"Мама дізналась з новин, що я – в ГУР" – командир штурмової роти "Kraken" Чіча

"Вы попали в "Kraken", с*ки!" – ця фраза вже давно стала легендарною.

Її автор – командир штурмової роти SA Company спецпідрозділу ГУР МО "Kraken" Чіча. 

Такими словами він вітав полонених російських солдатів під час деокупації Новоселівського.  

Чіча – один із учасників Харківського контрнаступу, під час якого звільняв, зокрема, і своє рідне місто Куп'янськ. Згадуючи той день, усміхається і каже: "Це було кайфово!" 

Зараз у підпорядкуванні Чічі цілий підрозділ, а за плечима – низка серйозних та складних штурмів. Утім, ще якихось два роки тому він взагалі не планував ставати військовим. 

Тепер він із тих бійців, що не приховують обличчя, не збирають трофеї й упевнені, що перший штурм змінює людей у кращий бік. 

Протягом усієї розмови з УП командир SA Company спілкується українською, хоча помітно, що це для нього складно, адже в житті Чіча – російськомовний. 

Сам він пояснює: давати інтерв'ю українською для нього – принципова позиція. Тому що молодь повинна бачити, "що у держави є своя власна мова, яка в пріоритеті над усіма іншими". 

Нижче – скорочена версія розмови з бійцем на позивний "Чіча". Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube каналі УП.

"Втрата бійця – біль, який тебе руйнує"

– Чому ти не одразу потрапив у "Kraken"?

– Коли почалася повномасштабна війна, у Харкові було дуже багато людей, які хотіли потрапити абикуди, тільки щоб захищати рідне місто. Мене нікуди не брали, бо в мене не було бойового досвіду. Я не служив в армії, я взагалі від армії був далекий.

Побачив, що "Kraken" набирає КМБ (курс молодого бійця – УП), – подзвонив раз, другий. Охочих було багато, тому мене навіть не розглядали. Коли я зателефонував втретє, дівчина сказала: "Якщо у вас таке велике бажання, ми можемо записати ваш телефон, і коли, можливо, буде наступний КМБ, ми вас запросимо". 

Увесь цей час я не сидів без діла – займався гуманітарною допомогою. А коли побачив, що знову відкривається набір на КМБ і захотів зробити дзвінок, мені зателефонували з невідомого номера і сказали: "Якщо у вас не зникло бажання, ми вас запрошуємо. Потрібні такі і такі речі. Чекаємо вас у такому от місці". Я сказав: "Добре. Я буду".

– Під час КМБ у тебе виникало відчуття, що ти робиш помилку, що це – дуже важко і що тобі хочеться все покинути та піти назад?

– Ні. У мене навіть думки не було, що я роблю щось не так.

Вони (росіяни – УП) зайшли на нашу територію. Вони роблять погано моїй родині, моїй мамі, моїм друзям. І я як чоловік бачу єдиний шлях – знищити цих людей, техніку, будь-що, що на моїй території. Тому я і пішов у "Kraken".

– Як ти став командиром штурмової роти?

– Після того, як у нас почалася активна фаза Куп'янської операції. 

На одному з етапів я був командиром взводу, а командиром роти був Олександр Степюк (позивний "Степ"). Він разом з Антоном Калашниковим (позивний "Тяпа") поїхав забирати речі на квадроциклі. Вони потрапили в засідку, отримали дуже важкі поранення. 

Чілі (один із командирів "Kraken" Сергій Величко – УП) мене призначив в. о. командира роти, бо, згідно з військовою ієрархією, я був наступний, хто мав нею керувати.

Із часом я став командиром роти.

Читайте також: "Кракен" атакує. Історія спецпідрозділу ГУР МО, який демонізують росіяни 

– Під одним із твоїх інтерв'ю я натрапила на коментар: "Він сам не штурмує. Це – командир, який посилає людей на смерть". У скількох штурмах ти брав участь разом зі своїми підлеглими?

– Ця людина може зайти на медіаресурси спецпідрозділу "Kraken" і подивитися відео Балаклійської операції, Куп'янської операції, як на перехресті Куп'янськ-Вузлового ми зупиняли колони… Я вже не говорю про Кислівку, Василівку... 

Мені нікому не треба нічого доводити, хто я, що я. Люди, котрі поруч зі мною, знають, на що я здатен, де я був, що я робив. І перш за все мені якщо і важлива чиясь думка, то думка саме цих людей.

– Найскладніше рішення, яке тобі довелося ухвалювати як командиру?

