Під час контрнаступу ми не врахували, що росіяни підготувались до всього – екскомандир роти 47 бригади Микола Мельник
"Чим більше ми будемо воювати в Росії, тим менше ми будемо воювати в Україні. На превеликий жаль, росіяни нікуди не подінуться. Ми їм не пробачимо те, що вони прийшли на нашу землю, а вони нам не пробачать, що ми не здалися. Ця війна – на десятиліття. Тому краще переносити вогонь на їхню землю", – каже Микола Мельник.
Йому – 38. Він – старший лейтенант та лицар ордену Богдана Хмельницького.
Під час контрнаступу на Запоріжжі Микола Мельник командував 4-ою ротою 47-ої механізованої бригади. Саме тоді він отримав поранення та втратив ногу.
- Чому "жити без ноги в Україні – це триндець"?
- Чому державі не вдається об'єднати суспільство під час війни?
- Та чому, попри тривалу підготовку, контрнаступ-2023 не приніс результатів, яких від нього очікували?
Про це "Українська правда" поговорила з Миколою Мельником.
Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
"Під час контрнаступу було б набагато простіше, якби командирам рот дозволили напряму зв'язуватися з далекобійною артилерією"
– Яке завдання ти і твій підрозділ мали виконувати під час контрнаступу?
– Первинна задача – обійти Роботине і Новопрокопівку зі східного флангу, прорвавшись в глибину оборонних порядків противника на 12–14 кілометрів.
– Наскільки реалістичною ця задача виглядала особисто для тебе під час підготовки до її виконання?
– Кожна задача є реалістичною. Питання в тому, як вона буде реалізовуватися.
Від початку американці (а, можливо, і наші) не враховували фактор авіації. Тобто під час усіх навчань авіації не було.
Друга історія – це те, що ще на навчаннях у Німеччині стало зрозуміло: якщо не розділити піхоту і бронегрупи, це призведе до великих втрат. І, я вам скажу, що коли треба було добивати штурмом Роботине, все одно ми до цієї тактики прийшли.
Я зараз жодним чином нікого не буду критикувати. Буду відповідати за себе.
Під час навчань я на пункті управління просто ночував: приходив туди о 8 ранку і йшов о 3 ночі. Постійно просив американців про додаткові навантаження.
В принципі, якщо ти хотів вчитися, ти вчився.
Доходило до того, що командир бригади, в якої ми навчалися на американській базі, просто садив тебе перед собою і казав: "Які є питання? Що ти не зрозумів? Що і де треба посилити? Які проблеми?"
Тому в мене залишилися найкращі спогади про це. До того ж у мене була можливість порівняти це з ротно-тактичними навчаннями на Рівненському полігоні. Це – земля і небо! Американці реально вчать, а в нас, мені здається, задача просто задовбати солдата, аби він скоріше захотів піти воювати, щоб просто ще раз не пережити Рівненський полігон.
– Навчання – це одне, а реальні бойові події – це інше. Наскільки твій підрозділ після всіх тренувань був реально готовим до того, що ви побачили на полі бою?
– Він був готовий емоційно і це було головне. Вони готувалися до доволі складних випробувань. Я не приховував від них складність задачі і щиро казав, що швидше за все я випаду, і тоді керування візьме на себе ось той, а якщо і він випаде, то ось той його замінить.
Вважаю, що моя рота виконала поставлені перед нею задачі не до кінця. Але до кінця їх неможливо було виконати, бо якби ми продовжували наступ того дня, ми б ще більше відірвалися від флангів, і нам би була хана.
– Поки ти зі своїм підрозділом готувався в Німеччині, росіяни теж готувалися, укріплюючи свою оборону на окупованих українських територіях.
– Росіяни дуже правильно розрахували напрямок удару, дуже грамотно побудували оборонні споруди. Ба більше, вже коли була у травні попередня артпідготовка перед наступом, вони продовжували під вогнем елементарно робити бетонні капоніри.
