Шеврон "Азову" для мене більше досягнення, ніж робота в театрі – актор із Маріуполя Максим Філіппов

Максиму Філіппову 21. 

До 24 лютого 2022 року все його життя було пов'язане з Донбасом. Зокрема з Маріуполем, де хлопець вчився, працював та будував великі плани на майбутнє.

Після того як російські війська оточили це місто й утримували його в блокаді, Максим змушений був шукати нову домівку – на підконтрольній Україні території. 

Так він опинився спочатку у Львові, а згодом і в Ужгороді. 

Максим – актор. Ще донедавна виступав на сцені театру.

Зараз він боєць 12-ої бригади спецпризначення Нацгвардії "Азов", і його життя кардинально змінилося. Тепер замість сцени в нього окоп, замість акторського костюму – військова форма, замість театрального реквізиту – зброя. 

"Люди кажуть: "Війна закінчиться, хлопці з фронту повернуться і порядок в країні наведуть". Але слухайте, я зараз свої молоді, найкращі роки витрачаю на те, щоб забезпечити якийсь мир цій країні. І я не хочу потім ще частину свого юного життя витрачати на наведення ладу, бо ви – тиловики – з цим не можете впоратися", – каже Максим. 

Він щосили мріє повернутися на сцену і навіть у війську збирає типажі героїв для своєї "акторської валізки", щоб потім показати їх глядачеві у виставах.

А ще Максим дуже хоче приїхати в деокупований Маріуполь – місто, яке стало важливою частиною його життя. 

"Я міг би кричати зараз: "Я – актор з Маріуполя! Я таке пережив! Будь ласка, підтримайте мене! Ходіть на мої вистави". Але це – не на часі. На часі зараз робити щось для перемоги. Саме тому я пішов воювати", – пояснює хлопець. 

Нижче – скорочена версія розмови з Максимом Філіпповим. Повну версію його інтерв'ю дивіться на YouTube "Української правди".

"Думав, що буду в "Азові" "білою вороною"

– Ти – актор, який пішов на війну. Яким був твій шлях зі сцени на поле бою?

– Над тим, щоб піти в "Азов", я почав розмірковувати від початку 2023 року. Саму заявку подав у рекрутинговий центр лише в червні. Тобто я серйозно до цього кроку підготувався. 

Я відчував певний страх: "Чи зможу? Чи витримає моя психіка таке навантаження?". Якусь невпевненість: "Чи готовий я? Можливо, ні? Можливо, я не потягну? Можливо, я – заслабкий".

Думав, що буду "білою вороною".

– Твої побоювання справдилися?

– Ні! Я просто себе накрутив зайвий раз і іноді бачив те, чого не було. 

Я потрапив у хороші руки і не пошкодував жодного разу, що обрав "Азов".

– Базовий курс бойової підготовки (БКБП – УП) в "Азові" – це більше про фізичну витривалість чи про стійкість духу?

– І про те, і про інше. 

На БКБП я прийшов заряджений: "Я – тигр! Я буду битися!" Потім мотивація впала: мені стало важко. І я такий: "Ні, не моє… Треба здаватися". А потім: "Та ні! Я ж в "Азов" пішов! Як це – в "Азові" здатися!? Ні! Я піду далі!".

І коли я вже пройшов курс, то зрозумів, що тепер можу знайти промінчик світла, навіть якщо дуже-дуже темно, навіть вночі, якщо захочу.

– Кожному рекруту, який проходить БКБП, видають шеврон "Азову". Що означало для тебе отримати цей шеврон?

– Це багато що означало насправді. Для всіх. Не тільки для мене.

Бути частиною такої славетної бригади особисто для мене – велика честь і велике досягнення. Це досягнення навіть більше, ніж початок роботи в театрі. Це для мене більша радість! А знаєте, чому? Тому що я більше віддав: я реально старався і тепер бачу, що моя праця не була даремна.

– Чи було щось, що ти переоцінив, коли опинився на полі бою?

– Я переоцінив свої можливості (сміється – УП). 

Коли треба було екстремально добиратися перебіжками зі спорядженням з точки "А" в точку "Б", я зрозумів, що все ж таки недостатньо займаюся "фізо" (фізичною підготовкою – УП) і мені ще, ще і ще треба готуватися. 

