Вбиті, зруйновані, обурені: світовий досвід конфліктів і шість розрахунків фіналу війни в Україні

680 днів триває широкомасштабне вторгнення. Тижні перетворилися на роки, а лічильник жертв невпинно обертається. У повітрі висить те ж саме риторичне запитання: коли ж нарешті скінчиться ця війна? 

Відповідь існує, адже війна – це математика. Війна триває, доки вистачає ресурсів – матеріальних, фінансових, людських. 

П'ять масштабних конфліктів 20-го століття показують нам межі міцності супротивників, які змушують їх зупинятись – миритись, здаватись або заморожувати конфлікти. Порахуємо ці обмеження в російсько-українській війні.

Згадаємо нещодавні війни між державами, що тривали роками та принесли найбільше жертв.

Перша світова закінчилася для агресора (Німеччини) втратою територій та вимушеним, екстремально невигідним мирним договором, що спричинило згодом велику повторну війну.

Друга світова призвела до ліквідації влади агресора (Німеччини), довготривалої окупації та примусового перетворення держави на процвітаючу демократію. Німеччина повернула окуповані території лише за 44 роки після поразки.

Корейська війна закінчилась для обох сторін примусом з боку союзників до припинення вогню, безстроково замороженим конфліктом на лінії зіткнення. Західні союзники забезпечили оборону та процвітання Південної Кореї. Але вже 70 років обидві сторони озброюються, готуючись до можливого повторного конфлікту.

Ірано-Іракська війна закінчилась примусом з боку воєнних партнерів обох сторін підписати мирний договір та відновити довоєнні кордони та відносини.

В'єтнамська війна закінчилась повним виведенням військ США під тиском американських виборців та об'єднанням територій воюючого В'єтнаму.

Дуже різні війни, але, як ми побачимо, напрочуд схожі причини призвели до зупинки боїв та фіксації небажаних для сторін результатів. 

Очевидно, що нездатність держав залучати людей на фронт і критична кількість загиблих і поранених бійців знижують спроможність сторін воювати, запускаючи процеси, що призводять до згортання війни. 

Скільки ж військових служили в арміях воюючих країн на момент завершення війн?

Перший фактор: мобілізовані на війну

Як видно з даних, протягом Другої світової війни всі країни щороку збільшували кількість активних військовослужбовців.

Під кінець війни в СРСР одночасно служили 12,2 мільйона осіб. За весь період – приблизно 34,5 мільйона людей, що еквівалентно 66% чоловічого населення країни у віці 16–59 років. Щоби спростити розрахунки, візьмемо лише чоловіче населення, яке на той час переважало серед військових.

У США понад 11,4 мільйона чоловіків були в армії протягом останнього року війни. Всього через службу пройшли 16,4 мільйона, тобто 38% від кількості чоловіків країни у віці 16–59.

У Німеччині, яка зрештою програла, на піку спроможності в 1943-му кількість активних солдатів досягла 9,4 мільйона осіб, а за час війни склала 18,1 мільйона – тобто 73% працездатного чоловічого населення, враховуючи населення анексованих у 1939 році територій.

За час Першої світової війни кількість мобілізованих у Російській Імперії склала 12–15 мільйонів, або приблизно 37% працездатних чоловіків. У Німеччині майже 11–12,5 мільйона, тобто орієнтовно 50% усього працездатного чоловічого населення. Великобританія мобілізувала 5,7 мільйона солдатів – приблизно 38% чоловіків працездатного віку. 

За час Корейської війни було мобілізовано з обох сторін приблизно по 3 мільйони солдатів, хоча дані дуже різняться. З боку Південної Кореї від 600 тисяч до 1 мільйона солдатів – 10-20% чоловічого населення у віці 15–64. З боку Північної Кореї – до 1–1,5 мільйона, тобто орієнтовно половина чоловіків працездатного віку. Додатково на боці другої воювали китайці, а на боці першої – американці та інші іноземці в рамках контингенту ООН.

В Ірано-Іракській війні мобілізованими була більшість чоловіків , придатних до військової служби. В Ірані – 6,2 мільйона чоловіків, в Іраку – 2,3 мільйона, тобто більше ніж половина чоловіків працездатного віку.

У В'єтнамській війні було задіяно за весь час понад 3,1 мільйона американців, з боку В'єтнаму – приблизно стільки ж солдатів, тобто більше як третина працездатного чоловічого населення. Проте воювали не лише солдати, але й цивільні будь-якого віку, тому реальний відсоток мобілізації був значно вищим.