Ми не прорахували того, що росіяни підготувались до всього. Вони навіть камери поставили по напрямку наступу і елементарно бачили рух окремих підрозділів.
– Щодо мінування. У чому полягала головна складність боротьби з російськими мінними загородженнями?
– Мінувань було багато, а техніка у підрозділах розгородження у нас була гівно. Вона була стара. Танки Wisent, я не знаю, можливо, їх хтось і отримав, але не ми.
– Особисто тобі довелося працювати із Bradley. Що ти можеш про нього сказати?
– Класна техніка, якщо б ще активну броню дали, було б взагалі супер. А так дуже велике питання, як можна відправляти техніку без активної броні в бій? Але, знову ж таки, це не питання мого розуму. Керівництву видніше.
В принципі, техніка прийшла в не найкращому стані. По кожній машині у мене було 2 аркуша А4 просто розписано, які деталі треба замінити. По-моєму, з 10 машин у 9 треба було міняти акумулятори. Американських не було, доводилось брати з мопедів, спаювати їх і ставити. Потім бортові комп'ютери божеволіли, бо вони звикли до одного вольтажу, а їм вольтажу тепер не вистачало, і вони починали видавати помилки.
Служби ремонтників, які до нас приїжджали – святі люди. Тому що з того всього зібрати те, що поїде, було дуже складно фізично. Хлопці цілодобово звідти не вилазили, щоб воно поїхало.
– Чи змогли Bradley виконати ефективно ту роль, яку на них покладали під час контрнаступу?
– Та ні, звичайно. Це не техніка прориву абсолютно (тим більше без активної броні). Це – техніка підтримки.
– Перший досвід твого підрозділу на полі бою – ви спізнилися на штурм. Як це сталося?
– Я не можу сказати, що ми спізнилися; просто, скажімо так, не змогли реалізувати грандіозний задум з однієї простої причини.
За планом ми мали їхати 40 кілометрів на годину. Я кілька разів намагався сказати, що 40 кілометрів на годину ми не поїдемо, бо – ніч та пилюка, і для того щоб просто один в одного не в'їхати і не втратити один одного з поля зору треба йти 15 (кілометрів на годину – УП). Не всюди мене почули...
Але я не можу сказати, що ми спізнилися. Просто десь на середині маршруту план бою був змінений через великі труднощі першого ешелону, який вступив у бій.
– Що стало особисто для тебе неприємною несподіванкою на полі бою під час контрнаступу? До чого ти, можливо, не був готовий?
– Чесно, до всього я був готовий. Абсолютно до всього! Несподіванкою стало те, що в росіян протитанкових засобів було занадто вже багато.
– Чи виправдав себе підхід, коли перед новоствореною бригадою (яку хоч і відправили на навчання та забезпечили західною технікою, але яка не мала достатнього бойового досвіду) поставили виконання критично важливого завдання?
– Це – палка з двома кінцями. З одного боку, люди не боялися, бо ти ще не бачив, як твоєму побратиму відриває голову, ти ще не знаєш, що тебе чекає, ти ще не боїшся, ти – на адреналіні.
З іншого боку, якби підрозділу дали можливість елементарно на другій лінії спокійно посидіти, повчитися пригинатися від прильотів, можливо, жертв було б трішки менше.
Але знову ж таки: можливо, перший фактор, який я назвав, військово-політичне керівництво вважало більш важливим.
– Якби була можливість повернути час, що б ти змінив у плануванні контрнаступальної операції?
– Взаємодію з артилерією.
– Можливо, ще щось?
– Ні.
Якби я був комбригом, може, я б щось інше розказав. А так, якби дали командирам рот можливість напряму зв'язуватися з далекобійною артилерією, було б набагато простіше. Тому що не втрачався б час, коли ти з п'ятого разу достукався до комбата, комбат з п'ятого разу достукався туди, а там уже люди знялися.
Під час бою все вирішує час. Тому я на своєму рівні змінив би тільки такі речі. Хоча я певен, що комбат би змінив ще щось, а комбриг – ще щось, як і командир корпусу.
