"Хотілося всього і швидко. Але війна буде довше 5–10 років". Комбриг "Хартії" Оболєнський про те, як зробив бригаду з ДФТГ
2022-го року по всій Україні, що вразила світ згуртованістю та масштабами опору, у військо йшли люди без бойового досвіду та навичок.
Як і на початку війни в 2014-му, по всій країні розросталися добровольчі підрозділи, які йшли воювати без зарплат від держави й забезпечення. Тепер це явище мало закріплену в законі форму ДФТГ – добровольчі формування територіальних громад.
Одне з них – "Хартія" – з'явилось у Харкові під керівництвом аграрного бізнесмена зі списку Forbes Всеволода Кожемяки. Сформований повністю з добровольців батальйон брав участь у таких відомих операціях як звільнення Харківщини восени 2022 та битва за Бахмут.
Читайте також: Всеволод Кожемяко: Держава має більше уваги приділяти колаборантам. На них треба ставити клеймо
Навесні 2023-го "Хартія" стала частиною регулярної армії та "Гвардії наступу". Тепер це 13-та бригада оперативного призначення Національної гвардії.
Її командир – полковник Ігор Оболєнський – професійний військовий, який у 2019 році залишив армію та пішов у бізнес. Він працював у менеджменті агрохолдингу "МХП" та в "Агротрейді" Кожемяки.
І коли в перші дні повномасштабної війни Оболєнський повернувся до захисту країни, то із собою у військо приніс і бізнес-досвід. Саме бізнес-підходи до управління разом зі стандартами НАТО – улюблені теми командирів "Хартії".
"Я не вимагаю яскравих дій, я не вимагаю героїчних вчинків. Я вимагаю тільки збереження життя і тренування", – каже комбриг про свій підрозділ.
Наразі новостворена бригада вже виконує перші бойові завдання на напруженому Куп'янсько-Лиманському напряку. "Українська правда" з'їздила туди, щоб поспілкуватись із бійцями та командирами.
В інтерв'ю УП Ігор Оболєнський розповів, як бачить ефективний менеджмент в армії, в чому відмінність і суть стандартів НАТО, як бригада адаптує цивільних до війни і чому не чекає демобілізації.
"Війна надовго. Тому з пріоритетів – збереження життя"
– Ігоре, хочу почати з актуального – мобілізації. У держави не дуже легко йде з цим питанням. Як ви бачите рекрутинг, чи ви знайшли свій підхід?
– Це питання не в моїй компетенції, дуже обширне. Я так розумію, що держава рухається в цьому напрямку, буде більш компетентна селекція особового складу у ТЦК.
Людей будуть призначати за тим, яку освіту вони мають, які навчання. І це буде один із маркерів, що ми йдемо в правильному напрямку.
Якщо до цього ми воювали за свій дім, за свою родину, то зараз ми переходимо у війну за свою націю. І у людей в голові це вже змінюється. Вони розуміють, що війна буде довгою, вони починають розуміти, що треба воювати за націю.
Зараз, мені здається, у нашого народу приходить прийняття реальності. Дуже хотілося всього і швидко. Але війна не буде 5-10 років, вона буде довше. Цей сусід буде з нами завжди поряд, і завжди він буде хотіти щось з нами зробити.
– "Хартія" в рекрутингу розраховує на загальну мобілізацію чи на свої сили?
– У нас комплексний підхід. Ми більше розраховуємо, звісно, на державу, на мобілізацію.
У нас є свої рекрутингові програми, ми спілкуємося, проводимо рекламні кампанії. Але більше працює, як кажуть, солдатське радіо. Хлопці, хто з нами служить, одне одного агітують, багато людей прийшли до нас тих, яких хлопці загітували самі.
– А чим агітують?
– Мабуть, у всіх є з чим порівняти. Ми не кращі, ми не гірші. Ми просто розставляємо пріоритети трошки по-іншому.
Ми розуміємо, що головне – це виконання бойового завдання, але ж і збереження життя людини. Ми розуміємо, що війна надовго, тому за стандартами НАТО, які ми впроваджуємо, один із пріоритетних факторів є збереження життя людини.
