Український прапор на Марсі. Як українці збиралися почати нове життя на Червоній планеті

Зараз, коли ви читаєте ці рядки, хтось із героїв нашої статті міг би перебувати в космічному кораблі, що прямує на Марс.

Цей шанс з'явився в них у 2013 році, коли проєкт "Mars One" почав перший тур відбору астронавтів, які мали полетіти на Червону планету. Залишити заявку міг громадянин будь-якої країни, якому вже є 18, однак ще немає 65-ти.

Сам проєкт був створений нідерландським підприємцем Басом Лансдорпом. Спочатку він розвивав його власним коштом, потім – за допомогою спонсорів. Лансдорп мріяв, що в 2023 році четверо землян зможуть вирушити на Марс та заснувати там колонію. Він був впевнений, що сучасних технологій цілком для цього достатньо. А до 2035 року ця колонія мала б розроститися вже до 20 осіб. 

Для перших астронавтів це стало б квитком в один бік, тому що технічної можливості повернутися в них би не було. Тим не менш після того, як відбір стартував, близько 200 тисяч землян подали на нього заявки, висловивши готовність залишити свою планету назавжди.

Проте мрії Лансдорпа не судилося втілитися в життя. Сам проєкт складався з кількох етапів, таких як відбір астронавтів, запуск комунікаційних супутників, відправлення вантажів на Марс тощо – і кожен із них повсякчас відтерміновували на кілька років, зокрема й через фінансові труднощі. Зрештою в 2019 році компанія Mars One Ventures AG, що була створена спеціально для фінансування проєкту, збанкрутувала.

Серед українців, які в 2013 році готові були проміняти українські краєвиди на вічночервоний пейзаж, були і троє героїв цього матеріалу. 11 років по тому "Українська правда" поспілкувалася з ними, щоб дізнатися, як склалися долі цих відчайдухів та що стається з роками з мріями про космос.

Готуючи матеріал, УП неочікувано для себе зрозуміла, що сьогоднішня ситуація на Землі більш ніж тоді наштовхує на думки про необхідність подбати про запасний аеродром для людства. 

Запасний аеродром для людства

Через наукові експерименти на Землі стається глобальна катастрофа, що знищує планету. Втім, до того, як вона зникне, люди встигають відкрити двигун, що дозволяє рухатися бистріше за швидкість світла. Завдяки цьому вони мають змогу зберегти людство, колонізувавши інші планети.

Так починається тетралогія американського фантаста Дена Сіммонса "Пісні Гіперіона" (виходив з 1989 по 1997 роки).

В 2013 році Дмитру Носову 22. Він вчиться в Києві, в Національному авіауніверситеті на інженера-механіка з обслуговування наземної техніки аеропортів. Цікавиться всім, що стосується космосу. А "Гіперіон" – його улюблена книга.

Одного дня Носов знаходить в інтернеті новину про проєкт "Mars One" і відбір майбутніх астронавтів. Виходить, ті зможуть, як книжкові герої, колонізувати іншу планету, що буде дуже корисним, якщо щось станеться з цією. Дмитро пише до компанії листа про себе і про те, що готовий допомогти проєкту як волонтер.

З ним виходить на зв'язок медичний директор проєкту Норберт Крафт. Дмитро розповідає йому про себе. Зараз Носов вже не пам'ятає всіх деталей їхньої розмови, проте в результаті хлопець наважився і заповнив анкету на участь у програмі.

– Найнеочікуваніше було те, що летіти в один кінець. Але я був студентом. Ми горіли і жили, – згадує Носов. – Тому тоді я пішов би до кінця.

Ще і батькам треба було пояснювати. Ви розумієте, що сказали мої батьки, коли дізналися: "Який один кінець? Туди і назад!".

Далі були брифінги скайпом. Дмитро згадує деякі з тем: що може очікувати в польоті, як захиститися на Марсі від радіації, як будуватися, чи можна жити в кратері, які психологічні проблеми можуть виникнути в тісному колективі…

Час ішов. Дмитро працював над дипломною роботою, ходив на Майдан під час Революції гідності, а тут ще й зустрічі по космічному проєкту. В якийсь момент Носов зрозумів, що не може охопити все. І вирішив пожертвувати мрією про Марс. Він написав контактній особі в Mars One, що не справляється з усім і просить виключити його з проєкту. 

Дмитро обрав Землю. 

Як виявилося пізніше, малесеньку її ділянку – село на Хмельниччині. Туди він переїхав після того, як закінчив виш. 

– Там дуже гарна природа. Маленьке гарне село з гарними людьми. Там шість років пожив, одружився, народився в мене син, – розповідає він.

Інженером-механіком в аеропорту він не став. Влаштувався в службу безпеки на приватному підприємстві. А коли почалася повномасштабна, відправився до центру комплектування. Зараз Носов несе службу як прикордонник.