Отже, бачимо, що напередодні завершення великої війни в армії служить майже кожен другий чоловік працездатного віку.

Історичні дані також говорять, що чисельність армії після того, як війни набирали обертів, трималась на стабільному рівні, а нові мобілізовані лише заміщали вбитих та поранених. Водночас для переможених країн був характерний вищий відсоток мобілізованих, але при цьому неможливість підтримувати чисельність армії незадовго до фіналу.

Другий фактор: вбиті й поранені солдати 

Друга світова стала рекордною за кількістю вбитих на фронті. На Радянський Союз припало 8,8–10,7 мільйона загиблих солдатів, тобто до 31% усіх мобілізованих, або до 20% працездатних чоловіків країни. З боку Німеччини загинуло приблизно 5,5 мільйона солдатів, це майже 30% мобілізованих, або майже чверть всіх працездатних чоловіків.

На додачу до кожного загиблого припало в середньому ще 1,6 поранених, тобто орієнтовно 80% мобілізованих фізично вибули з фронту.

У Першій світовій війні втрати Росії та Німеччини склали 1,7–2 та 1,6–2 мільйони солдатів відповідно, тобто 11% та 15% від мобілізованих цих країн, або приблизно 5% та 8% працездатного чоловічого населення.

Франція втратила 1,4 мільйона солдатів, або 18% мобілізованих, Британія – 0,9–1 мільйона вбитих бійців – 11% мобілізованих. Найбільше за цим показником постраждали Сербія, Румунія й Отаманська імперія, які втратили вбитими 37%, 25% і 26% від усіх мобілізованих.

В середньому на одного загиблого в цій війні припадає ще 2,5 поранених, тобто протягом війни з фронту було фізично вибито майже 35% всіх солдатів.

Кількість загиблих військових у Корейській війні з боку Південної Кореї становила приблизно 217 тисяч, тобто 5% працездатних чоловіків. А з боку Північної Кореї – 406 тисяч, тобто 13% чоловіків працездатного віку (не враховуючи союзників: Китаю з одного боку і військ ООН – з іншого).

Отже, в середньому, перш ніж закінчилася кожна з великих війн, країни-учасниці втрачали вбитими від 5% до 25% чоловіків працездатного віку, або від 10% до 30% мобілізованих. Разом із тим пораненими з фронту вибували протягом війни більше як третина бійців.

Де ж на цій шкалі розташований сьогодні ворог у війні з Україною?

За українськими даними, кількість втрат російських солдатів станом на 27 грудня 2023-го складає орієнтовно 355 тисяч. За даними американських аналітичних видань, з посиланням на посадовців США, з боку Росії загинуло менше: 120 тисяч станом на серпень 2023, решта – поранені. 

При цьому помісячна динаміка втрат демонструє лінійну стабільність.

За різними оцінками, сьогодні РФ мобілізувала приблизно 1,3 мільйона солдатів за чисельності працездатного чоловічого населення 38,5 мільйона.

Офіційно повну мобілізацію в країні ще не оголошували, щоб уникнути паніки, але можливість "тихого" призову серед специфічних груп населення вичерпується, адже загиблі та поранені складають від 12% до 25% від мобілізованих.

Очевидно, що для підтримки сталого контингенту агресору необхідна буде повна мобілізація, що торкнеться орієнтовно 25 мільйонів придатних до служби чоловіків. 

Виходячи з цифр, наразі в РФ мобілізовано приблизно 3,4% працездатного чоловічого населення, або 5,2% від заявленої кількості придатних для служби.

При цьому кількість загиблих складає від 0,8% до 1,3% придатних до служби чоловіків.

Таким чином за умови, що зберігатимуться поточні темпи бойових втрат, граничні показники, характерні для фіналу великих війн, будуть досягнуті мінімум за 5 років війни.

Водночас напередодні війни в Україні налічувалось 10,6 мільйона працездатних чоловіків, що в 3,5 разу менше, ніж у росіян. Відповідно, для того щоб підтримувати паритет сил на полі бою, Україна має забезпечити втричі нижчу кількість загиблих, щоб протриматись аналогічний проміжок часу. Це можливо лише завдяки технологічній і тактичній перевазі.

