Як зародження "дикого егоїзму" біля Урзуфа привело Вікторію Ковач до створення потужної медслужби в 3-ій ОШБ – інтерв'ю
Ніч з 19 на 20 жовтня 2023 року журналісти УП, що працюють на фронті, провели на стабпункті 3-ої окремої штурмової бригади на Бахмутському напрямку. Тоді, після важких наступальних дій по флангах, Сили оборони, зокрема 3-я, 80-та, 22-га бригади ЗСУ та підрозділ НГУ "Лють" намагалися втримати нещодавно зайняті позиції.
Тієї ночі на стабпункт привезли до п'ятнадцяти поранених, кілька з них, зокрема молодий непритомний хлопець з великим татуюванням "ЕНЕРГОДАР" на грудях, були важкими. Більшість мала мінно-вибухові травми – відірвані частини рук та ніг, розірвані в кількох місцях стопи. Усі чотири операційні були зайняті, як і всі лікарі.
Журналісти УП фільмували роботу лікарів і всього медперсоналу із захопленням – вони працювали, як повністю автоматизований механізм. Практично не перемовляючись між собою.
На стабпункті було новесеньке обладнання, зокрема портативний рентгенограф, компоненти крові, усі необхідні ліки та перев'язувальні матеріали. А також сухий одяг і тапки для поранених, що насправді є великою рідкістю на стабпунктах.
На запитання УП, як колективу стабпункту це вдалося, судинний хірург на позивний "Корсар", військовослужбовець 3-ої ОШБ, який у цей час рятував поліцейського з розірваною "лепестком" стопою, відповів: "Це все Віка".
На початку 2024-го, у передостанній день відпустки Вікторії, УП зустрілася з нею в Києві, щоби розпитати про те, як їй вдалося побудувати настільки злагоджений механізм. А також чи заходили на 3-ю ОШБ китайські турнікети, чому бойові медики бригади, попри довгоочікуване рішення Кабміну, не переливають кров, та як медслужбі вдалося відпрацювати наступ під Бахмутом.
"Дикий егоїзм", служба в "Азові" та зародження такмеду в Україні
– Вікторіє, у своєму чи не єдиному інтерв'ю ви пояснювали свою мотивацію воювати так: у 2013 ви відчули Україну своєю країною й зрозуміли, що "з нікчемними сусідами" ви її ділити не збираєтеся. Можете пригадати, в який момент, за яких умов ви це відчули?
– У часи Майдану я була студенткою четвертого курсу медуніверситету у Вінниці. Після четвертого курсу в нас була тривала літня практика в лікарнях, і тоді ми дискутували про те, що жодним чином не впливаємо на долю своєї держави. Це, звісно, було трохи помилкове судження, але нам хотілося це змінити.
Влітку 2014-го в нас з'явився грандіозний план – на початку п'ятого курсу організувати групу людей, яка поїде на фронт. Ким поїде, як поїде – у ці тонкощі ми не заглиблювалися. До моменту повернення з практики кількість охочих їхати зменшилася з 30 до 4. Військкомати з нами віталися, але коли дізнавалися, де ми вчимося і на кого, то прощалися…
– Ви, здається, акушерка-гінекологиня за освітою?
– Так. Я і четверо моїх однокурсників у вересні 2014-го зателефонували в декілька добровольчих батальйонів і вибрали "Азов". Я до того ніколи не була в південних регіонах, ніколи не бачила степу.
І от я в жовтні їду в район Урзуфа, зупиняюся, дивлюся на це все, і в мені зароджується дике відчуття "егоїзму". Дивлюся навколо і думаю: це теж моє. Моє – це не тільки гори, море, а і те, що я бачу тут, люди, які тут живуть. Це таке ніби право власності… яке з часом наростало і наростало. Зараз мені здається, що я прямо мільйонер. Кількість того, що є в цій державі й чим я не готова ділитися, зростає щодня.
– Як довго ви прослужили в "Азові"?
– Рік, ми всі четверо прослужили рік. Потім повернулися на навчання, завершили його, пройшли інтернатуру. Зараз двоє з нас у 3-ій штурмовій.
– Якою ви побачили тактичну медицину в Україні, коли вперше приїхали на фронт, у 2014 році?