Як ти зробиш так, щоб твій підрозділ міг вижити? Або щоб відсоток виживаємості, був набагато кращим. Це обов'язковий пункт, який обговорюється під час планування. Якщо він не відповідає нормам, показникам, то концепція операції повинна бути переглянута.
– Добровольці ще йдуть до вас? Як багато?
– Добровольці в основному з молоді, з 20-25 років.
Їх багато, але дуже б хотіли, щоб ці хлопці були вже одружені, мали дітей. Це цвіт нації, який не можна залишати. Один із таких хлопців, мабуть, ви чули, нещодавно загинув – Далі (позивний поета Максима Кривцова – УП).
Він зі мною, з моїми хлопцями служив ще 2016 року в іншій військовій частині Нацгвардії. Це унікальна людина.
Він у суботу мені написав: я хочу до вас, я вже готовий. А в неділю його не стало.
У нас ще на попередньому місці служби був такий жарт: якщо в тебе немає дітей, то ти на передову не підеш. Хлопці сміялися, як це так, ми ж хочемо воювати. Але такі хлопці і дівчата повинні мати хоча б 2–3 дитини, щоб ця нація квітла далі.
– Як ви думаєте, чи потрібно зменшувати вік мобілізації?
– Так.
– До якого?
– 21 рік.
– А як ставитесь до жіночої мобілізації?
– А чим ми відрізняємось? Мабуть, я проти жіночої мобілізації. Але дуже багато жінок, які йдуть добровільно і хочуть це робити.
Я вважаю, війна – це справа чоловіків і молодих. І чим більше зараз людей відчує на собі жах цієї війни і жах цього сусіда, тим легше нам буде через 5–10 років, коли ця молодь буде будувати цю країну.
Ми можемо тільки утримати цю війну, щось змінити на полі бою. А далі будувати будете ви, будувати будуть інші хлопці й дівчата, які зараз в інститутах навчаються. Але вже з розумінням, що москаль – це ворог.
– Ми зараз у підрозділі, де люди воюють з перших днів великої війни. Наскільки сильно втома впливає на мотивацію тих, хто прийшов добровольцями на початку? Чи ви підтримуєте демобілізацію через 36 місяців або іншу модель?
– Звісно, демобілізація потрібна, відпочинок потрібен. Але ми з вами живемо в реальності. Для того, щоб хтось пішов відпочивати, треба, щоб хтось його замінив.
Наразі я не вбачаю можливості зробити це на 100 відсотків.
Тому ми, наприклад, намагаємося це робити всередині підрозділу. Боєць повинен знати, що у нього є час на підготовку, є час на відпустку. Він приходить на війну, може відвоювати 3-6 місяців, після чого його обов'язково замінять. Він відпочине свій місяць відпустки, далі – підготовка, через два–три місяці – знову на війну.
Тому що це наша робота, це наша держава, і ми зараз воюємо за націю. Для того щоб ми вижили. Ми як держава уже відомі, як держава ми вже відбулися, з початком цієї повномасштабної війни. Перша перемога вже є.
Друга перемога – це нація. Коли ми всі зрозуміємо, що ми єдина нація, і зможемо всі разом відстоювати її. Тоді нам не буде страшний ніякий ворог.
– Ви думаєте, демобілізації найближчі пів року – рік не буде?
– Так. І ми це розуміємо, ми спілкуємося з нашими людьми, ми це розповідаємо, що так є. Я ж теж мобілізований.
Читайте також: Хто і кого. Що відбувається із законом про мобілізацію
"Це дуже крута синергія – поєднання бізнесу та військового підходу"
– Ви професійний кадровий військовий. Не пошкодували, що прийшли в ДФТГ?
– Взагалі ні. У мене є команда хлопців – я не один мобілізувався. Всі зібралися одразу – хтось був уже на пенсії, хтось працював у поліції, хтось був цивільним.
Ми маємо досвід формування нових підрозділів з нуля. Та ж сама військова частина 3018 – гостомельська бригада – ми проходили цей шлях там разом.