Що би сталося, якби проєкт не закрився і Дмитро успішно пройшов відбір? Носов з дитинства не проти пофантазувати. Але відповідь його проста: він би не відправився у космос, знаючи, що під час війни його допомога потрібна вдома.

Проте, каже Носов, якщо його син виросте і одного дня так само зайде в двері і скаже: "Я хочу летіти на Марс", то батько його відпустить.

– Коли в новинах чуєш, як деякі держави активно розробляють ядерну зброю, і думаєш про те, на що вони можуть перетворити нашу планету цією зброєю, то хочеться, щоб у наших дітей, наших потомків був простір для життя, – каже він. – Щоб був запасний аеродром.

"Добриво для наступних експедицій"

В житті киянина Володимира Антоненка є два Марси. В одному – він працював. Про інший – мріяв.

"Марсом" називалося секретне підприємство в центрі Києва, що в радянські часи розробляло шпигунську апаратуру – Антоненко трудився на ньому інженером-електронщиком. Замовником було ГРУ СРСР, і Антоненко згадує хлопців зі статурою Віталія Кличка та двома вищими освітами, що приїжджали приймати продукцію. 

А на інший Марс Антоненко збирався летіти. І коли ми вперше зустрілися з ним в 2013 році, ще не знав, що мрія не збудеться. Тоді Антоненку було 58. І він вже пройшов один з етапів відбору на Mars One. 

– Я думав: як там будуватимуться взаємини? Ось, умовно кажучи: я капітан і можу там диктатуру запровадити та хльостати нагаєм, якщо щось не так, – розписав він тоді можливий сценарій, який міцно закарбувався в пам'яті.

Якщо Антоненко і здатний був встановити диктатуру на Марсі, то він нічим себе не видає. Зате в ньому легко впізнати мандрівника, який колись хотів дістатися туди, де ще не ступала людська нога.

Знаючи про те, що повернення з Марсу не буде, Антоненко все одно був готовий розпрощатися із Землею. Якби такий шанс випав сьогодні, полетів би без вагань.

– Я розумію: швидше за все, ми там загинемо. Але ми були б тим добривом, на якому потім зійшли б наступні експедиції, – пояснює він. – Україну залишати шкода, але людство більше за країну.

За своє життя мандрівник встиг побувати в 25-ти країнах і ознайомитися з 20-ма мовами. "Ознайомитися" – значить для нього знати на тому рівні, якого не вистачить для обговорення твору Сервантеса, проте буде достатнім, щоб, наприклад, вмовити аборигенів задонатити на підтримку української армії. 

Саме цим чоловік і зайнявся торік, коли вирушив на край землі. 

А сталося це так. Після повномасштабного вторгнення Антоненко взяв рушницю та пішов у військкомат. Зброю він купив після участі в Революції гідності, бо в 2014-му Володимиру не сподобалось, що в його бік стріляють, а він безсилий. Проте у військкоматі Антоненка розвернули через похилий вік.

Тоді він попрямував до сина в Європу. Займався волонтерством. А якоїсь миті наважився здійснити стару мрію – дістатися до мису Фіністерре в Іспанії, що називають "кінцем землі" (до відкриття Америки вважалося, що далі – землі немає). Дорогою Антоненко розповідав місцевим, що він з України, агітував допомагати українській армії, а діставшись мису, залишив на ньому плакат із даними одного з українських фондів.

У свої 68 Антоненко зробив "головні чоловічі справи". Посадив дерево, виховав сина. Будинок у Гатному, нічого гріха таїти, закінчений відсотків на дев'яносто п'ять. Зате, хвалиться чоловік, він будував його так, щоб стіни витримали 100-міліметровий снаряд, а хазяїн в разі необхідності міг відстрілюватися від окупантів з плаского даху. Навіщо? Каже, припускав, що Росія нападе.

– Я не даремно прожив життя. Діти, дім, дерево – з цим все нормально. Але хотілося щось таке зробити… – він замовкає, не в змозі розповісти про нездійснене.

Час від часу Антоненко згадує, що колись планував полетіти на Марс. Іноді йому сняться марсіанські пейзажі. Дуже яскраві сни, каже він, нібито справді туди дістався.

Життя в марсіанських умовах

Буває так, що коротка зустріч може змінити весь хід твого життя. Для Сергія Якимова такий переломний момент стався в "Артеку" – путівку туди він виграв у школі. Одного дня в табір приїхав перший український космонавт Леонід Каденюк. Сергій, що захоплювався космонавтикою, спитав у нього: коли наступний українець полетить у космос?

Звісно, в пам'яті Сергія не збереглася дослівна відповідь Каденюка. Але він запам'ятав головне: шанси громадянина України потрапити в космос – мізерні.

Сам Каденюк зміг сісти в ракету завдяки американцям – Кучмі довелося особисто домовлятися про його участь у місії з Клінтоном. І тепер космонавт дав зрозуміти хлопцеві, що в України просто немає грошей, щоб запускати людей у космос.