– Поняття тактичної медицини тоді тільки-тільки нашаровувалося, нам активно його приносили ззовні.
– Турнікетів ще не було?
– Були. В "Азов" я зайшла інструктором з тактичної медицини від громадської організації "Захист патріотів". І перші тренінги, які проводилися для військових уже в Урзуфі, закінчувалися видачею аптечок – якщо вони їх успішно закінчували.
І оцей от принцип: ти успішно пройшов тренінг, отримав аптечку, знаєш, що в ній усередині й що з цим робити – він трохи ламав парадигму того, що до цього нам пропонувала медицина. "Аптечка повинна бути, потім хтось буде знати, що з нею робити". Ні, це ти, у першу чергу, повинен знати, що з нею робити.
Цей підхід, коли є не джгут Есмарха, а є турнікет, дивувало навіть нас, студентів медичного – ми такого не вчили. Ізраїльські бандажі тоді були чимось абсолютно новим!
Тоді були бійці, які приходили і казали, що вони не вчитимуть тактичну медицину, бо вони йдуть вмирати! І ми разом з інструкторами пояснювали, що якщо ви прийшли сюди заради результату, то ви повинні виконувати свою функцію впродовж усього шляху. Якщо вас поранило, це не означає, що ви маєте померти.
Люди не знали, що після поранення можна повертатися. Була велика когорта людей, яка вперше дивилася на турнікети і сприймала це як чуже. Втім, уже у 2022 році було чимало бійців, які могли мені перерахувати всі типи турнікетів, рекомендовані комітетом ТС3. І це були далеко не бойові медики.
– Чи свідчить це про те, що в Україні стало більше цінуватися життя кожної людини?
– Власне життя почало більше цінуватися. Людина сама шукає, який у неї турнікет повинен бути. І так, жити хочеться…
– Як надовго ви повернулися в цивільне життя?
– Я демобілізувалася в кінці 2015-го і прийшла знов у 2022-му. Тобто на цивільне життя в мене було сім років. За цей час я встигла попрацювати в МОЗі, у клініці "Добробут", а також закінчити інтернатуру, трохи попрацювавши в медуніверситеті.
– Жодні пологи ви в своєму житті не приймали?
– Приймала, і не одні. Але тоді було відбулася реформа державної служби, і було досить непогане вікно можливостей для змін системи охорони здоров'я. Це, напевно, мене і підкупило.
Команда Уляни Супрун, яка тоді працювала в міністерстві, надихала до змін і делегувала чималий об'єм роботи, довіряла людям. Я зрозуміла, що, пішовши в міністерство, можу зробити більше, ніж в одному пологовому будинку з трьома-чотирма чергуваннями на тиждень.
Фундамент медслужби, переливання крові та потреба в плануванні
– Моє головне запитання до вас після роботи на стабпункті 3-ої ОШБ на Бахмутському напрямку: як вам вдалося вибудувати настільки працюючий механізм в армії?
– Почнімо з того, що будь-який поранений військовослужбовець – це в першу чергу людина. Мені дуже не подобається поняття "особовий склад", я людина цивільна і всіх в армії сприймаю як людей. Тапки, футболка, штани – це про людське ставлення.
Поранені не повинні їхати на наступний етап евакуації в мокрій, замазаній кров'ю формі. Вони мають відчувати, що до них ставляться як до людей – це уже змінює психологічний стан бійця, який потрапив на стабпункт.
– Це про гідність, мені здається.
– Так, це про гідність. Ми ж поважаємо одне одного, чому ми не маємо так само з повагою ставитися до людини, яку привезли з поля бою?
Другий момент: лікарі, фельдшери, усі, хто працюють на стабілізаційному пункті – теж люди. Так, вони чиїсь підлеглі, але вони люди – про це дуже важливо пам'ятати. Якщо до них так ставитися, вони будуть викладатися на повну.
У 2022-му в нас була можливість проводити більш ретельний рекрутинг до медичної служби. Люди, які заходили в бригаду, повинні були не тільки добре надавати допомогу, а й бути вмотивованими працювати тут і зараз заради чогось або заради когось.