– Коли була операція на Кислівці, ми повинні були штурмувати одну з вулиць. По іншій йшла рота командира "Бізнеса". Вони трішки поквапились та відірвалися від нас. У них почався контакт з ворогом, і по рації ми почули, що в них – "трьохсоті", яких вони не можуть витягнути. 

І я головою розумію, що це – дуже небезпечно ризикувати своїми людьми, щоб врятувати інших, але ми – один підрозділ, і як би там не було, кожне життя людини в нашому підрозділі дуже цінне. Тому ми ухвалили рішення піти і діставати людей "Бізнеса". 

Небезпека була в тому, що ми не "дочистили" залишок вулиці, а відтак не розуміли, що в тих будівлях. Вирішили піти городами. Дістали людей. Але проґавили правий фланг – Котлярівку, яку ще ніхто не "зачищав". Там були наші вороги. І коли ми виносили "трьохсотого", одного з наших бійців – "Європейця" – поранило.

І коли операція закінчилася, я вже в Харкові дуже себе картав за це. Мовляв, якби я не ухвалив рішення іти зі своїми людьми рятувати людей з іншої роти, то Європеєць не отримав би поранення. 

Вважаю, це – моя провина, що так сталося. Напевно, це – одне з найважчих рішень, яке в мене було. Але на той момент воно було правильним.

– Коли ти втрачаєш когось зі своїх людей під час штурму, як ти переживаєш це?

– За весь час мого керування ротою ми втратили одного бійця – Кирила Баєва. 

Це – біль, але не фізичний. Це – такий біль, який ти не можеш описати словами. І ти (я навіть не побоюся цього слова) божеволієш, бо хочеш щось зробити, але не можеш. 

Ти картаєш себе через те, що сталося. Хоча головою розумієш, що не все від тебе залежало. Але ці емоції тебе руйнують. 

Сказати, що це – складно, це нічого не сказати. Нікому не побажаю такого. 

"Один із бійців навіть не встиг спуститися з кунгу, як йому чи то відстрелило палець, чи то осколок його відрізав"

– Із людей яких професій виходять найкращі штурмовики?

– На це питання немає відповіді. У звичайному житті ця людина може бути столяром, бізнесменом, тренером з плавання. Вона може бути ким завгодно.

– Як людину змінює перший штурм?

– На моїй пам'яті не було людей, які зламалися після першого штурму і сказали: "Все, я не буду більше штурмувати, бо це – не для мене". 

Штурм змінює людей, але в кращий бік. Тому що людина розуміє, куди потрапила, що має повернутися додому жива. Тому вона робить все поступово, правильно та кваліфіковано, щоб виконати свою місію і повернутися додому.

– Чи бувало так, що під час штурму хтось із твоїх підлеглих або ти сам "ловив ступор"? І що в таких випадках треба робити?

– За весь час ніколи не було ступору як такого в бійців моєї роти. Тому що це, перше, підготовлені люди, і вони розуміють, що робити в тій чи іншій ситуації. 

Єдине, що я можу згадати, Новоселівське. Кадри з цього штурму розлетілися дуже сильно на весь світ. 

Це був лобовий штурм. Ми зупинилися поруч з домом, у якому сидів ворог. Відстань між нами була метрів 5–7. Щойно почали вивантажуватися, по нас почала працювати артилерія, АГС (станковий автоматичний гранатомет – УП). Один із бійців навіть не встиг спуститися з кунгу (кузов-фургон – УП) на землю, як йому чи то відстрелило палець, чи то осколок його відрізав. 

Було дуже багато поранених, їм потрібно було надавати допомогу. План почав іти не за графіком. Але за допомогою кожного командира ми вирівняли ситуацію і своїм прикладом показали, як потрібно діяти. 

– Наскільки вам заважають цивільні, коли ви штурмуєте щось у місті?

– Вони дуже ускладнюють просування підрозділу на операції. Тому що ти розумієш, що це – звичайна людина, яка в жодному разі не повинна постраждати. 

Ми одразу просимо людей піти у свій підвал чи якесь укриття, щоб їх взагалі не було видно.

– Окрім людей є ще тварини, з якими просто так не поговориш. Чи заважали вам тварини під час виконання бойових завдань?

– Буває так: йде штурм, а з тобою поруч – пес чи кіт, який просто сидить і дивиться на тебе. 

Якось ми ішли по мінному полю, де була стежинка буквально для двох ніг, ти не міг зробити крок ні праворуч, ні ліворуч. 