Люди, які прийшли в ДФТГ – це ж люди, які мали нереальне бажання воювати. Але їх чомусь не пустили, не взяли на війну, не вистачило зброї, були забиті штати. Але у них була нереальна мотивація, з якою треба було працювати.
Так, було складно. Складно було зробити військових із цивільних людей, які розуміють, що таке кава зранку, "а чого ви на мене кричите?".
Ми прибирали певні дисципліни, ми почали готувати всіх людей як сержантів. Ми зрозуміли, що офіцерський курс ми не потягнемо і протягом року будемо формувати костяк сержантів.
Ми розуміли, що ДФТГ буде історія недовга, однозначно, нам прийдеться увійти в якийсь підрозділ, але ми повинні йти вже з готовим особовим складом. У нас було відібрано декілька офіцерів із сержантського складу, ми їх уже подавали на офіцерів, на штабну роботу.
Дуже цікаві люди, які приймають новітнє знання як догму. Ми навмисно зробили напрямок на планування за системою НАТО – Military Decision Making Process – і давали їм це як школу. Вони не знали, як навчали до цього, але при цьому їх заставляли читати певні книги з тактики, щоб вони розуміли противника.
І це спрацювало. Вони не досягли офіцерського рівня поки що, але це дуже гарний штаб-сержант. На решту хлопців ми зробили дуже сильну ставку на сержантську роботу.
У нас є принцип "роби, як я". Зарядки разом, тренування разом, все разом – іду я, іде головний сержант, ідуть всі офіцери – всі разом.
І коли люди були рік так виховані, то вже коли сюди почали переводити підрозділами, було нерозуміння, чому ми це повинні робити. Ми і так мобілізувалися.
Ні, хлопці. Те, що ви мобілізувалися – це дякую. Але ми працюємо з вами на державу. Задача – щоб ви вижили. Щоб ви вижили і ще били ворога, треба тренуватися разом.
І всюди приходиться показувати особистим прикладом. У нас є принцип у частині: людям дозволено робити все, що роблю я. Тільки у них великий мінус: я не курю і не п'ю (сміється). Тому вони поки що програють.
– Скільки сержантів ви підготували за час ДФТГ?
– У нас у середньому ДФТГ було близько 400 людей. Колись було 650, колись – 300. Із цих 400 людей у нас мобілізувалося близько 150. І десь 100 людей – саме сержантів.
Це якраз те, на що ми розраховували. Одна рота – це 15–20 сержантів. Ми розраховували на батальйон. Вийшло більше.
– Одне з тих, чим пишається "Хартія", це бізнес-підходи. Ви розповідали, як шукали серед мобілізованих вихідців із бізнесу. Але ж такі люди – свободолюбиві, люблять розпоряджатися своїм часом і, можливо, не завжди вміють виконувати задачі, сенсу яких особисто не розуміють. Як переконати таких людей піти в систему?
– У нас завжди є адаптація.
Людина приходить, вагається, не знає, хоче чи не хоче, підійдемо ми чи не підійдемо. Якщо ці люди адекватні, у нас буває, що ми беремо із собою на полігон, і вони просто дивляться, що і як ми робимо, як ми спілкуємося.
Ми не робимо якоїсь зовнішньої реклами, в яку хочемо, щоб всі повірили. Ми всім кажемо: у нас тяжко, у нас дуже тяжко, ми змушуємо працювати.
Велика проблема цивільних людей, які думають, що це все буде швидко. Вони звикли: зробив роботу – отримав бонус, пішов відпочивати.
А тут ми кажемо: пробачте, поки ми не зупинимо цю навалу, у нас буде – як у шахтарів шахта. Ти будеш працювати до того моменту, поки ми не зробимо ті умови, на яких москалі скажуть: "Ой-ой-ой треба щось робити, бо ми вже не тягнемо цю війну з цією потужною нацією".
– Буває, що цивільні не адаптуються?
– Так, звісно, буває. Вони ламаються, їм тяжко, але у нас є професійні психологи. Ми не даємо людині відчути, що вона не потрібна або вона сама зламалась. Кожна людина, яка прийшла у військо – це вже справжній українець, це переможець.