У кожного своя мотивація бути на війні: хтось приходить заради своїх дітей, хтось – заради помсти, хтось – заради себе. Але кожен повинен розуміти, що від нього чекають 110%, особливо від медиків. Недоїдання не призведе до смерті. Натомість неправильно введений препарат може призвести до нівелювання всіх зусиль на попередніх етапах евакуації.
Невмотивовані люди доходять до певного рівня розвитку і кажуть на ньому: "Я – все". Вмотивовані будуть розвиватися далі, бо, досягнувши одного рівня, вони знають, що можуть досягнути і наступного. З такими людьми цікавіше й ефективніше працювати.
Ми зробили акцент на двох речах – людському ресурсі й матеріальному. Не було сенсу розширювати матеріальний ресурс, поки не було відповідного людського. Немає сенсу тримати в себе рентген, якщо в нас немає людини, яка вміє з ним працювати. Не треба закуповувати великий об'єм шовного матеріалу, не маючи хірурга.
Між матеріальним і людським має бути баланс, тому ми досить повільно формувалися. Коли ми тільки заїхали (на Донеччину – УП), то були разом спочатку з 93-ою бригадою, потім з 57-ою – ми дивилися, як воно в них виглядає, прикидали, як ми будемо працювати. А коли наші шляхи розійшлися, то ми вже вирішили створити окремий стабпункт.
Для тих, хто тільки формує свої бригади: дуже важливо давати людям, які відповідають за певні напрями – анестезіологія чи хірургія, – справді за них відповідати. Не доповідати за свій напрямок, а відповідати за нього. Планувати, пропонувати і далі, з огляду на можливості, вирішувати, що ми можемо зробити, а що ні.
Якщо не дати можливості людям пробувати чогось робити, вони не зрушать з місця. Якщо вони не зрушать з місця, ми не досягнемо того, що ви бачили на стабілізаційному пункті.
– Скільки людей у вас зараз працює в медичній службі?
– Медична служба – це узагальнене поняття. Фактично, це медрота на рівні бригади, плюс медпункти на рівні батальйонів, які підпорядковуються самим батальйонам. У медроті в нас приблизно 80 людей, і ми ростемо.
Але тут важливо розуміти, що стабпункт – це не єдиний напрямок нашої роботи. Зі стабпункту людина потрапляє в госпіталь або, якщо має легке поранення, то на долікування повертається в гарнізон.
І тому в нас існує окремий величезний медпункт, сформований як вузькопрофільна поліклініка. Там у нас є неврологи, лори, травматолог, хірург, терапевти.
– Перед інтерв'ю ви згадували, що ваша медслужба розширюється. Кого ви шукаєте, і як до вас потрапити?
– Потрапити до нас можна, заповнивши гугл-форму. Хто нас цікавить? Одразу, щоб заспокоїти людей, скажу, що нам не цікаві ваші звання – солдат ви, сержант чи офіцер. Нам цікава ваша мотивація та вміння. У першу чергу нам потрібні анестезіологи та хірурги загального профілю, а також медбрати, медсестри, бажано операційні, ті, хто вміють швидко реагувати. Ми шукаємо травматологів, психіатрів, психологів і психотерапевтів.
– На початку вересня 2023 року Кабмін нарешті дозволив бойовим медикам, тобто людям без медичної освіти, переливати кров пораненому до того, як його довезуть до шпиталя. Як це рішення Кабміну вплинуло на вашу роботу?
– У квітні 2023-го, коли ідея з будь-якою легалізацією тільки плавала по воді, ми написали величезний запит до МОЗу з проханням легально отримувати препарати крові.
– До цього їх у принципі не можна було отримувати?
– Можна було, різними шляхами, але нас цікавив саме легальний. Тобто щоб ми могли отримувати препарати крові по актах, списувати їх і знов отримувати з певною періодичністю. Нам треба було бути впевненими в запасі. Ми пояснювали МОЗу, що в нас є спеціалісти з цивільного життя, які вже вміють переливати кров.
І в перших числах травня МОЗ спільно з Українським центром транспланткоординації відповіли нам, що ми легально можемо отримувати препарати крові. З травня ми щотижня робили заявки, і нам привозили кров з найближчого обласного центру прямо в зону бойових дій. Ми користувалися кров'ю, коли це ще не було мейнстрімом.
– На стабпунктах чи в окопах теж?