"Жити без ноги в Україні – це триндець!"
– Як часто ти прокручуєш у своїх думках момент, коли ти отримав поранення?
– Припинив прокручувати на третій тиждень.
– А до того часто думав про це?
– Постійно думав, що не так зробив. Постійно. А потім розумієш, що ти зробив все так. Я зробив усе правильно як командир роти.
Мені комбриг постійно казав: "Я тобі ноги відірву, якщо ти побіжиш з кулеметом вперед!" Він не відірвав, відірвав російський танк, міни, там багато ще чого було (усміхається – УП)
– Про що ти подумав у момент, коли зрозумів, що твоя нога відірвана?
– Подумав: "Ніфіга собі!" – тому що не було того рівня болю, який буває.
А потім я наступив на "Лепесток", потім впав на інший "Лепесток". Мене кілька разів підкинуло і я нарешті приземлився. Побачив свої спалені руки і подумав: "Якщо не здохну, то відісплюся".
Мені пощастило, тому що за старою звичкою я ніколи не ходив один. Біля мене був прекрасний боєць "Піро", який накинув мені чотири турнікети.
Він побіг до мене по мінному полю. Це – велика хоробрість (чи, може, дурість, бо це завжди на якійсь межі). Швидко накинув турнікети, все зробив дуже правильно, ноги примотав паракордом.
Якраз Bradley під'їхав, бо евакуаційна М113 кудись поділася (так буває), і "Піро" мене на собі потягнув.
Я не втрачав свідомість: передав управління ротою, вимагав, щоб доповіли, що командування приймає друг "Лис".
– Ти соромишся свого тіла зараз?
– Чому це раптом?
– Бо деякі бійці кажуть, що їм некомфортно зі своїм пораненням і вони намагаються його будь-яким чином приховати (якщо це можливо), щоб інші не побачили.
– Ні, у мене все в порядку. Я всім кажу: "У мене, на відміну від двоногих, буде невтомне коліно, яке не заболить у старості" (усміхається – УП).
– Коли твої побратими жартують, що ти собою розмінував більше, ніж спецтехніка, тебе це ображає?
– Ні. Мені от мій механік-водій Петя Колодій подарував футбольний м'яч, і я пообіцяв, що навчусь бігати і цим м'ячем просто його заб'ю у ворота.
– Тобі після поранення важче відновитися фізично чи психологічно?
– Фізично. Психологічно в мене немає проблем.
Фізично досить складно, тому що я завжди був доволі рухливий, а зараз я позбавлений цього. Але нічого, нічого вже не зміниш. Гадаю, рано чи пізно побіжу.
– У скільки тобі вже обійшлася реабілітація і лікування?
– Мені дуже щастить з людьми, тому персонально мені це не коштувало ні копійки. Але на ліки – вітаміни та таксі, щоб рухатися, тисяч 15 в місяць виходить.
Я іноді обурюся через політику, яку веде наша прекрасна держава. Як ви собі взагалі уявляєте подальше спілкування з цими людьми (пораненими – УП)? Тому що на певному етапі ви їх просто кидаєте. Ну, типу: "Все, ти відвоював. Молодець! На тобі значок/медаль/орден, а далі сам петляй". Це – неправильна позиція!
– Як склався зараз твій шлях як військовослужбовця після поранення?
– Та ніяк не склався абсолютно. Передали орден Богдана Хмельницького. Сказали: "Молодець!". Все.
Знаходжуся в резерві у комбрига. Скажімо так: бригада мене не чіпає, і я їх не чіпаю.
– А ти б себе бачив зараз якимось чином у війську?
– Я для себе ще не ухвалював остаточного рішення. Буду виходити з того, наскільки буду функціональний після закінчення лікування.
Я маю ще одне протезування отримати. Потім, можливо, щось з моєю лівою ногою придумають (розширять стопу з того, що від неї залишилося), і я стану більш функціональним.