Кожна людина, яка допомагає війську в цивільному житті – донатить, платить податки, допомагає – це справжній українець. Без тилу в нас би не вийшло нічого.
Але ті люди, які вирішили прийти і взяти зброю, ми їм дуже вдячні, і ми намагаємося знайти їм застосування де завгодно.
Буває, коли людина виходить з позицій і каже: не моє. Або закривається і мовчить. Їм стає невдобно і соромно перед побратимами, вони бояться сказати: я не хочу.
Ми намагаємося шукати цих людей в підрозділах, хлопці поважають їхній вибір, бо вони зробили свій максимум. Ми їх поважаємо, і якщо у них не виходить, ми шукаємо, де правильно застосувати цю людину: від водія, оператора БПЛА, FPV, або ідіть працюйте у штабі, у нас дуже багато роботи.
Всім треба знайти місце, всі повинні відчувати, що вони роблять перемогу. Тоді ми будемо мати колективний результат.
– Які бізнес-підходи ви принесли в армію?
– У бізнесі ти ставиш перед собою постійні цілі, і ти повинен їх досягти.
У логістиці, в забезпеченні ми застосовуємо методи Lean Production, тобто ощадливе виробництво. Я закінчив певні курси з цього методу, коли у МХП працював, і застосовував його в "Агротрейді". Це кайфово.
Далі. Є дуже цікава книжка про методику формування команд за принципом бейсбольних карток. Тобто ти береш людину, тестуєш її, визначаєш її сильні сторони і слабкі сторони. І ти вже шукаєш під цю людину інших людей.
Наприклад, він керівником заступає, у нього дуже гарна комунікація, організаційні здібності, але кульгає бюрократія і контроль. Ми шукаємо людину, в якої спілкування не на високому рівні, але дуже гарний контроль і бюрократичне ставлення до документів.
Вони можуть навіть одне одного ненавидіти. Але мені потрібен результат. І тандем, який працює, дає дуже гарні результати.
Бізнес-підходи – це формування команди, використання ресурсів за призначенням і зменшення втрат.
– Ваші колеги, кадрові військові, як реагують на нарадах на такі підходи і навіть на слова, якими ви оперуєте?
– Я намагаюся пояснити, що це дуже крута синергія – поєднання бізнесу і військового підходу. Деякі сміються. Деякі приймаються і кажуть, що це дійсно круто, питають, що можна почитати, де можна звернути увагу.
Я всім даю можливість: або ти приймаєш, або не приймаєш. Раніше я намагався це все доказати, бився, розповідав: подивіться, візьміть.
Зараз у мене є інший досвід. Коли ми ще були ДФТГ, нас додавали до батальйонів, до підрозділів. І ми не заходили, не показували, що ми круті – ні. Ми збоку ставали, розгортали свій маленький пункт управління.
Ми навіть слово "наради" намагаємось не використовувати. У нас брифінг. У кожного брифінгу є якесь призначення. На радах всі збираються і дві години сидять, говорять. У нас чітко є розподіл.
Є інформаційний брифінг – це знову ж таки з бізнесу. Є задача, будь-яка – начальник секції або командир підрозділу збирає інформаційний брифінг. Він не вимагає нічого на цьому брифінгу. Є чіткий таймінг: 10-15 хвилин. Він доводить проблематику і каже: заслуховування ваших рішень буде на наступному брифінгу через п'ять годин.
У нас є принцип розрахунку часу: одна третя на планування, дві треті на тренування. Люди розходяться, починають думати. І це не вимагає сидіти за столом і одразу ж давати відповідь.
Дається час на аналіз, на продумування. Ти не вимагаєш від людей швидких рішень. І обов'язково after-action review (аналіз проведених дій – УП). Тобто після кожної дії ми робимо аналіз, шукаємо свої помилки.
Я вам скажу, дуже тяжко людям це заходить. Тому що треба думати, треба розвиватися. А потім ще й признавати свої помилки.
