військкомів до прикордонників, – більше не схожі на найманих менеджерів. Тепер вони виглядають господарями чужих доль, які діють за правом сильного. Якщо громадянин стає об'єктом жорсткої мобілізації, і люди в формі вантажать його в мікроавтобус, він навряд чи скористається аргументом із недавнього сервісного минулого: "Я найняв вас на роботу та оплачую ваші послуги зі своїх грошей!".
Окрім мобілізаційних проблем позиції сервісної держави в Україні підривають і інші фактори. По-перше, російська агресія заморозила електоральні процеси – і це забезпечило державній машині незалежність від виборців. По-друге, після 24.02.2022 значну частку українського бюджету становила закордонна допомога – і це послабило залежність державної машини від платників податків.
Чим менше Левіафан прив'язаний до своїх підданих, тим легше йому виступати в якості апарату насильства, а не сервісу.
Звичайно, сервісна держава не зникла з нашого життя повністю. Сьогодні два Левіафани – грізний та сумирний – фактично співіснують в Україні та змагаються один з одним.
Поки один із них перекриває кордони та полює на ухилянтів, інший пропонує населенню "єВідновлення" та "єОселю". Поки один відстоює максимально жорстку редакцію законопроєкту № 10449, інший намагається очистити його від непопулярних норм. І доки один із Левіафанів завойовує нові сфери впливу, другий прагне залишити їх за собою.
Чому віцепрем'єр з питань цифрової трансформації Михайло Федоров запевняє співгромадян, що у додатку "Дія" ніколи не буде повісток? Тому що ця проблема має не лише практичний, а й символічний вимір.
Упродовж останніх років "Дія" була для українців уособленням сервісної держави. Але якщо "Дію" пристосують для розсилки повісток, вона почне асоціюватися з державою як примусовою машиною. Мобільний додаток вважатимуть не джерелом послуг, а інструментом контролю над громадянами – чимось на кшталт орвеллівського телескрину. І творцям "Дії" зовсім не хочеться, щоб їхнє улюблене дитя зазнало такої метаморфози в масовій свідомості.
Військова агресія ззовні загрожує будь-якій державі: і машина сервісу, і машина насильства можуть бути зруйновані озброєним противником. Але, опинившись під ударом ворога, два Левіафани намагаються мотивувати своїх підопічних по-різному.
Якщо держава постає як апарат сервісу, то захист держави – це плата за всі блага, які громадянин встиг отримати від неї до війни. І аванс за ті блага, які будуть здобуті після перемоги. Власну державу пропонується обороняти заради високих життєвих стандартів та соціального прогресу; задля викорінення корупції та верховенства закону; заради особистих прав та свобод; заради безхмарного європейського майбутнього тощо.
Але якщо держава постає як апарат насильства, з цього не випливає, що громадянин не має раціональних резонів її захищати. Такий сенс є, коли альтернатива своєму суворому Левіафану – це чужий Левіафан, набагато лютіший і безжальніший.
Скільки б неоднозначних кроків не робила наша держава після 24.02.2022, єдиною реальною альтернативою їй залишається прихід держави-окупанта – з незліченними жертвами та стражданнями.
І навіть якщо сьогоднішня Україна виглядає не надто привабливо для своїх підданих, її доводиться обороняти не заради світлого майбутнього, а щоб уникнути жахливого прийдешнього.
Неважко зауважити, що за часи великої війни аргументи, адресовані нашим співгромадянам, поступово еволюціонували. Спершу в Україні переважала риторика сервісної держави і населенню розповідали про процвітання Батьківщини після перемоги над агресором. Але тепер набагато частіше доводиться чути про те, що в разі провалу мобілізації та краху фронту на країну чекають нові Маріуполі та Бучі.
А найпопулярніший аргумент для чоловіків-ухилянтів звучить так: якщо ви сховаєтеся від вітчизняних військкомів, і Україна зазнає поразки, то вам не врятуватися від російських військкомів та російського командування, яке кине вас на штурм Кракова та Варшави. Значить, краще підкоритися не чужому, а своєму власному Левіафану.
Подобається нам це чи ні, але шальки терезів схиляються на користь держави як машини примусу, а не машини сервісу. І, мабуть, до кінця війни грізний і хижий Левіафан таки переможе свого сумирного побратима.
А головна вітчизняна інтрига полягає в тому, чи вдасться слухняному та послужливому Левіафану взяти реванш у повоєнний час.
Михайло Дубинянський
