"По боєприпасах у нас усе ужасно, просто ужасно". Репортаж з північного флангу Бахмута
"Пооостріл!"
Після цього слова командир гармати Валентин повільно, залишаючи видимою лише частинку підривника, опускає міну в 120-й міномет. За секунду – дві вона "відштовхується" від дна ствола і вилітає в бік російських позицій, утворюючи яскраво-жовту хмару від вибуху.
Постріл з міномета має лише два звуки: дзвінкий стукіт міни об ствол та її глухий сильний вихід назовні. За командою "постріл", яка роздається чотири – п'ять разів за десять хвилин, звучить наступна – "в укриття!".
До 120-их мінометів, як і до всієї радянської зброї, в українській армії страшенний дефіцит снарядів.
– По боєприпасах у нас усе ужасно, просто ужасно. На початку вторгнення в нас на день було по 50–60 вистрілів, а зараз… навіть соромно казати. Якщо 3–4 постріли є, це добре. Якби цього БК було стільки, скільки на початку, думаю, що ця війна вже б закінчилася, – ділиться думками Валентин.
На вигляд йому ледь за двадцять, він пішов в армію на контракт, щоб уникнути строкової служби. Його міномету, радянському ПМ-38 (де цифри в назві вказують на рік виготовлення) – 86. У сильні морози деякі деталі міномета підмерзають, тому перед початком роботи їх щодня треба змащувати. На щастя, лютий цього року теплий. З недоліків такої погоди – хіба повсюдна багнюка, що постійно налипає на берці.
Валентин разом зі своїм мінометним розрахунком – Антоном, Євгенієм і "Япончиком" з 56-ої окремої мотопіхотної бригади – уже рік стоїть в обороні на північному фланзі Бахмутського напрямку.
– Ми зайшли 18 лютого 2023 року на Дубово-Василівку (6 км від Бахмута на північний захід – УП), а 21-го нас уже звідти вибили. Там було жахливо, усього пару хат, на другий – третій день нас уже почали розбирати танком. Там ми втратили свій міномет, його просто розрізало, – пригадує Валентин.
– Українська артилерія якось відповідала в той день, допомагала вам? – Питаємо у хлопців.
– Я чув тільки російський танчик, чув і відчував, – відповідає побратим Валентина на ім'я Антон. І додає, що його командир у ці дні отримав уламок під око.
Антон – високий чоловік років тридцяти з густою чорною бородою. До 24 лютого – актор Кіровоградського академічного обласного театру імені Кропивницького, який грав українську та зарубіжну класику. Нині – мінометник і житель крихітного бліндажа в донецькій холодній землі.
На запитання, чи планує він грати у постановках про російсько-українську війну після повернення в цивільне життя, Антон швидко відповідає – ні. Він хоче забути все побачене та пережите за ці два роки великої війни. Ще серед бажань – узяти відпустку і поїхати одружитися.
– Що я відчуваю, коли влучаю в ціль? Нічого, абсолютно. Мені це не подобається, немає ніякої радості від цього, пустота. Мені скоріше б відстрілятися і зайти в укриття, – зізнається чоловік.
Як воюють мінометники 56-ої бригади в умовах тотального браку боєприпасів, як, на їхню думку, можна мотивувати людей іти в армію, та що відчувають люди після двох років на "передку" – дивіться в репортажі УП з фронту.
Ольга Кириленко, Алекс Клімов, УП