– Це мене дуже вразило, – згадує Якимов. – Після цього я зрозумів, що скоріше за все, будучи в Україні, я не зможу полетіти в космос. Треба шукати шляхи за кордоном і стати громадянином іншої держави, що запускає людей у космос.

Після школи Сергій вступив до Київського політехнічного інституту на факультет авіаційно-космічних систем. Потім працював інженером в Інституті космічних досліджень. І одного дня побачив, що є проєкт, який не вимагає, щоб ти був громадянином фінансово розвинутої країни. Він називався "Mars One". 

Мама рішенню Сергія здивувалася, а решта оточення – підтримала. 

– Я точно знав, що на Марсі буде дуже тяжке життя, – запевняє Якимов. – Тому що треба буде прилетіти туди, де ще ніхто не був. І знайти шляхи передусім як вижити. Потім – як це вживання перетворити на нормальне життя. І як це нормальне життя перетворити на прогрес. Тобто це не курорт.

З двохсот тисяч людей, що подали заявки до участі в програмі, охочих відсіювали в кілька етапів. Якимов успішно проходив всі з них. І дістався до передостаннього, де зі ста претендентів повинні були відібрати 24. Здається, ніколи ніхто з українців не був так близько до польоту на Марс.

На цьому етапі в проєкта і закінчилися гроші.

10 років тому Якимов вважав, що у 2024-му буде зайнятий тренуваннями перед польотом, тестуваннями посадкових модулів... В обіцянки організаторів, що в 2024-му вони вже будуть на Марсі, він не дуже вірив. Тому що в космічній індустрії, впевнений він, всі називають максимально оптимістичні терміни, які потім переносять і переносять.

Чого він не міг уявити 10 років тому, то це що в 2024-му працюватиме на Марсі, створеному в земних умовах.

Зараз Якимов – директор Марсіанської пустельної дослідницької станції (Mars Desert Research Station), що розташована в пустельній частині американського штату Юта. Червоний кам'янистий пейзаж за вікном пояснює, чому станцію відкрили саме тут. Її мета – максимально імітувати умови життя на Марсі для дослідників.

– По геології тут дуже близько до того, що є на Марсі, – розповідає Якимов. – Кожні два тижні сюди приїжджають нові команди професіоналів та студентів зі своїми проєктами і закриваються на станції. В них є структура команд, як у космічному екіпажі: це командир, якщо треба – другий командир, перший офіцер, інженер, медик і науковці.

В нас є декілька модулів, подібних до будівель, що можуть бути на Марсі. Вони з'єднані тунелями. Люди не можуть вийти на вулицю без скафандрів і від будинку до будинку переміщуються через тунелі. У них є протоколи – наприклад, вони не можуть відчинити вікно або двері, бо в умовах Марсу це призвело б до їхньої загибелі.

В Штати Якимов потрапив завдяки тому, що виграв грін-карту. В 2017 році переїхав до Лос-Анджелеса, де знайомі влаштували його до компанії з виробництва металопродукції для космічної індустрії. Починав водієм автонавантажувача та рухався вгору кар'єрними сходами.

Найбільшим проєктом, в якому Сергію випало взяти участь, було створення деталей до супутників OneWeb. А коли одного дня він прочитав, що є вакансія на дослідницькій станції в Юті, то надіслав туди своє резюме. 

Зараз його сторінка у фейсбуці рясніє дописами про той чи інший збір на потреби української армії. Сергій – активний член волонтерського руху, що займається допомогою для військових і цивільних в Україні.

Війни та польоти на Марс взаємопов'язані. Відправлення корабля на Червону планету потребує великої кількості фінансових вкладень та кооперації між країнами, а масштабні конфлікти ставлять під сумнів можливість і того, й іншого.

– Якщо люди дістануться Марсу, по-перше, це науково технічний прогрес. Космічні технології будуть дозволяти літати швидко, дешево і часто, – мріє Сергій. – По-друге, розвинуться технології у сфері життєзабезпечення: харчові, щоб виробляти дешеве корисне харчування для великої кількості людей, та переробки відходів. По-третє, це дозволить зробити колонії, щоб люди могли вижити, якщо щось станеться на Землі. 

І нарешті, це пошук життя у Всесвіті. Вважається, що Марс – один із найкращих кандидатів, щоб знайти на ньому якщо не ознаки не життя, то хоча б минулого життя. 

Сергій часто слухає інтерв'ю з астронавтами. Раніше він намагався знайти єдину формулу – як так стається, що саме цих людей обирають для роботи в космосі. Потім зрозумів, що в кожного з них свій життєвий шлях. Єдине, що об'єднує всі історії – ці люди стали справжніми фахівцями у своїй царині. Він і сам старається стати таким.

А іноді, піднімаючи голову до зірок, Якимов радіє, що хай він і не потрапив на Марс, але насправді вже дотягнувся до космосу. Там, за кілька тисяч кілометрів від нього літають супутники, деталі до яких зробив він. 

12 тисяч деталей, якщо бути точним.

Рустем Халілов, УП