Їдь так, щоб куля не наздогнала. Як гонщиця Галина Алмазова намагалася обігнати смерть на передовій

Одного разу, сидячи за кермом, майстер спорту з авторалі Галина Алмазова набрала швидкість 180 кілометрів на годину.

Скажи про це комусь із гонщиків, і він байдуже, а то й зневажливо знизав би плечима. Висока швидкість – так, але не настільки, щоб починати згадкою про неї статтю. Наприклад, це вдвічі менше, ніж максимальний розгін типового боліду на Формулі-1. І будь-який інспектор ДПС, що чатував на Одеській трасі, міг би розповісти історію про більш стрімкого порушника ПДР.

Але цю статтю ми почнемо саме так. 

Одного разу Галина Алмазова набрала швидкість 180 кілометрів на годину. 

Ніч. Зима. Вона за кермом мінівену. Сніжить так, що не видно дорожнього полотна. Але все одно частину шляху Алмазова мчить із вимкненими фарами. Дорога ковзає під колесами.

Швидкість у ці хвилини – це питання життя і смерті. В салоні автівки – важкий поранений. Дорогою, що обстрілюється, Алмазова намагається вивезти його з позиції під Дебальцевим. 

І вивозить.

Ця швидкість – максимум, який вона змогла витиснути зі свого "Фольксвагена". Алмазовій пощастило, що вона з командою забирали пораненого не на "Форді", який з ними з початку війни – його в аналогічній ситуації під Горлівкою вона змогла розігнати лише до 140 км/г. І не на кареті швидкої – та теж повільніша за мінівен.

Ці 180 кілометрів на годину – її особистий рекорд, який вона зафіксувала відтоді, як у 2014-му почала рятувати бійців на фронті як водій команди швидкого реагування. Не виключено, що в інших ситуаціях, де кожна хвилина була на вагу золота, вона їхала ще швидше. Просто, зізнається Алмазова, в них багато автівок, де спідометри вже не працюють. На ходу – от і добре.

20 березня "Українська правда" проведе нагородження учасниць проєкту "УП 100. Сила жінок". Він – про українських лідерок, які щодня показують приклад незламності та сили. Одна з них – Галина Алмазова, позивний "Вітерець".

Гонщиця, підприємиця, волонтерка, парамедикиня, військовослужбовиця – доповідає про Алмазову Вікіпедія. І додає: учасниця російсько-української війни та лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня. 

Здається, цього вистачило б на кілька життєвих шляхів. УП розповідає, як усі ці визначення поєдналися в долі однієї людини.

Бензин і танець

Рік танцю і бензину. Саме так Галина Алмазова могла б назвати далекий 2012-ий.

Вона керувала мережею танцювальних шкіл і працювала комерційною директоркою компанії з реалізації нафтопродуктів. Вважала себе повністю аполітичною. Багато подорожувала. 

А ще одержувала перемоги як автогонщиця.

До своєї головної пристрасті Алмазова прийшла випадково. Колись, на початку нульових, на станції техобслуговування до Галини підійшов незнайомець. Він запримітив її спортивну автівку та запропонував взяти участь у любительському ралі. Виявилося, це майстер спорту СРСР Борис Пергат, що організовував подібні змагання ще з кінця 70-х. Галина погодилася.

– Це був так званий "шок-старт": де треба було проїхати на швидкість два заїзди. Я була там єдина жінка. І коли всі екіпажі вишикувались перед змаганнями, я була в центрі цього строю, – згадує Алмазова. – Йшли журналісти, у кожного брали інтерв'ю, а побачили мене, обійшли і пішли далі. Мабуть, подумали: "Що воно там робить?".

Відповідь на це запитання дав у фіналі ведучий ралі. Оголошуючи Алмазову переможницею змагання, він закликав у мікрофон: "Чоловіки, зніміть капелюхи!".

Після такого успіху гонки стали частиною її життя.