Третій фактор: військова техніка та боєприпаси

До масштабної війни російська армія налічувала в декілька разів більше одиниць військової техніки. В 11 разів більше бойових літаків, в 5 разів більше танків і артилерії, в 13 разів більше інших повітряних апаратів, в 2,44 разу броньованих машин. А перевага в снарядах складала десятки разів.

Але значні обсяги зовнішньої військової допомоги Україні, суттєві втрати РФ на полях бою, санкції та обмеження на експорт комплектуючих для російського ВПК значно змінили ситуацію. 

Так Росія використала за рік війни 10 мільйонів снарядів, хоча може виробляти приблизно 1 мільйон на рік. РФ втратила на даний момент 5899 танків, хоча може виробляти орієнтовно 200 на рік.

Аналогічна ситуація спостерігається з усіма іншими видами озброєнь. А оцінки виснаженості резервів наземної та повітряної військової техніки Росії перевищують 30%. Війна ведеться в основному за рахунок запасів.

Завдяки втратам Росії та зовнішнім надходженням в Україну ситуація зі зброєю на полі бою майже зрівнялась, зокрема в танках, важкій артилерії та MLRS.

Отже, за умови збереження поточної динаміки втрат і постачання зброї, протягом наступних 2-х років війни Росія зіткнеться з нездоланним дефіцитом техніки на полі бою, відповідно втрачатиме значно більше солдатів. 

Цей проміжок часу може скоротитись, якщо зросте кількість і якість постачання зброї Україні з боку партнерів.

Четвертий фактор: воєнна економіка

Основні учасники Першої світової війни мобілізували від 30 до 60% своїх національних доходів (тобто доходів усіх громадян). Друга світова поглинала від 50 до 70% ВВП. Наприклад, СРСР і Німеччина витрачали більше як половину ВВП на війну, а у пікові роки – понад 60%. 

Витрачались не просто гроші, але й самі громадяни безпосередньо виробляли товари і послуги задля забезпечення фронту. 

Так у Радянському Союзі приблизно 16% усього працездатного населення були примусово задіяні у воєнній економіці. В Німеччині – майже 20% на піку війни.

У демократичній Великобританії уряд ухвалив під час війни спеціальний закон (Essential Work Order), який визначав ключові галузі економіки для забезпечення війни та забороняв роботодавцям звільняти працівників, зокрема жінок. В результаті орієнтовно 40% цивільної робочої сили працювали в цих галузях.

Тобто абсолютна більшість усіх працездатних громадян були залучені на піку війни або безпосередньо в бойові дії, або до праці, яка забезпечує війну.

В Україні за 2022 рік приблизно 34% ВВП пішли на війну, у Росії – 4,1%. У 2024 році в РФ заплановано витратити на ці цілі в розмірі 6% ВВП. Після початку широкомасштабного вторгнення воєнні витрати України зросли на 640%, а в Росії лише на 9,2% через значно більший загальний обсяг економіки агресора.

На відміну від Росії в Україні більше як 50% урядових витрат за роки війни складає іноземна підтримка та запозичення. 

Проте якщо порівняти допомогу Заходу своїм союзникам в інших конфліктах, підтримка України в рази менша, ніж могла би бути.

Так, у середньому за кожен рік війни у відсотках до власного ВВП на підтримку Британії у Другій світовій війні США витрачали в 10 разів більше, ніж сьогодні ці дві країни разом надають Україні; на війну в Кореї – в 10 разів більше; на війну у В'єтнамі – в 5 разів; в Афганістані – втричі більше, ніж на Україну.

Так само й Росія не досягла і 5-ої частини від мінімальної мобілізації економки на воєнні цілі, яка зазвичай характерна для світових воєн. 

Згідно з дослідженнями, жодна країна світу в новітній період не демонструвала зростання економіки під час війни на власній території.

Таким чином забезпечити додаткову частку ВВП для фінансування війни можна зменшуючи частку власної тіньової економіки, з якої не платяться податки. Або централізовано створюючи військові виробництва, залучаючи до них працездатних людей, уникаючи надприбутків постачальників у сфері державних воєнних закупівель.

Західні партнери спроможні багатократно збільшити підтримку України, якщо сприйматимуть загрозу поразки України вищим ризиком для себе.

Росія має більшу промислову автономність та зберігає свою спроможність фінансувати й забезпечувати імпортними високотехнологічними комплектуючими війну, обходячи санкції через партнерів. Відповідно до аналізу, так звані "нейтральні" й сусідні країни РФ на десятки й сотні відсотків збільшили імпорт товарів, що заборонені до продажу в Росії.