Я з хлопцями ніс "трьохсотого". Дивлюся вбік, а поруч зі мною пробігає пес, прямо по прапорцях, якими були позначені міни. Я бачу це, і в мене одразу думка: "Це треба було тобі пройти стільки штурмів, виконати стільки завдань, щоб так по-тупому "забаранитися" від міни, на яку наступив пес, якого ти врятував?" (сміється – УП).

Зараз цей пес живе в одного з бійців нашої роти.

– Скільки часу потрібно, щоб спланувати штурм?

– Планування може бути як швидким, так і дуже ретельним. 

Швидким, якщо, наприклад, у ворога відбувається ротація, і в селищі, де було 80 солдатів, їх зараз 20. Це – слушна мить, щоб повернути цей населений пункт.

Ключовим елементом в успіху операцій "Kraken" є командування. Чілі дуже ретельно підходить до планування і бере усе під свій контроль. Ми у свою чергу віримо командиру і виконуємо завдання, тому що впевнені, що так, як він сказав, так воно і є. 

– Чи були випадки, коли ви розуміли, що недостатньо добре підготувалися до операції? І як це потім вплинуло на результат?

– На мою думку, для військового немає моменту, коли він може сказати: "Все, мені не треба ні до чого готуватися, я все вмію". 

Кожен військовий, якщо він професіонал, повинен вчитися і кожну хвилину, кожен день щось отримувати нове, що допоможе йому у виконанні його завдання. 

Коли не вистачає якогось досвіду, вирішує характер. Ти розумієш: або ти, або тебе. І, напевно, основою є люди, які поруч з тобою: якщо ти в них впевнений, а вони – в тобі, то ви все зможете і все зробите.

"Наші противники – єдине, що ми можемо "трофеїти"

– Якщо іти на штурм, то з АК чи з АR (західна система стрілецької зброї – УП)?

– Мій особистий досвід говорить: неважливо, з якою ти зброєю йдеш на штурм. Якщо ти за нею доглядаєш, то вона буде у тебе працювати як годинник. 

Водночас особисто мені більше подобається система АR, бо вона більш пристосована до спеціальних операцій і на неї можна поставити різні прилади, які будуть тобі допомагати.

– Під час штурмів ви використовуєте мінідрони Black Hornet. У чому їхня особливість?

– Він – зовсім безшумний. Якщо у звичайній обстановці ти ледь його чуєш, тільки якщо він від тебе менш ніж за метр, то коли вже іде операція, ти його не почуєш, навіть якщо захочеш. Через те, що він маленький, він може залітати, наприклад, у вікна будівель.

– Ви часто трофеїте зброю росіян?

– Особисто я ніколи в житті не піднімав трофей. Навіщо він мені потрібний? Постріляти? Так у мене є свій автомат. 

Єдине, що ми можемо "трофеїти" – наших противників, яких беремо в полон. 

– Як поводяться росіяни, коли потрапляють до вас у полон?

– 90 відсотків починають розповідати, що "щойно потрапили сюди" і що "навіть не стріляли". Це – стандарт. 

Коли вони дізнаються, куди потрапили (сміється), у них зовсім зникає настрій.

"Він кричить: "Парни! Парни, свои!". І я розумію, що він думає, що ми – росіяни"

– Ти з Куп'янська. Як це – деокуповувати рідне місто?

– Дуже кайфово!

Перед операцією нас зібрав Чілі (один із командирів "Kraken" Сергій Величко – УП) і почав дуже швидко говорити. Каже: "Зараз будемо переходити річку. Йде перше відділення". А я просто не встигаю за ходом його думки, щоб сказати, що я теж хочу це зробити. 

І тут він каже: "Потрібна ще одна людина". Я кажу: "Я піду!".

Це було кайфово. Тому що це – моє місто, це – мій дім. Ти, може, його якось і забрав у мене, але ти його забрав, коли мене не було вдома. А тут я повернувся, і тобі час збирати валізи та йти. 

– В якому віці та в який момент ти для себе зрозумів, що росіяни – ворог?

– Напевно, після Майдану. Тому що тоді вже були помітні очевидні сліди з Росії. 

– Ти – російськомовна людина. Чи пам'ятаєш день, коли вирішив перейти на українську? Що для тебе стало поштовхом для цього?

– У побуті я, напевно, розмовляю переважно російською мовою. Але вважаю, що під час інтерв'ю чи публічних виступів треба переходити на державну мову. 

У нашому підрозділі одна людина може розмовляти російською, інша – українською, і в нас через це немає суперечок. Тому що у нас одна мета – знищити ворога. Ми знаємо, хто цей ворог, і ми знаємо, проти кого ми повинні бути разом.