– Тільки на стабпункті, поясню чому. Щоб переливати кров, потрібно бути впевненим, що "краник закручений". Коли ти заливаєш рідину в судину, треба бути впевненою, що вона піде далі по судині, не витече через дірку – тобто через інше поранення.
Наприклад, у нас є поранення грудної клітки. Якщо я переллю цьому пораненому кров, то нічого не зміниться, просто об'єм крові, який виллється в грудну порожнину, стане більшим. Тому ми робили більший акцент не на тому, щоб якомога раніше перелити кров, а на тому, щоб якомога раніше доставити людину на рівень спеціалізованої допомоги.
Питання евакуації періодично піднімається, періодично згасає, але я продовжую говорити, що воно є більш критичним за питання переливання крові. Якщо я можу найближчим часом доставити людину до спеціаліста, то ми і отвір закриємо, і кров переллємо. В іншому випадку в нас буде перелита кров і довге очікування евакуації, що глобально проблему не вирішить.
Я розумію, що ми зараз не маємо цифр для порівняння статистики, наскільки одне з іншим співвідноситься, але акцент на тому, що людину потрібно швидше доставляти до стабпункту, на мою думку, є більш правильним. Так ми з більшим спектром спеціалістів зможемо надати допомогу більшій кількості людей, особливо в умовах штурмів.
Штурм – це такий момент, коли у тебе й так є чимало обмежень, і в ці обмеження включати ще холодильники з кров'ю? Думати, куди їх перенести, поставити, є внутрішня кровотеча чи немає. У підсумку ми повертаємося до того, що давайте ми якомога швидше звідти людину заберемо, і далі будемо з нею працювати вже з рентгеном, з УЗД і всім, чим потрібно.
– Я правильно розумію, що ваші бойові медики не переливають кров?
– На цей момент – ні, не переливають.
– Уточню такий момент: враховуючи, що ви працювали в МОЗі, ви ж могли просто набрати міністра по вотсапу і сказати: "Пане Вікторе, нам треба кров". Чому ви пішли шляхом запиту?
– Тому що я працювала в МОЗ (посміхається – УП). Я знаю, що роблячи щось у бригаді, я в першу чергу роблю це від імені бригади і від імені командира частини. Рано чи пізно відповідальність за ці речі теж на когось буде лягати.
Мені значно простіше працювати в правовому полі з усім майном, яке заходить на бригаду, списується, отримується, бо таким чином мені не треба нічого придумувати.
Ми вже не на початку повномасштабки, ми не гасимо пожежі, ми вийшли на певні рейки роботи, коли ми можемо планувати на три місяці вперед, на пів року, з корективами, звісно. Без планування ми далі не витягнемо. На кожній управлінській посаді планування має бути пріоритетом. Саме тому був запит на МОЗ.
"Китайці" в аптечках, затяжна евакуація, таблички заради табличок та наступ під Бахмутом
– Цього літа в середовищі військових медиків, профільних фондів, які забезпечують військових тактичною медициною, розгорілася велика дискусія щодо неефективності роботи командування Медичних сил – видача китайських турнікетів, "непрацюючих" оклюзійних наліпок для поранень грудної клітини і навіть перев'язувальних матеріалів часів Другої світової.
Яку позицію в цій дискусії ви займали, до кого ви були ближче?
– Я була ближче до своєї бригади. На ситуацію треба дивитися з усіх боків. Поясню. Коли ви ідете в супермаркет за рибою, ви дивитеся на її зовнішній вигляд, термін придатності, якість пакування. Після цього йдете на касу і сплачуєте.
Коли я йду за аптечкою, я відкриваю її, оглядаю, що є всередині, якщо мене це не влаштовує, я кажу, що не беру її, бо перше, друге, третє. Якщо я її взяв, значить, на етапі, коли я її брав, мене все влаштовувало, а за пів року зрозумів: ой, тут китайський турнікет. А раніше ви той турнікет ви не бачили?
Коли я бачила, що в аптечці лежить один турнікет – наприклад, "Січ", я розуміла, що це невиконання наказу, але також розуміла, що другий турнікет я знайду сама.
– До вас заходили аптечки з китайськими турнікетами?