І я навіть своїм людям кажу: я не можу все знати, я можу іноді тупити, ви – мої помічники, ви маєте донести до мене помилки так, щоб задача була виконана. Немає задачі зробити командиру приємно або зробити так, щоб командир завжди був правий.
– Ще одна улюблена тема "Хартії" – це натівські стандарти. І ви, і Всеволод Кожемяко говорили, що це не стільки про зброю чи щось подібне, скільки про підхід до управління. Поясніть, про що передусім ідеться?
– Натівські стандарти – це певні процедури. Які роблять все для того, щоб використовувати наявні ресурси ефективно, починаючи від матеріальних, закінчуючи людьми. Продумувати все до найдрібніших критеріїв.
Є завжди такий критерій, як ризики. Навіть ваш вихід звідси, дохід до машини, виїзд у безпечний населений пункт – ми теж плануємо.
І коли вже все сплановано, ми все розрахували, один офіцер повинен сказати: а якщо трапиться ось так-то? Окей, давайте розраховувати. Прилетить снаряд, комусь буде погано, треба евакуювати. Що тоді робити? Де у нас тут машини стоять? Які медики?
Натівський стандарт – це не якийсь феєрверк, це не джаз, це не щось яскраве. Це звичайна, спокійна, методична робота. Але в натівських стандартах прописано все до коми.
Кожна процедура – описана. Навіть робота кожного офіцера, сержанта на секціях – прописана. І вона постійно вдосконалюється. Вони вивчають досвід, вивчають як краще. Наприклад, зміни в їхні field manuals (бойові статути – УП) виходять раз на пів року.
Наприклад. У нас приходить заявка з управління батальйону на отримання матеріальних засобів, документ попадає в штаб. Через який проміжок часу матеріал, який потрібен, зайде на батальйон?
Ми засікаємо – пройшло 4 дні. Кажу: ні, зменшуємо до трьох. Потім самі прибігають, кажуть: командир, якщо ми зробимо так і так, тут поставимо ще один ноутбук, то це буде максимум 24 години. Ми з 4 днів спускаємося до 24 годин.
Але це знаєте ви, я і ті, хто в цій кімнаті. Наступає ротація. Хто це буде знати?
Чим займається НАТО – прописує всі стандарти, які працюють. І народжується певний документ – внутрішній статут підрозділу, який пояснює, що як робити.
Дуже багато людей, які приходять, беруть книжки, наприклад, "Бойовий статут механізованих підрозділів" – там описано дуже багато, але загально. От НАТО деталізує це все, дуже різні ситуації.
Все, що потрібно – це трошки знати англійську і читати з першоджерел.
У нас із НАТО є одна дуже важлива різниця. Наш документ, до якого ми щоразу приходимо – це бойовий наказ. Він із певних пунктів складається, і всі органи працюють для того, щоб заповнити один із цих пунктів.
У підрозділах країн НАТО є такий наказ як OPORD (operation order, бойовий наказ – УП). І щоб його заповнити, не вийде написати: треба просто зробити те, те і те. Треба виписати концепцію місії, до чого вона приводить. Ти напланував, командир – який результат ви очікуєте? І якщо результат – просто повернення якоїсь позиції, що воно дасть?
– Що армії НАТО навпаки зможуть запозичити в української армії?
– Вони вже все позичають, повірте мені, вони не чекають, вони вже взяли і беруть далі. Досвід. Вони бачать застосування військ.
Ми зробили те, що наша країна робила історично. Ми даємо час іншим країнам підготуватися. Ми зупинили ворога, всі побачили, всі повідомлені. Ми б дуже хотіли, щоб за це трошечки більше нам допомогли – озброєнням, відношенням і розумінням.
– Крім того, що ви вже сказали, що ще українській армії потрібно реформувати, осучаснити найперше?
– Я би дуже хотів, щоб не тільки солдатів на індивідуальну підготовку, а й штаби батальйонів, офіцерів відправляли на навчання за кордон.
І звернути увагу на кадровий менеджмент. Це наступний етап, він уже йде, зміни вже є, люди це вже бачать. Але б дуже хотілося це прискорити.