– Чи заважає російська мова на полі бою зрозуміти, хто свій, а хто – ворог? 

– Можу розказати одну історію. Перед тим, як увійти до Куп'янськ-Вузлового, ми вночі знищили колону, вранці – фуру. І от все це догорає, детонує і тут перед шлагбаумом зупиняється "Камаз" і виходить водій. 

Він – у російській формі. А ми майже всі вночі зверху вдягнули на себе кофти, і не було видно, який у нас скотч. 

Він бачить нас і кричить: "Парни! Парни, свои!". І я розумію, що він думає, що ми – росіяни. Кажу: "Брат, иди сюда!". Водій починає до нас іти на повному розслабоні. Але коли порівнявся з будівлею та повернув голову, побачив на одному з хлопців жовтий скотч і зрозумів, що … "попал в "Кракен"" (сміється). 

"Кирило Олексійович за допомогою радіостанції взяв 15 полонених. Я чув цю розмову. Це – наче фільм" 

– Окрім "Kraken" у структурі ГУР існує багато інших спецпідрозділів. Чим ви відрізняєтеся від них?

– Я би не хотів казати, чим саме ми відрізняємося. Я б хотів сказати, що в нас єдине і в чому ми однакові: у тому, що незалежно від підрозділу – чи це "Kraken", чи "Артан", чи "Шаманбат", чи "Стугна" – всі вони висококваліфіковані бійці й фахівці своєї справи, які здатні виконати будь-яку місію. 

– Чи є між вами конкуренція?

– Взагалі немає. Яка може бути конкуренція, якщо у нас одна-єдина ціль: знищити ворога. Мені байдуже, чи це зроблю я, чи це зробить мій побратим з іншого підрозділу. Головне – знищений ворог та повернуті території.

– Уже загальновідомий факт, що очільник ГУР Кирило Буданов разом із "Kraken" звільняв 29 квітня 2022 року Руську-Лозову. Як часто він бере участь в інших ваших бойових завданнях?

– Коли звільняли Руську-Лозову, я якраз проходив КМБ. Пам'ятаю, як люди виїжджали на цю місію, і сказати, що у них підійнявся бойовий дух, коли вони його там побачили, це нічого не сказати. 

Уявіть собі: на штурм іде твій командир! Це – дуже круто! 

– Особисто тобі доводилося перетинатися з ним під час інших операцій?

– Була одна, коли Кирило Олексійович за допомогою радіостанції взяв 15 полонених.

Коли йшла активна фаза операції, я сидів і слухав цю розмову. Це наче фільм. Це дуже круто.

– Як би ти описав самого Буданова в цей момент, охарактеризував?

– Топ. Він – топ.

– Які фейки тобі найбільше "подобаються" про "Kraken"?

– Мені "подобається", як кожного разу, коли вони б'ють по цивільній інфраструктурі Харкова, по звичайному мирному населенню, кажуть, що "зруйнували нову базу "Kraken"". 

Якщо порахувати, скільки разів вони нас уже "знищили", то було б добре, щоб у нас було стільки людей, але це вже, певно, більше 10 тисяч. У нас немає стільки людей. Треба жити реальністю.

– Як часто росіяни пишуть тобі в соцмережах погрози?

– Буває. Але що я можу сказати? Я пишу: "Ну, давай зустрінемося". І все: одразу запитання в них зникають. 

Якщо він мені бажає смерті, хай прийде і спробує.

– Як те, що ти не приховуєш своє обличчя, хоча працюєш у ГУР, впливає на твоє життя? 

– Я не розповідаю про свою родину, про мою матір. Тому я спокійний. 

Те, що вони бачать, хто це робить (протистоїть росіянам – УП) , – це добре. Це по-чоловічому знати свого ворога в обличчя. Тому мені приховувати себе точно немає від кого. 

– Коли ти розповів своїм рідним, що працюєш у ГУР, і як вони відреагували?

– Мати дізналася про це з новин, коли ми звільнили Балаклію. Я своїй мамі розповідав, що служу, але де я, що я, ніхто не знав. Знав тільки мій дядько.

Хтось зняв кадр, де я сиджу на якомусь камені біля адміністрації, коли вибігали цивільні обійматися. 

І коли я зателефонував своїй мамі, вона сказала: "Я тебе прошу: не бреши мені більше. Я знаю, де ти і що ти". Я запитав: "Звідки?". Вона каже: "По всіх новинах вже показали це". 

– Як те, що ти зараз робиш, змінило тебе?

– Я вважаю, що я не змінився. 

Софія Середа, УП