Треба виходити не з того, що я хочу, а з того, що реально зможеш робити. Тому до цього питання повернуся десь у червні, не раніше.
– Чи впливає великий потік поранених на те, яку медичну допомогу їм надають лікарі?
– Звісно.
– У чому це проявляється?
– Наприклад, у мене ампутація частини стопи лівої ноги, пов'язана з тим, що мене елементарно не почистили, не помили. Чому це зробили? Тому що, можливо, обирали, чи зі мною ще возитися, вимивати дві години, чи прийняти ще якогось бідолагу і врятувати його.
Тому якщо моя стопа врятувала комусь життя – круто. Це було правильне рішення, виходячи з того обмеженого ресурсу. У мене немає претензії до жодного лікаря, вони рятували, як могли.
– Жити в Україні без ноги – це як?
– Це – триндець!
Як не вбитися на цих вулицях, я ще до кінця не зрозумів. Люди, які кладуть бруківку, горіть у пеклі! Хтось намагався взагалі по цій бруківочці уверх помаслати!? Це – дуже складно.
"Зараз більшість навчальних центрів не вчать солдат нічого, крім алкоголізму"
– Головна перевага і головний недолік української армії станом на зараз?
– Я навіть не знаю, яка в нас є перевага. У нас є лише люди. Все.
Все інше у нас хріново: забезпечення, підготовка, управлінські рішення, "паперова армія"... Про мінуси я можу дуже довго розповідати.
А плюси – це українські солдати. Без них би не було нічого.
– Що тебе сформувало як воїна?
– Побратими.
– Чи були у тебе моменти, коли твоя мотивація як воїна слабшала від подій, які ти бачив на полі бою?
– Ні.
– Ти часто наголошуєш, що як командир завжди намагався орієнтуватися на мотивованих людей серед своїх підлеглих. Скільки таких у тебе було?
– Вважаю, що вмотивованих була більшість, і вони за собою потягнули всіх інших. Це дуже важливо. Були люди, які просто собою запалювали. Були люди, які, можливо, в цивільному житті себе ніяк не могли проявити, а там просто ставали богами. У мене були пацани, які абсолютно спокійно наодинці прикривали відступи мінометних батарей.
– Невмотивовані солдати у війську – хто вони?
– До мене підходить боєць і каже: "Я вас дуже поважаю, але мене б кудись подіти". Я кажу: "Чому?" Він: "Та знаєте, я сюди прийшов гроші заробляти. Мені на бій ніяк не можна". Я кажу: "Обґрунтуй". Він каже: "Ось – довідка. Енурез!".
І таких доволі багато. Є ті, що прийшли не захищати Україну, а якось повимахуватися заради гарних ТікТоків. І поки ТікТоки знімалися, вони герої були, а як почало бахкати, трішки все змінилось.
Поки ти цих людей не привів на жорсткі бойові зіткнення, доволі складно зрозуміти, хто чого вартує.
– Які наслідки відсутність мотивації може мати на полі бою?
– Жахливі! Ти йому сказав тримати спостережний пункт, а він автомат кинув, пішов здався і доповів, де цей СП. Або росіяни ще не почали штурм, а він уже тікає. Це – трагедія. Тому мотивацією треба займатися з ранку до ночі.
– Чи можна в солдата виховати мотивацію, якщо її немає?
– Усе можна виховати. "Невиліковних" я не зустрічав. Якщо людина внутрішньо порядна, але просто йому щось не вистачає, це можна виправити.
– Що робити в ситуації, коли, з одного боку, кількість вмотивованих іти воювати зменшується, а з іншого – в самого війська є постійна потреба в залученні нових людей?
– Тільки пропаганда. Тільки зміна системи підготовки, бо зараз більшість навчальних центрів не вчать солдатів нічого, крім алкоголізму.