А обсяги експорту мікрочіпів із Китаю в РФ, зокрема американського походження, після початку вторгнення збільшились майже втричі.

Росія продовжує заробляти майже довоєнні обсяги капіталу за рахунок експорту своїх енергетичних ресурсів, зокрема й на ринках ЄС, таким чином отримуючи необхідні фінансові ресурси для того, щоб продовжувати війну.

Важливо, що в обох країнах досі не порушений довоєнний суспільний договір.

Обсяги витрат на оборону забезпечуються не за рахунок тотального забирання ресурсів із інших галузей і збільшення податків, чи не за рахунок масового примусового перепрофілювання приватних підприємств і примусу населення до роботи, як це відбувалося під час інших війн. Витрати на оборону закривають за рахунок залучення зовнішнього і резервного ресурсів. У випадку України – це іноземна допомога, Росії – національні фонди. 

Поточні економічні проблеми країн не співмірні зі зниженням якості життя протягом світових війн.

Наприклад, під час Другої світової уряди країн-учасниць ввели системи розподілу продовольства і товарів для уникнення голоду та забезпечення фронту. У Сполучених Штатах "Офіс адміністрування цін" нормував загалом 32 товари, зокрема м'ясо, масло, цукор, каву, бензин, шини та взуття. Кожен американець отримував спеціальні державні талони виключно за які міг придбати ці речі. У Сполученому Королівстві нормували 77 товарів, у Німеччині – 85, у СРСР – 70.

Отже, цифри вказують нам на багаторічну віддаленість України і РФ від показників фіналу попередніх конфліктів за економічним критерієм.

П'ятий фактор: суспільні настрої

Війна закінчується тоді, коли влада більше не спроможна мобілізувати людський, технічний та фінансовий ресурс, щоб забезпечити воєнні дії. І причиною цього може бути не лише фізичне вичерпання ресурсів, але й небажання суспільства надавати ресурс.

Як видно з досліджень, помітне для суспільства завдяки медіа збільшення кількості загиблих і поранених пропорційно впливає на зменшення підтримки війни.

Так, наприклад, під час війни у В'єтнамі суспільна думка стала абсолютно протилежна початковій. На старті 60% американців не вважали участь США у конфлікті помилковою, а наприкінці – стільки ж опитаних визнали це хибою.

Схожа ситуація спостерігалась і під час Корейської війни. На початку лише 15% американців не погоджувались з військовою допомогою країні, проте після пів року війни вже 49% вважали участь США помилковою.

Як показує комплексний аналіз причин поразки США у в'єтнамській війні, одним із ключових факторів була асиметрія суспільної думки із супротивником. Адже свобода слова в Америці не дозволяла приховувати воєнні втрати і придушувати критику війни. Натомість супротивник використовував потужну пропаганду і репресії за інакодумство. США не закривали кордони країни для чоловіків, тому приблизно 50 тисяч із них покинули США, щоб уникнути мобілізації, та майже 504 тисячі стали дезертирами. Країною котились протести та антивоєнні кампанії. 

Асиметрія ставлення до війни була також у тому, що американці воювали на чужій території; натомість в'єтнамці вели війну за свою незалежність і сприймали іноземців як загарбників. Окрім цього, в'єтнамці страждали від значних втрат цивільного населення, що поглиблювало ненависть. Тобто мотивація воювати та ціна програшу були абсолютно різними для сторін.

Можна сказати, що межа готовності населення забезпечувати війну залежить від декількох факторів: наявність альтернативи, сила пропаганди, примусовий апарат держави та нестерпність умов життя, спричинених війною.

Поглянемо на поточну суспільну думку в Україні та РФ. 

Згідно з останніми дослідженнями, в Росії приблизно 70% респондентів підтримали б рішення про негайне припинення війни, а 55% виступають за початок мирних переговорів. Ці показники зростають. Проте на компроміс, тобто на повернення Україні територій погодилися б поки 34% опитаних. 

В Україні 60% бажають продовження боїв до перемоги. Найшвидших мирних переговорів бажає 31% опитаних. А на будь-які компроміси не погоджуються 51% опитаних.

Суспільна думка трансформується, проте наразі не вимагає негайного завершення бойових дій жодної зі сторін. 