Галина Алмазова зразка 2012 року – перфекціоністка та сноб. Вона планує життя наперед на роки й дуже засмучується, якщо щось йде не за графіком.

Але настає весна 2013 року і неочікувано для Алмазової та інших киян (включно з керівниками комунальних служб) у столиці починається сильний снігопад. 

Ці опади змінили все її життя.

Репетиція в снігу

Наприкінці березня 2013 року Україну замело. На заході, центрі та півночі країни пройшов циклон, подібного до якого не бачили за останні сто років. 

У Києві за добу випало пів метра снігу. 23 березня у столиці оголосили надзвичайну ситуацію. Наземний громадський транспорт паралізувало. В магазинах почали порожніти полиці з хлібом та молоком. Дехто з киян встав на лижі та сноуборди.

До того дня Алмазова ніколи не займалася волонтерством. 

Небайдужі кияни створили у фейсбуці групу "Help Kyiv", де збирали інформацію про тих, кому необхідна допомога, і дані тих, хто готовий допомогти. Галина взялася її координувати.

– Це розросталося, як сніжний ком. Хтось приїхав на вокзал годувати і поїти пасажирів. Хтось забрав додому людей, що мерзли на трасі. Десь застрягла автівка – допомагали її витягнути. Це час шкільних канікул, і був випадок, що діти дві доби сиділи на вокзалі, поки волонтери їх не забрали, – згадує Галина.

Сама Алмазова не тільки допомагала за ноутбуком, але й сідала в свою маленьку автівку та їхала розкопувати від снігу "Охматдит" чи станцію переливання крові.

Але це волонтерство було тільки репетицією перед іншим процесом. За кілька місяців багатьох активістів київської фейсбук-групи Галина побачить на Євромайдані. Досвід самоорганізації під час снігового колапсу стане їм у пригоді, коли доведеться створювати мобільні шпиталі під час Революції гідності.

Сама Алмазова вирушить на Майдан зі Львова, де тоді перебуватиме в робочих справах. Почує новини про побиття студентів силовиками та застрибне в автівку. 

Під час протестів проти тиранії Януковича вона навчатиметься надавати першу допомогу і не знатиме, що тепер курсів парамедиків у її житті стане багато. 

Тієї зими 2013–2014 років у диму Майдану зникла перфекціоністка та сноб Галина Алмазова. Її місце зайняла волонтерка з позивним "Вітерець", яка стала терплячішою до людей і перестала дратуватися з того, що майбутнього не сплануєш.

"Ніколи жінка не сяде за кермо швидкої на фронті"

– Галино, чим вам довелося пожертвувати, щоб сісти за кермо швидкої?

– Якщо я скажу всім, ви повірите?

В екіпажі швидкої, що забирає поранених бійців з лінії фронту, Алмазова опинилася, як це часто трапляється в її житті, випадково.

Літо 2014 року. Галина їде в Луганську область за кермом буса, щоб передати його волонтерам, які допомагають українським бійцям. Там вона знайомиться з Іллею Лисенком, він же Хоттабич, і його евакуаційною командою. Виявляється, вони чекають на швидку з Італії і шукають під неї водія.

Гонщиця Алмазова пропонує свою кандидатуру на вакантну позицію. Їй відмовляють.

– Хоттабич тоді сказав: "Ніколи! Ніколи жінка не сяде за кермо швидкої на фронті", – сміється Алмазова. – "Ну ладно, – відповіла я, – побачимо".

Минуло кілька тижнів. Алмазова вкотре повезла допомогу бійцям. Італійська швидка до Хоттабича доїхала, але водія на неї він знайти так і не зміг. Запропонував Галині тимчасово сісти за кермо.

Вона сіла. Звісно, тимчасово. Звісно, років на десять. Згодом зібрала свою медичну команду швидкого реагування, яка отримала назву за її позивним – "Вітерець".