І третє – використання якихось цивільних навичок людини вже під час війни. Навіщо ви бухгалтера відправляєте штурмовиком, якщо він не дуже хоче? Або людина – крутий сисадмін, то нащо ви з нього робите механіка-водія? Поставте його радіотехніком, він все налагодить. І таких випадків – дуже багато.
"Треба змінювати наратив "ми скоро переможемо" на "все доволі складно"
– Наскільки добре держава зараз мобілізує людей на інформаційному рівні?
– Взагалі не мобілізує.
Поки я бачу: все, що відбувається, не сприяє бажанню людей захищати країну. Зараз ідуть у військкомат за своїм бажанням останні фанатики. Я навіть знаю одну таку людину: приїхала пів року назад з Іспанії, пів року бодалася з нашим ТКЦ, щоб її мобілізували. Але це – поодинокі випадки.
Нам треба змінювати підходи, інакше нічого не зміниться.
– Ти згадав про інформаційний телемарафон. Чи дивився ти його і які твої враження?
– Я один раз подивився і зрозумів, що це – паралельна реальність абсолютно.
Лежав у палаті, включив його, а там абсолютно всерйоз розмірковують, чому ми за три тижні не змогли прорватися до Криму. Я думаю: "Господи, в якій дурці я знаходжуся?", – і вимкнув. Потім ще декілька разів увімкнув і зрозумів, що там люди з розумним обличчям розмірковують про те, чого взагалі не розуміють.
Нам треба змінювати наратив, що "у нас – все нормально, ми скоро переможемо", на те, що "все доволі складно". І нам треба боротися, тому що якщо ми не будемо боротися, Буча буде в кожній хаті.
– Наскільки сильно на настрої та мотивацію суспільства впливають публічні розбірки між військовими, які, наприклад, можна було бачити в 47-ій бригаді?
– Як безпосередньому учаснику цих розбірок мені здається, всі спокійно до цього поставилися. З одного боку, ти завжди намагаєшся "не виносити сміття з хати". Це – золоте правило. Але щойно з'являється людина, яка думає, що вона – занадто розумна і має право розкритикувати всіх навколо себе, то їй завжди можна тонко нагадати, хто вона така і звідки взялася.
– Чи залишаються для тебе "своїми" українці (насамперед чоловіки), які під час повномасштабного вторгнення опинилися за кордоном?
– Ці люди не виконали свій конституційний обов'язок із захисту Батьківщини. Те, що вони зараз починають розповідати, що це стаття Конституції має подвійне чи потрійне тлумачення, я б на це не сильно зважав. Вони елементарно втекли. Вони – звичайні боягузи. Я вважаю, що їх треба позбавити пасивного й активного права голосу в Україні. Вони не мають права тут нічого вирішувати. З іншого боку, я проти того, щоб їм блокували рахунки чи робили ще щось.
– Щодо тих, хто залишається зараз тут і нікуди не виїжджав: є ті, хто воює чи допомагає війську, а є ті, хто вдає, що війна далеко і їх не стосується. Останніх ти якось назвав "Бохолендом". Як об'єднати цей "Бохоленд" і країну, яка воює?
– "Бохоленд" можна лише розгромити за допомогою адміністративного примусу. Це – доволі просто. Їх або поставлять у стійло, або Україна і далі буде поділена.
Але зараз існує занадто сильна корпоративна етика між "Бохолендом" та українською владою.
– Що особисто для тебе буде перемогою в цій війні?
– Я думаю, ця війна буде тривати ще не один етап: будуть перемир'я, будуть загострення. І якщо ми вкотре профукаємо свій шанс, нам буде ще складніше.
– Чого тебе навчила війна?
– Терпінню.
– А чого війна навчила Україну?
– Нічого. Я не вірю в цю історію "Зима, яка нас змінила". Нікого нічого не змінило. Все, як було, так і є.
Хто вважає, що це війна його, той з ранку до ночі щось робить. А є ті, яким все по цимбалах: він ні копійки ніколи не дасть на війну, ця війна його не обходить і взагалі "у всьому винні політики".
Софія Середа, УП