– Ні, ні разу. Я їздила отримувати аптечки на склади командування Медсил, передивлялася всю комплектацію. У нас були дискусії з приводу того, що повноцінна комплектація мене не влаштовувала, і після цього її змінювали. Причому ці дискусії були в форматі діалогу.
Ми не беремо майно, яке ми не просимо, і не просимо майна, яке нам не потрібне.
– Якщо взяти все забезпечення вашої медслужби за 100%, яка частина цього забезпечення припадає на Командування медичних сил, а яка – на плечі волонтерів?
– Тут треба розділяти типи забезпечення: медикаменти, такмед, обладнання й техніка.
По медикаментах: 80-90% – це держава, 20-10% – волонтери. По тактичній медицині – усе з точністю навпаки. Рюкзаки, ноші-волокуші – це все за волонтерами. По транспорту, маю на увазі не броню, а пікапи або буси – 100% за волонтерами. По обладнанню, воно в нас сучасне, ми через фонди отримували з-за кордону, тому, напевно, теж 95% – це волонтери.
– Чого, на вашу думку, бракує державі, щоби покривати ті сфери, які зараз забезпечують волонтери – розуміння, аналізу ситуації чи банально грошей?
– Щоб зрозуміти, чи потрібні гроші, треба усвідомити, в якій ситуації ми зараз знаходимося. Треба знайти проблему – проблема такмеду в тому, що він лежить (на складах – УП), чи в тому, що його недостатньо?
Ми здаємо дуже багато звітів – у мене немає тижня, інколи дня, щоб я не здавала якісь таблички "наверх". Інколи їх треба згенерувати за годину–дві. Але я не впевнена, що цей аналіз відбувається. Табличка для таблички – це не робота.
У мене жодного разу не спитали про причини смерті військовослужбовців на полі бою, на яких етапах евакуації це відбулося. Водночас мене питають про майно! Скільки в мене китайських турнікетів було, скільки не китайських.
Щоб порахувати "китайців", треба пошикувати всіх людей і сказати: давайте чесно порахуємо. І таке шикування треба робити щомісяця, бо посилки людям приходять регулярно! Відстежити, чи прийшов комусь з умовного Калуша китайський турнікет, і за один день доповісти, скільки в мене "китайців" – це з області фантастики.
– Але ви допускаєте, що у ваших бійців є "китайці"?
– У нас вони були. Ми провели реальний огляд, хоч він і не увійшов у поставлені (командуванням Медсил – УП) межі. Ми вилучили "китайців", віддали їх для тренувань, а бійцям замінили їх на умовну "Січ". Чому? Бо якщо від людини забираєш "китайця", треба дати щось взамін, інакше "китайця" тобі не віддадуть.
– На початку інтерв'ю ви пригадували, що у 2014 тактична медицина лише зароджувалася. На якому етапі вона перебуває зараз? Від нуля до десяти.
– Є таке поняття – циклополітик: ми ідентифікуємо проблему, дізнаємося про неї більше, глибше і знаходимо варіанти рішень. Ідентифікація проблеми у нас почалася в 2014-2015, потім ми запропонували деякі варіанти рішень, втілили їх і зараз в нас момент, як на мене, моніторингу перед внесенням змін.
Тобто ми бачимо: ага, у нас баг тут і тут. І тепер від того, наскільки чітко ми ідентифікуємо баги, залежить, наскільки ми покращимо нашу тактичну медицину.
Ми можемо твердо сказати, що тактична медицина в нас є. Про існування такмеду знають у кожній бригаді, знають навіть цивільні. Є купа джерел, де можна вчитися такмеду. На жаль, їх ніхто не ліцензує, тобто ми не можемо бути впевнені в якості навчання, але це вже питання до держави.
Це вже досить непогано за такий короткий, будемо вважати, проміжок часу.
– Тобто ми перебуваємо на позначці приблизно 5-6 з 10?
– Я б навіть сказала 7-8.
– Скільки в середньому тривала евакуація пораненого з поля бою, коли ви працювали на Бахмутському напрямку?
– Це були дуже різні цифри – від 30 хвилин до інколи 12 годин. На стабпункті в нас були бійці суміжних бригад, яких евакуювали за 16, 18 годин. Є важливий нюанс: дефіцит броні в державі й неможливість вивезти людину з нуля так швидко, як цього хотілося б. У нас були ситуації, коли після ранкових боїв ми вивозили поранених тільки тоді, коли ставало темно.