"Я щасливий, що люди в тилу можуть спокійно відпочивати. Значить, ми робимо свою роботу правильно"
– Ви особисто хочете повернутись у бізнес?
– Звісно, 100%! Я всім кажу, що на даний час моя задача – підготувати чим більше людей, підготувати собі заміну. І як тільки я це все закінчу, скажу "дякую".
– Реформувати армію ви далі не будете?
– То вже як Господь Бог скаже.
Якщо це буде потрібно державі – я розумію. Але відчувши бізнес, відчувши ту свободу, життя у вільній державі, в якій я можу бути ким захочеш, отримати, що захочу, насолоджуватись життям, за що ми зараз боремося – це дуже тяжко проміняти.
Я тоді казав і зараз кажу: всім, хто ходить на службу, я б кожного дня давав би Героя України. Я був по обидва боки державного апарату. Я розумію, що для мене зараз ближче бізнес і свобода.
Тому от у нас у бригаді дещо неформальне спілкування, відносини. Багато хто це не приймає, думають, що це все баловство. Але це баловство дає певні плоди, які ми отримуємо – це ініціатива.
– Ви особисто відчуваєте, чи буде вам важко повернутися в цивільне життя?
– Я з 14-го року на війні. Я починав війну як командир групи розвідки, я пройшов багато різних і цікавих посад. Але саме кайфове: у мене дружина – реабілітолог, у мене є діти.
Я вже пройшов реабілітацію в 2016–2017 році. І я постійно спілкуюсь з хлопцями, яким зараз тяжко. Я їм пояснюю, як це буде, який буде у тебе перший місяць, який другий, змушую всіх вести блокноти, записувати свої мислі, потім перечитувати.
Я зараз перечитую, що в мене було у 2016–2018 роках – так мені зараз смішно з цього. Я писав: всі погані, ніхто мене не розуміє. Зараз я щасливий, коли я приїжджаю в тил і дивлюсь, що люди можуть спокійно відпочивати, гуляти. Значить, ми робимо свою роботу правильно.
У кожного є своя робота. У військових – це звичайна робота. Так, вона, героїчна. Але така ж сама робота у пекаря, у тракториста, той же менеджер, який організовує це все. Якби наш тил весь пішов би воювати, за що б їли мої діти?
Я дуже ціную роботу тилу. Я вдячний тим людям, які зараз тягнуть нереальну лямку, щоб ми могли воювати.
У нас є приклад – це IT-шники, які до нас попадають. Я з них постійно сміюся, кажу: якщо в нас немає лате на гарбузовому молоці, то ніхто воювати не буде. І ми до цього йдемо. Скоро у нас буде тут і кава така.
А як по-іншому? Ми розуміємо, що це надовго. І треба створити такі умови, щоб люди розуміли: яка різниця, я або там сижу і не можу бути ефективним, або якщо мене вже призвали, то я приходжу.
Я би дуже хотів, щоб зараз n-на кількість бригад готувалася в тилу як професійна армія. Щоб це були молоді люди, нехай це буде 21–22 роки, мобілізовані, із них процент, який залишиться на контракт, буде мінімум 50–60%.
Які будуть готуватися зі штабами десь за кордоном. Які приймуть ту логіку роботи. І ми як мобілізована армія стримаємо цю навалу. А хлопці нехай через рік–два зайдуть і покажуть певні дії.
– Ви думаєте, багато мобілізованих захочуть залишатися?
– Я думаю, так. Це певний спосіб життя. Коли ти відчуваєш цей адреналін, ти вже без нього не можеш. Ти знаходишся у колі людей, які тебе розуміють, які тебе підтримують. Це вже родина.
У нас є хлопці поранені, які, двієчники, відмовилися від реабілітації 30 днів, поприїжджали назад сюди. Це показник того, що в колективі є здоровий дух, який намагається триматися разом.
Ми не ідеальні, є певні проблеми в усіх людей. Але основний кістяк людей – вже як родина.
Соня Лукашова, Богдан Кутєпов, УП
"Хартія" проводить набір новобранців. Вступити до лав бригади можна через анкету на сайті або телефоном 0800 350 901.
