Молодим тут не місце

Середній вік військовослужбовців ЗСУ складає 40 плюс, або навіть 45 плюс. Наприкінці минулого року таку оцінку озвучив член оборонного комітету Верховної Ради Сергій Рахманін. 

Утім, він став далеко не першим, хто порушив тему старіння українських збройних сил. Ще восени 2023-го ексміністр оборони Великобританії Бен Воллес закликав президента Зеленського активніше відправляти на війну молодь, чим спровокував хвилю обурення в Україні.

Варто визнати, що вітчизняна реальність різко контрастує зі світовою військовою історією. Основний тягар повномасштабної війни в Україні несуть на собі старші чоловіки – хоча за всіх часів війна вважалася справою молодих та здорових.

Наведемо типовий приклад – батьківщину містера Воллеса в роки Першої світової.

У 1916 році у Великій Британії було запроваджено військовий обов'язок (до цього країна воювала винятково силами добровольців), і до діючої армії почали призивати громадян з 18 років. Мінімальний вік служби на Західному фронті тривалий час становив 19 років, але ближче до кінця війни його знизили до 18-ти з половиною.

Середній вік британських військовослужбовців, які загинули в Першу світову, дорівнював 26 рокам. Однак при цьому найбільшу групу загиблих становили 19-річні. 

Об'єднує ці цифри те, що в усіх випадках йдеться про хлопців, молодших за 27: тобто людей, які на сьогоднішній день взагалі не підлягали б мобілізації в Україні.

Що ж до вікової категорії 40+, яка сьогодні становить кістяк ЗСУ, то у Великій Британії на той час вона вважалася малопридатною для війни. На момент запровадження військового обов'язку в 1916-му призову до армії підлягали чоловіки до 41 року. І лише під кінець Першої світової, 1918-го, цю планку довелося підняти до 51 року.

Ми любимо проводити паралелі між російсько-українським протистоянням та хрестоматійними війнами ХХ століття. Однак від класичних прикладів з минулого нас відрізняє не лише застосування FPV-дронів, а й філософія залучення власних громадян до війни.

"На війну слід посилати передусім тих, хто найкраще підходить для цього за фізичними параметрами", – такий підхід супроводжував усі масштабні військові конфлікти в новітній історії.

Але в Україні XXI століття взяв гору інший підхід: "На війну слід посилати передусім тих, кого не так шкода". Зрозуміло, вголос цього ніхто не каже, проте на практиці наша країна керується саме цим принципом. І в ньому є своя невблаганна логіка.

Якщо на фронт відправляють 20-річного хлопця, і він не повертається з війни, то разом із ним гине ціле життя, яке він не встиг прожити. Гине сім'я, яку він міг би створити в майбутньому. Гинуть його ненароджені діти. Гинуть онуки та правнуки, які вже ніколи не з'являться на світ.

Читайте також: Неповернення блудного сина

Натомість, український чоловік за 40 пройшов щонайменше половину свого життєвого шляху – а частіше його більшу частину. Як правило, він встиг обзавестися сім'єю та потомством. І навіть якщо він не повернеться з війни, після нього залишиться відчутний слід. Його діти виростуть, народять своїх дітей, і ниточка життя не перерветься.

Останнім часом мобілізаційні зусилля України були спрямовані на те, щоб вичавити максимум із категорії "люди, яких не так шкода". Звідси – чудесне одужання хронічних хворих під час проходження військово-лікарських комісій. Звідси – чарівне перетворення непридатних до військової служби на "обмежено придатних", а потім просто на придатних. Звідси наполегливі спроби відібрати відстрочку в інвалідів.

І говоритимемо відверто: якби була можливість відправляти на фронт 60-річних та 70-річних старих, то Україна мобілізувала б їх ще охочіше, ніж 40-річних та 50-річних громадян.

Звісно, мобілізація людей, малопридатних до служби, мала місце і під час великих воєн минулого. Подібну практику у ворожих країнах із задоволенням висміювали військові пропагандисти ("Чи є у вас вказівний палець на правій руці? – Я шульга! – Придатний!"). Однак у ХХ столітті цей крайній захід асоціювався з вичерпанням найбільш відповідних людських ресурсів. Грубо кажучи, чоловікові під 50 із букетом хронічних захворювань доводилося йти до армії, коли закінчувалися здорові 20-річні чоловіки.

В Україні ж склалася принципово інша ситуація: нездоровий чоловік під п'ятдесят має йти на війну, щоби здорових двадцятирічних чоловіків взагалі не довелося чіпати.

Про контрпродуктивність такого підходу для української армії часто говорять бійці та офіцери ЗСУ. В численних інтерв'ю звучить та сама думка: фронту необхідні люди у розквіті сил. Така вимога здорового глузду, і сперечатися з цим важко. Ще ніхто у світовій історії не намагався воювати, зробивши ставку на літніх і хворих, але захистивши від війни фізично міцну молодь.

Однак є й інший бік медалі, який Україна теж не може ігнорувати. Ще ніхто у світовій історії не вступав у велику війну з настільки поганими демографічними показниками – настільки низькою народжуваністю, настільки літнім населенням та настільки високими темпами депопуляції.

Читайте також: Гра в довгу

За 30 років, що передували Першій світовій війні, населення Великої Британії зросло з 35 до 45 мільйонів. За 30 передвоєнних років населення України, навіть за офіційними даними, скоротилося з 52 до 41 мільйона.

У 1914 році середній рівень народжуваності у Сполученому Королівстві становив 2,88 дитини на одну жінку. До кінця війни він знизився до 2,03. До 2022 року народжуваність в Україні становила 1,16 дитини на одну жінку. За час Великої війни вона впала до 0,7, поставивши світовий антирекорд.

Віково-статева піраміда передвоєнної Англії та Вельса справді нагадувала піраміду. Віково-статева піраміда України напередодні повномасштабної війни – це химерна фігура, яка відображає вітчизняні демографічні біди.

Загибель безлічі молодих чоловіків на війні ставала вкрай болючим ударом для будь-якої країни. Але жодна країна не зазнавала такого удару, від початку перебуваючи в такому становищі, як сучасна Україна. 

В останній третині ХХ століття з падінням народжуваності та старінням населення зіткнулися всі розвинуті країни Заходу. Однак у той же період великі війни з величезними втратами стали долею "третього світу".

Попереднім конфліктом, який можна порівняти з російсько-українським протистоянням за своїм масштабом, була ірано-іракська війна 1980–1988 років. І тоді одна одній протистояли дві східні деспотії з молодим населенням та безправними жінками, які народжували в середньому по 6,5 дітей.

Навіть якщо повністю відкинути моральні проблеми та обмежитися цинічними утилітарними розрахунками, то цінність 20-річного хлопця для нинішньої України не можна порівняти з цінністю 20-річного англійця часів Першої світової або 20-річного іранця у 1980-х. 

Таким чином ми отримуємо цугцванг. З одного боку, дуже важко вести повномасштабну війну, діючи всупереч здоровому глузду та світовому військовому досвіду. Але з іншого боку, якщо Україна спробує воювати за класичними лекалами ХХ століття, вона зіткнеться з наслідками, яких не відчував жоден із учасників тодішніх воєн.

Вдалих кроків у цій ситуації просто не існує. І на Печерських пагорбах навряд чи додумаються до чогось кращого за компромісне зниження мобілізаційного віку з 27 до 25 років.

Але наскільки Україні допоможе це вимучене рішення – питання відкрите.

Михайло Дубинянський