– А якщо говорити про переоцінку якихось життєвих цінностей?

– Колись, будучи актором, коли йшов дощ, я думав: "Блін! Швидше б він закінчився, бо хлопці там в окопах. Це ж яке багно там, як у ньому лазити. Це ж холодно і брудно".

Але коли я сам став військовим, то зрозумів, що помилявся. Тепер навпаки сиджу на позиціях і такий: "О, дощ! Клас! Дрони сьогодні не літають. Або імовірність, що вони будуть літати, набагато менша. Я можу нормально в туалет хоча б сходити або зайнятися облаштуванням бліндажу, обкопати собі щось там".

– Чи залишається на війні місце для творчості?

– Цікаве питання. Є! Я знаходжу! Це надскладно, але я знаходжу. Іноді жертвую нервами своїх побратимів (усміхається – УП).

– Як це проявляється? 

– Наприклад, була дуже кумедна ситуація. Ми з хлопцями сиділи вночі на чергуванні. Вони лягли спати, а я сиджу. 

І щось на мене таке натхнення зійшло, що я почав цитувати монолог в'язня-лицаря Лесі Українки: "Знов голос той, чи знов та сонна мрія?.." А вони не розуміють, що відбувається, з ким я розмовляю. Покричали трішки, я вибачився. Таке буває. Але тримати в собі я не завжди це можу.

Ще одного разу ми їхали на ротацію. Бачу, хлопці щось похнюпились. А я згадав пісню, яку ми співали на БКБП, і кажу: "Хлопці, давайте я вам зараз заспіваю?".

І почав: "Ліс шумить, яри гудуть, вирушаємо у путь: бити клятих ворогів – сепаратистів, москалів…" І у них настрій піднявся. Вони кажуть: "Та тобі треба по передових позиціях пройтися, пацанам дух підняти". 

"Батько зі мною навіть спілкуватися не хотів, коли я говорив українською"

– Ти родом з Донбасу. Тобі довелося рости в доволі зросійщеному середовищі. А втім, я бачу зараз перед собою хлопця з прекрасною українською мовою та любов'ю до української літератури. Сам себе ти називаєш українським націоналістом. Як так сталося?

– Донбас в більшості своїй справді був зросійщений, окупований російською мовою, російським менталітетом. Навіть для мене російська мова була тривалий час буденністю, нормою. 

Я вчився в україномовній школі, але були випадки, коли мені історію України викладала вчителька російської мови. Це такий парадокс.

– Коли ти почав говорити українською, як відреагувало твоє найближче оточення? 

– Мені тоді було 17–18 років. Я переїхав у Маріуполь, вчився в інституті. Саме тоді я для себе визначився, що українська для мене – пріоритет.

Сказав друзям: "Я тепер спілкуюся українською". Мені відповіли: "Добре, Максимко, без проблем, жодних питань". Нібито сприйняли, поки десь не зібралися в компанії відпочивати. Тоді підсів друг і каже: "Слушай, хватит уже! Что ты выделываешься!? Говори нормально, по-человечески". І тоді я зрозумів, що це – не моє оточення, що мені треба щось змінювати. 

Батьки сприйняли мій перехід на українську мову дуже негативно. Батько зі мною навіть спілкуватися не хотів, коли я говорив українською. Чи то він її не розумів, чи то ще щось, але він сказав: "Зі мною не говори такою мовою".

А я не хотів навіть нічого доводити, щоб мене сприйняли. Оця боротьба: "Сприйміть мене, будь ласка, таким, який я є – українським", – це для мене завжди було так огидно, так низько і неприємно робити. 

Для мене мова – це надважливо. Але, враховуючи сучасні скандали навколо мовного питання, в мене теж серце неспокійне. Ти сидиш, і по тобі "орки" працюють з усього, чого тільки можна, і ти це все терпиш, не ламаєшся, щоб вони не просунулися, а тобі ще з тилу летить таке каміння в спину: "Ти не так спілкуєшся! Нам не подобається, як ти говориш!". Чи треба таке робити? Ні. 

– З оточеного Маріуполя тобі вдалося евакуюватися на підконтрольну Україні територію. Твоїм новим домом став Львів.