Шостий фактор: зовнішній вплив

Характерними причинами припинення великих війн на, здавалося б, неприйнятних умовах для сторін є зміна настроїв воєнних партнерів.

Протягом Ірано-Іракської війни Сполучені Штати та Британія забезпечували Ірак зброєю, грошима, супутниковими даними та військовими радниками. Франція, Китай та СРСР продавали зброю. А Саудівська Аравія і Кувейт були основними позичальниками грошей. 

Проте, коли протягом років бойові дії не давали помітних результатів, лінія фронту не рухалась, а ресурси виснажились – ті ж самі партнери примусили сторони закінчити бої та відвести війська до початкових кордонів.

Для цього СРСР припинив постачати зброю Ірану, США збільшили військову присутність у Перській затоці та атакували позиції Ірану. А в Раді безпеки ООН ті, хто роками забезпечували війну, ухвалили резолюцію 598 з вимогою негайно припинити вогонь – "висловлюючи жаль щодо початку і продовження конфлікту".

У Корейській війні країни-союзники протягом років брали безпосередню участь у бойових діях, проте так і не досягли жодних територіальних результатів. А Північна та Південна Кореї зазнали катастрофічних руйнувань і жертв переважно цивільного населення. Протягом війни Сполучені Штати неодноразово вдавались до погроз застосування ядерної зброї проти китайських цілей, якщо країна не припинить воювати на боці Північної Кореї. 

Ризик ескалації конфлікту за межі Кореї та виснаженість сторін призвели до того, що після двох років переговорів між представниками Північної Кореї, Південної Кореї, Китаю та ООН сторони – всупереч позиції Південної Кореї – підписали угоду про припинення вогню. Фактично вони навічно заморозили бойові дії, хоча країни формально й досі перебувають у стані війни.

Як видно в обох цих конфліктах, багатомільйонні жертви кожної сторони були потрібні лише для того, щоб зафіксувати, що досягнення попередньо заявлених цілей неможливе. 

На якому ж етапі знаходяться союзники щодо України?

Наразі ключові партнери України взяли на себе довгострокові зобов'язання підтримки.

Зокрема, Європейський Союз оголосив про новий пакет на 50 мільярдів євро до 2027 року, що подвоює загальні зобов'язання ЄС. Заявлені також 4-річний пакет військової підтримки Німеччини на 10,5 мільярда євро (2024–2027) та норвезька "Програма підтримки Нансена" на суму 6,6 мільярда євро протягом 5 років.

Багаторічні пакети заплановані Данією, Великобританією, Швейцарією, Швецією, Португалією та Литвою. Аналогічно з боку США та НАТО лунають чіткі запевнення, що допомога буде надаватись стільки, скільки це буде потрібно, що домінування Росії неприпустиме, а право визначати перемогу та рішення про переговори належать Україні.

Проте, з іншого боку, зброя надходить повільно і недостатньо. До того ж встановлюються жорсткі обмеження – не застосовувати західну зброю до цілей на території РФ, хоча саме звідти здійснюються основні ракетні та дронові удари й відбувається забезпечення фронту. 

Окрім того, заявлена допомога час від часу стикається з бюрократичними перепонами серед держав-партнерів.

Так, наприклад, через затримку в Конгресі США додаткового бюджету на підтримку України обсяг надходжень зброї тимчасово зменшився. А постачання від європейських держав перших літаків F16 очікують аж навесні 2024. Це при тому що загальна заявлена кількість бортів значно менша, ніж та, про яку просила Україна. 

Останніми місяцями почастішали публікації у відомих західних ЗМІ, які акцентують на тому, що жодна з конфронтуючих сторін не може досягти поставлених цілей, про формування затяжного позиційного конфлікту, труднощі виділення фінансування та військової підтримки в майбутні роки.

Одні експерти вважають песимістичні публікації щодо перспектив перемоги України частиною гібридної війни. Однак інші стверджують, що це сигнали з боку партнерів про те, що необхідно шукати компроміси.

В будь-якому разі залишається незрозумілим можливий механізм, який гарантував би захист від повторного нападу Кремля. Та й сама російська влада, схоже, націлена поки що продовжувати напад.

Як видно з даних, зовнішній фактор завершення війни перебуває в зоні турбулентності. Проте говорити про тиск партнерів, а тим паче про бажання агресора дипломатично врегулювати конфлікт – зарано.

Виходячи з досвіду інших масштабних конфліктів, навіть після старту перемовин необхідні роки на те, щоб зафіксувати результат.

