Гра в довгу
"Два-три тижні щонайбільше" – цей мем прийшов до нас із тих легендарних часів, коли Олексій Арестович вважався респектабельним військовим експертом. Але будемо відвертими: в ті дні про швидкоплинність великої війни з Російською Федерацією розмірковував не лише скандальний радник Банкової. Абсолютна більшість із нас не сприймала відображення повномасштабного російського вторгнення як гру в довгу, яка може зайняти роки.
Українські добровольці, які в лютому 2022-го взяли до рук зброю і стали на захист своєї батьківщини, не замислювалися про те, що захист країни затягнеться на невизначений термін, і через 22 місяці вони зможуть лише мріяти про демобілізацію.
Люди, які виїхали за кордон, щоб перечекати війну на безпечній відстані, не розраховували, що згодом вони опиняться перед вибором: або повертатись на батьківщину до завершення воєнних дій, або пускати коріння в Європі та розпочинати там нове життя.
А Володимир Зеленський, який відмовився від евакуації в перші дні вторгнення, не припускав, що війна може не закінчитися до завершення його п'ятирічної президентської каденції, і що цю каденцію доведеться продовжувати, хоча відповідний механізм не прописаний у Конституції.
Але в 2024-му країна відзначить дворіччя повномасштабної війни. І тепер нам очевидно, що це далеко не межа. Інформація видання "Nikkei Asia" про те, що Путін нібито анонсував товаришу Сі п'ятирічну війну в Україні, вже не здається чимось фантастичним.
Наша здатність витримати затяжну війну залежить від багатьох чинників: насамперед від фінансової та військової підтримки Заходу. Але жодні мільярдні вливання та чудеса західної техніки не допоможуть Україні, якщо закінчиться вітчизняний запас моральних сил.
Втома населення від війни несе анітрохи не меншу загрозу, ніж скорочення зарубіжної допомоги, і залишається ласим шматком для кремлівських пропагандистів. У 2024 році ця проблема ризикує вийти на новий рівень.
Існують дві психологічні моделі, що допомагають індивіду існувати в некомфортних йому умовах.
Першу модель можна описати так: "Тяжко, але недовго". У цьому випадку будь-який, навіть найсильніший дискомфорт компенсується його нетривалістю. Потрібно зібрати волю в кулак, трохи потерпіти, і незабаром все закінчиться – цю мантру здавна взяли на озброєння представники багатьох професій, від акушерів до стоматологів. Вона ж допомогла мільйонам українців у 2022 році, коли ми вірили, що велика війна триватиме тижні чи місяці.
Читайте також: Втомлений Захід
Віроломний напад на Україну, повітряні тривоги, ракетні удари, блокпости на вулицях, закриття кордонів для чоловіків: середньостатистичний обиватель змирився з катастрофою звичного світу, очікуючи, що незабаром все повернеться в норму. Але, як ми знаємо, ці очікування не справдилися.
У 2023 році здавалося, що Україна йде саме цим шляхом. Після перших потрясінь життя більшості громадян увійшло в більш-менш розмірене русло.
Країна звикла до регулярних повітряних тривог та ворожих атак на тилові міста. Значно посилила ППО та обзавелася генераторами на випадок нових блекаутів. Примирилася з невизначеністю українського майбутнього та крок за кроком відновлювала національну економіку. Працювала та відпочивала. Відправляла донати військовим та вважала такий ступінь солідарності з фронтом цілком достатнім.
Але напередодні нового 2024 року стало зрозумілим, що досягнутий рівень адаптації до війни зберегти не вдасться. Тривала боротьба з сильним і жорстоким супротивником зажадала значно більшого залучення населення в цю боротьбу.
І насамперед на порядку денному виявилася нова масштабна мобілізація. Йдеться про сотні тисяч громадян. А якщо враховувати сім'ї майбутніх мобілізованих – то, мабуть, про мільйони. У 2024 році життя всіх цих людей має радикально змінитись, і аж ніяк не в бік полегшення. А їхній попередній дворічний досвід звикання до війни буде обнулений.
Таким чином, замість двох моделей, цілком прийнятних для середньостатистичного обивателя – "Тяжко, але недовго" та "Довго, але чим довше, тим легше" – перед українцями вимальовується третій варіант: "Довго і чим довше, тим важче".
Чи впорається Україна з цим новим викликом? Чи знайде українське керівництво необхідні аргументи, стимули та слова підтримки для більшості наших співвітчизників?
Складається враження, що на Печерських пагорбах намацали лише один метод пом'якшення народного дискомфорту: за мотивами старого анекдоту про рабина, який порадив бідному багатодітному єврею купити козу, поселити її в себе вдома, а потім продати козу.
Спершу в життя громадян вноситься максимально сильний психологічний дискомфорт, потім його дещо послаблюють і виникає штучний ефект полегшення.
Спочатку в українському інформаційному просторі активно обговорюється масова мобілізація жінок, і багато українок панікують. Потім глава держави оголошує, що масової мобілізації жінок не буде, і багато українок полегшено зітхають.
Перед Новим роком у Верховній Раді реєструють надзвичайно жорсткий мобілізаційний законопроєкт. Очевидно, тепер його відредагують, деякі найсуворіші норми звідти приберуть, і частина українських чоловіків теж зітхне з полегшенням…
Наскільки дієвим виявиться цей метод, і чи допоможе він пом'якшити негативні ефекти великої мобілізації, стане зрозумілим уже в найближчому майбутньому. Але так чи інакше формула "Довго, і чим довше, тим важче" торкнеться життя та долі сотень тисяч українців. І від того, чи готові вони прийняти цю формулу, залежить дуже багато.
Михайло Дубинянський