Ще до повномасштабної війни ти не раз приїжджав у це місто. Чи пам'ятаєш ти свій перший візит? Чи було тобі тоді страшно їхати через ось ці стереотипи, мовляв: "Російськомовний? Тебе у Львові поб'ють"?

– Так, таке було. Мені говорили про те, що там дуже упереджено ставляться до східняків. Я ще й тоді українською не спілкувався. Тобто мені не казали, що там якісь вороги, але в мені намагалися створити упереджене ставлення до представників заходу України, щоб я, коли приїхав у Львів, остерігався їх.

– Яке ставлення ти насправді побачив?

– Тепле, родинне. Я відкрив для себе абсолютно інший світ і почав розуміти, як виглядає оцей інформаційний вакуум, в якому тримали схід, оці наративи, які нав'язувалися мешканцям Донеччини. Прикро, що в це вірили, що це зіграло певну роль. 

Це – історична помилка. І я сподіваюся, що в майбутньому ми зробимо свою роботу і на цих помилках буде формуватися щось нове, щось набагато сучасніше і більш проукраїнське. Для мене це надважливо.

"Маріуполь не був проросійський! Там не чекали "русский мир"

– Що означає зараз Маріуполь для тебе?

– Маріуполь для мене зараз – це понівечене, зґвалтоване тіло жінки, яку ми хотіли усіма можливими силами захистити, але, на жаль, зло взяло гору. Але це – тимчасово. 

Спогади про Маріуполь у мене прекрасні. Я згадую це місто дуже часто, незважаючи на те, що я там не народився, а лише жив кілька років. Згадую, якими шаленими темпами це місто розвивалося, які перспективи і амбіції воно мало. 

І я закрию писок будь-кому, хто мені скаже, що Маріуполь був проросійський. Він не був проросійський! Там не чекали "русский мир"! 

Це місто просто знищили за те, що воно дуже добре жило. Ми жили красиво, ми жили гарно. А десь там під боком жили злидні, які не могли нічого побудувати, тож вони вирішили: "Як у нас нема, то хай і у вас не буде!".

– Повномасштабна війна розпочалася для тебе саме в Маріуполі. Як ти її зустрів? 

– Особисто в мене паніки не було, але був якийсь страх за майбутнє. Віра була дуже сильна в наших, в "Азов", у суміжні підрозділи, які тримали оборону. І страшенний розпач був, коли здали Херсон, коли рашисти прорвалися з півдня і місто потрапило в блокаду. 

– Які розмови ти чув тоді від людей, що ховалися в укриттях Маріуполя?

– Дехто казав: "Зараз "Азов" тут порядки наведе!". Підтримували наших військових. Хтось казав: "Что же они никак не сдадутся, что же они с городом нашим делают?". Комусь було максимально пофіг: "Мне какая разница, под каким флагом жить!". Були сварки з людьми, не без цього. Доводилося комусь закривати рота.

– Ти евакуювався з Маріуполя фактично без речей. Що залишилося в цьому місті, що ти не зміг з собою взяти, але за чим ти неймовірно сумуєш?

– Із найціннішого, що в мене там залишилось – портрети Тараса Шевченка та Степана Бандери, прапор України, прапор УПА і література. 

Вишиванка, в якій я починав свій творчий шлях, лишалась теж там, але мені її вивезла потім знайома.

Вона мені також показувала фото кімнати, в якій я жив. Казала, що портрет Бандери забрали, прапори познімали, Шевченка не чіпали. Забрали ноутбук, ще щось. Сказали, що я в розшуку. Ну, шукайте. Якщо знайдете – скажете.

– Куди ти найперше підеш після деокупації Маріуполя?

– Я піду на пляж, до моря. Пам'ятаю, як ми там ховалися, тікали від комарів, які нас гризли щоліта, як порт там світився красиво. Там було найкраще місце для купання. 

Чи повернуся жити в Маріуполь? Сумніваюся. Дуже сумніваюся. Але пишаюся, що там був, що знаю це місто не з новин, що в мене були з ним якісь свої стосунки. 

Буду розповідати про це дітям, вчити їх, що треба ненавидіти все російське, бо, як прописано Степаном Бандерою, "із москалями немає спільної мови і ніколи не буде".

Софія Середа, УП