Перші місяці здавалося, що ця війна і ця робота – ненадовго. І тільки в 2015-му, каже Алмазова, прийшло усвідомлення, що це на роки. 

– У нас зросла кількість екіпажів по всіх напрямках. Екіпаж у нас стояв під Маріуполем, під Донецьким аеропортом, у напрямку Дебальцевого, в напрямку Станиці Луганської, – згадує вона. – Ми зрозуміли, що це буде надовго.

2016-го Галина вперше відчула, що частина країни вже живе зовсім в іншому світі. Одного разу їй потрібно було забрати тіло загиблого командира та відвезти його до родини. Довелося заночувати в Дніпрі. Один зі знайомих Алмазової, дізнавшись про мету її поїздки, здивовано запитав: "А там що, хтось ще воює і гине?".

Потім "Вітерець" зустрічатиме подібні здивовані питання все частіше. А після повномасштабного вторгнення помічатиме ще й інший тип людей: які будуть впевнені, що війна почалася 24 лютого 2022 року.

"Галя, все піде не по сценарію"

Напередодні 2022-го року Галина Алмазова готувалася до двох взаємовиключних речей. А – повномасштабної війни. Б – участі в ралі "Париж – Дакар". 

Ще в 2021-му році медики "Вітерця" почали збирати свій склад медикаментів та перев'язувального матеріалу на випадок масштабних бойових дій. Проводили інструктажі, де зустрічатися та як діяти в разі критичної ситуації.

– У травні 2021 року нас зібрав Залужний. Це був перший збір медичних добровольчих команд. Там були названі кілька сценаріїв повномасштабного вторгнення, і команди почали готуватися, – розповідає Алмазова. – А 23 лютого 2022 року я запитала одного з командирів ГУРу, який сценарій він прогнозує. Той сказав таку фразу: "Галя, все піде не по сценарію". Так і сталося.

Після того, як вся країна прокинулася від вибухів та телефонних дзвінків, парамедики "Вітерця" зібралися, рушили під Гостомель і одразу ж взялися за допомогу першим пораненим. Згодом перемістилися в район Жулян. У вільні години проводили інструктажі з такмеду.

В червні 2022-го в Сухопутних військах сформувався батальйон спецпризначення "Дике поле", де Алмазова стала заступницею командира. Перше бойове хрещення він пройшов у Херсонській області, де одразу ж зазнав втрат. Після цього батальйон перекинули на харківський напрямок, де він знову брав участь у штурмах.

Алмазова згадує один із боїв у серпні 2022-го. Підрозділ "Дике поле" штурмував село Байрак на Харківщині – зайшло в нього й утримувало приблизно добу. Броньованих машин у команди парамедиків не було – працювали під обстрілами на звичайних автівках. 

– Ми виїжджали на позиції, де йшли безпосередні бої, і забирали звідси поранених. Їхній потік був настільки великий, що ми навіть не встигали їх відсортувати – не вистачало рук. Я була і парамедиком, і водієм.

Того дня Алмазова зробила орієнтовно 30 ходок. З парку в 13–15 машин вони втратили п'ять.

З великою війною в команді швидкого реагування ввели ноухау: зміну екіпажів без зміни автівки. Тобто парамедики довозили пораненого до точки, яка була недалеко від нуля, віддавали лікарю автівку з бійцем, пересідали в іншу та поверталися на позиції по наступного. Це допомагало економити час. 

"Вітерець" вивозила людей з фронту з першого року війни, але в 2022-му вона, як і інші парамедики, постала перед викликами, яких не було раніше. Ще ніколи Алмазова не стикалася з такою кількістю артилерії та авіації. Не бачила наслідків контактного бою. Не знаходила на поранених одразу кілька типів ран – і від куль, і від мін.