Чи використовувалися десантні броньовики? Так, обов'язково, і будуть використовуватися, тому що пріоритетом є вивезення людей з поля бою. Але коли серед дня полем їде один броньовик, який добре чути і видно, то далеко він не заїде.
– Скільки людей можна вивезти, наприклад, на американському броньовику М-113, якими користується ваша бригада?
– Максимум у нас було 23 людини – але це одноразова акція, зазвичай 8–10. Це про те, чи є сенс туди ставити холодильник із кров'ю, чи є сенс "упакувати" туди ще двох людей сидячи.
– На якому етапі ви маєте найбільшу кількість смертей?
– На полі бою, тобто смерть у момент події, наприклад, під час вибуху. Це логічно, у нас небо не закрите. Якби було закрите небо, думаю, статистика б суттєво змістилася в інший бік.
– Навесні – восени 2023-го ми всі спостерігали за наступальними діями української армії, зокрема вашої бригади, на південному фланзі Бахмутського напрямку. Ми бачили цей наступ переважно крізь офіційні повідомлення й журналістські репортажі. А як цей наступ бачила ваша медична служба, як ви працювали весь цей час?
– Перед наступом треба визначити пріоритети роботи. Адже пацієнтопотік збільшиться спочатку на стабілізаційному пункті, а потім – на медичному. Чому? Бо частина бійців, які отримають мінно-вибухові травми, але не матимуть видимих пошкоджень, прийдуть на наступний день на медпункт. Тобто навантаження і на стаб, і на медпункт зростає.
На момент початку наступу всі медики мають бути в зоні, ніяких відпусток, виїздів, особистих справ. Вони мають розуміти, що нон-стоп чергують. Були дні, коли потік пацієнтів збільшувався у три-чотири рази, бійці не можуть чекати на допомогу добами. Тобто перше – це планування людського ресурсу.
Друге – це планування забезпечення. Усі машини мають бути відремонтовані. Ми повинні думати про те, наскільки у нас збільшиться потреба в медикаментах, розхідниках, у тих самих футболках, тапках і штанах. Нагадую, що наш стаб приймав бійців не тільки нашої бригади, кількість пацієнтів була шаленою.
Далі йде планування крові. Коли ми в обороні, ми плануємо, що використаємо певний об'єм крові, коли ми в наступі – додаємо коефіцієнти. Це математика, ми рахуємо, виходячи з досвіду, який у нас є, і в ході роботи вносимо корективи. Якщо в нас сьогодні були дуже активні бойові дії, то завтра рівень забезпечення на стабпункті впаде, тому його треба швидко поповнити. Відділ забезпечення, як і медики, працює нон-стоп.
Також є зміни під час роботи, аналіз проміжних результатів і, коли бойові дії завершуються, то аналіз всієї проробленої роботи. Тоді ми вже розуміємо, як коригувати штат, забезпечення обладнанням тощо.
– А як щодо емоційного стану лікарів? Коли ми спостерігали за ними на стабпункті, складалося враження, ніби в них взагалі не було емоцій.
– Емоції потім, їх багато. Більшість людей, які до нас потрапляють, ми знаємо не як поранених, а як побратимів. А в момент надання допомоги це треба відрізати, щоб не допустити дрібних помилок. Зі свого минулого життя я пам'ятаю, як важко надавати допомогу дуже близьким людям.
А потім… найкращий психолог – це той, хто прожив з тобою цей момент, той, з ким ти можеш покурити або випити кави й проговорити ще раз прожиті речі. Тому психологами ми часто є одне одному. До нас також приходять поговорити бійці, бо їм не треба пояснювати нам контекст, ми все знаємо.
– Як би ви описали свій емоційний стан після цих двох років повномасштабної війни?
– (Пауза – УП). Я ще можу. Але… надзвичайно боляче за всіх тих, хто вже ніколи не зможе.
Багато людей, яких ми знали, з якими ми переживали важкі моменти, поховано. І тих, з якими ми не переживали нічого, але знаємо, чому вони пішли і заради чого… Це складно. Але з іншого боку, саме через те, що це складно, я ще можу.
Ольга Кириленко, УП