Підсумки

Програш країн у війні відбувається насамперед через фізичне вичерпання запасу міцності, що унеможливлює забезпечення фронту солдатами й ресурсами; завдяки міжнародним альянсам, які спричиняють значну перевагу; або настроям населення воюючих країн, що трансформуються в політичні процеси та саботаж війни.

Математично, у порівнянні з минулими війнами, українська війна не перебуває на фінальному етапі. А для того щоб сформувалися типові передумови завершення конфлікту, потрібні роки.

Військова техніка – це найслабший ресурс Росії, толі як Україна більш залежна від союзників. Рівень оснащення визначає співвідношення людських втрат на полі бою. Україна потребує переваги в цьому через менші розміри.

Чим більше втрат і чим менше надій на перемогу, тим більший запит на мир. Нападаюча сторона в несправедливій війні вразливіша, коли йдеться про ризики втратити підтримку суспільства. 

Зміна настроїв суспільства трансформується в зміну влади мирним або силовим шляхом, якщо влада вчасно не адаптує свою політику до нового суспільного запиту.

Поріг терпіння населення сьогодні набагато нижчий, ніж у попередніх поколінь. Саме тому влада Росії відтягує масову мобілізацію, стримує зниження соціальних стандартів і не перелаштовує економіку на військові рейки. Саме тому так посилено приховує інформацію про втрати на фронті й контролює медійний простір, щоб уникнути обговорення альтернатив продовженню вогню.

Проте,чи можливе "дострокове" завершення боїв? 

Звернемося до теорії ігор.

"Дилема ув'язненого" – це парадокс людського способу ухвалення рішень, коли дві сторони, діючи у власних інтересах, не досягають оптимального результату.

Дилема розроблена в 1950 році, під час Холодної війни, Меррілом Флудом і Мелвіном Дрешером, математиками військової американської RAND Corporation.

Читайте також: Ігри на війні. Як ігри допомагають ЗСУ готувати контрнаступ, а Заходу – контролювати ескалацію

Затяжна війна, згідно з цією дилемою, є патологічною ситуацією, з якої кожна сторона намагається вийти, не йдучи на співпрацю з іншою.

Якщо обидві сторони нападатимуть, то вони обидві отримають більше втрат, аніж якби примирились.

Однак, з іншого боку, якщо одна сторона піде на співпрацю, а інша зрадить, тоді мирний гравець програє, а агресор виграє.

Брак довіри та інформації, взаємна ненависть, відсутність механізмів примусу до дотримання слова та ірраціональні надії на перемогу штовхають сторони до тривалого продовження війни. До моменту, коли бойові дії вже фізично неможливі – тобто коли солдати мертві, техніка зруйнована, грошей немає, населення вимагає припинити бої на будь-яких умовах, а союзники змушують домовлятись.

Тільки в цих умовах сторони не спроможні зрадити одна одну, а взаємне виснаження стає "гарантією доброчесності" супротивника.

Математично найбезпечнішою для гравців стратегією є взаємна агресія до межі неспроможності однин одного. Ця вигода від взаємного послаблення називається "рівновагою Неша", на честь вченого-автора.

Менш кривавий вихід із "дилеми ув'язненого", згідно з дослідженнями, полягає в застосуванні більш ризикованих для гравців стратегій. 

Ці стратегії досягаються за допомогою регулярно повторюваних перемовин, багаторазово виконаних домовленостей. А з боку зовнішніх гравців – через покарання за порушення обіцянки та винагороду за дотримання слова.

Проте на практиці виникає інша проблема.

На відміну від математичних моделей реальні гравці інертні, тобто суспільна думка та бойовий дух солдатів не спроможні змінюватись швидко від одного ігрового ходу до іншого.

В цих умовах влада сторін не спроможна вести відкриті перемовини та пропонувати компроміси. Адже такі кроки руйнують громадську думку, бойовий дух і спокушають партнерів змінити обсяги підтримки. І таким чином послаблюють позицію більш мирної сторони на наступних етапах війни у випадку подальшої зради з боку супротивника.

З іншого боку, до моменту критичного виснаження населення і армії, будь-які компроміси з ворогом можуть сприйматись як слабкість або зрада. 

Отже, якщо відсутній масштабний суспільний запит на припинення війни та примус із боку партнерів, вона триває до критичного виснаження сторін.

Олексій Жмеренецький, для УП