– Що відбувається там, це не розкажеш і не покажеш, – пояснює вона. – Це не передадуть жодний екран та жодні слова. Там інакше тече час. Там зовсім інше життя, зовсім інші цінності. Ти зараз сидиш, спілкуєшся, п'єш каву з людиною, а через п'ять хвилин ти їй закриваєш очі і запаковуєш в мішок для "двохсотих".

Королева доріг, що не любить швидкість

Якось один військовий сказав їй: "Галю, якщо ти їдеш більше як 120 кілометрів на годину, снайперська куля тебе не наздожене".

Але Алмазова хотіла б жити у світі, де 120 кілометрів вона набиратиме тільки на спортивній трасі. Тому що Галина, майстер спорту з авторалі, носійка титулу "Королева доріг" (нагородили 2016 року на змаганнях у Польщі), парамедикиня з характерним позивним "Вітерець", зізнається, що не дуже любить швидкість.

Ми зустрічаємося з нею ввечері в Києві, куди вона повертається з Білої Церкви. Алмазова запевняє, що їхала на інтерв'ю, не розганяючись більше дозволеного.

В лютому цього року вона стала віцепрезиденткою Першого добровольчого медичного шпиталю імені Миколи Пирогова і тепер проводить у столиці більше часу, ніж раніше. ПДМШ допомагав "Дикому полю" і під час боїв на Харківщині, і на Донеччині. 

– Якщо брати наш батальйон, то десь половина поранених будуть вдячні саме ПДМШ за врятовані життя, – пояснює Алмазова.

Два роки тому їй не вдалося взяти участь у ралі "Париж – Дакар". Вже була підібрана команда, готова автівка. Презентувати команду планували в першій половині березня 2022-го. Але Алмазова на той момент вже була зайнята іншими справами – рятувала життя.

Що знає Галина Алмазова сьогодні, чого не знала до снігового колапсу в Києві 11 років тому, коли вона вперше стала волонтеркою? 

Що парамедикам не можна зичити "На добраніч" – бо спокійної ночі тоді точно не буде. 

Що, якщо після повернення на базу відразу не привести до ладу швидку, вона терміново знадобиться. 

Що найважче в роботі парамедика – це чекати на пораненого, якого ще везуть. 

Що коли в тебе вільна хвилина – краще за все витратити її на їжу чи сон. 

І що на швидкості більше як 120 кілометрів на годину снайпер у тебе не влучить.

***

Крим. Літо. Кінець нульових.

Подружжя туристів їде з Ялти до Севастополя. На одній із ділянок серпантину чоловік, який годину тому дегустував на екскурсії вина, просить зупинити, щоб відлучитися у справах. Дружина виходить слідом, щоб пофотографувати гірські краєвиди.

Ніхто з них не бачить, як їхня автівка, яку не поставили на ручне гальмо, починає котитися схилом. Все ближче і ближче до прірви.

Тим часом з-за рогу виринає спорткар. Його водійка помічає нетиповий хід машини і крізь опущене переднє вікно бачить, що за кермом порожньо.

Водійка гальмує, вистрибує зі своєї машини, підбігає до тієї, що прямує до прірви, сідає в салон і зупиняє її. Відганяє подалі від краю.

– У мене була тільки одна думка, щоб ця жінка не подумала, що я викрадаю її машину, – згадує тепер Галина Алмазова. Це була, звісно, вона.

Запобігши аварії, Алмазова повертається до спорткару та рушає далі.

Незабаром їй телефонує подруга з автоклубу і каже: "Там тебе розшукують якісь люди. Запам'ятали колір і модель машини, наліпку автоклубу та кілька цифр номеру. Ти нікого не підрізала? Може, за кермом некультурно поводилася?" – "Та ні", – дивується Галина. – "Ти зателефонуй, дізнайся, чого вони хочуть", – радить подруга.

Галина телефонує. Чує по той бік слухавки слова подяки. І дізнається ще дещо.

На задньому сидінні машини, що рухалась до прірви, спали двоє дітей.

Це були перші врятовані нею життя.

Рустем Халілов, УП