"Інші обговорюють ялинку та новорічні салати, а моя ялинка стоїть на цвинтарі". Мати 17-річного Максима Богуцького про рік без сина, який загинув у Дніпрі від російської ракети
14 січня 2023 року російська ракета поцілила в багатоквартирний будинок №118 на набережній Перемоги в Дніпрі. Постраждали приблизно 120 осіб, 46 загинули. Серед них 17-річний студент місцевого політехнічного університету Максим Богуцький.
Разом із батьками він жив у трикімнатній квартирі будинку на Перемоги понад десять років. Того дня подружжя вирушило в гості, а хлопець залишився вдома чекати зустрічі з другом.
За рік після трагедії "Українська правда" поговорила з матір'ю хлопця, Тетяною. Далі – її пряма мова.
Читайте також: Роковини трагедії у Дніпрі. Історії тих, чиє життя зруйнувала російська ракета
День бабака
Це був найдовший рік у моєму житті. 14-е число кожного місяця, 15:20 (час влучання ракетки в багатоповерхівку – УП) для нас настільки важкі… Легше не стає.
Нічого не хочеться робити, хочеться лягти і померти, щоб тебе ніхто не чіпав. Кожен ранок треба себе зібрати, піднятися з ліжка. Протягом всього року ти себе змушуєш елементарно встати і піти на роботу. День бабака.
Робота відволікає. Переступили поріг – зібралися. Я працюю в поліклініці, з людьми, з дітьми. Мої сльози і шмарклі там нікому не потрібні. Зібралися, відпрацювали, і лише приходячи в квартиру, дозволяєш собі свій справжній стан.
Чоловік теж працює. Не хочу говорити від його імені, але йому важко. Він виростив сина, створив гніздо, посадив дерево, організував побут, і ось, коли тобі вже далеко не двадцять, тебе позбавляють усього цього. Якщо жінки ще можуть проговорювати це, то чоловіки тримають це в собі, і це ще важче.
Ми живемо в квартирі друзів. Два пошкоджені під'їзди нашого будинку демонтують. Хтось на [отриману фінансову] компенсацію купив нове житло, ми з чоловіком вклалися в новобудову в іншому районі. Залишатися на [набережній] Перемоги важко.
Було багато фотографій, вони всі стояли в одній шафі. Залишилися тільки ті, що в телефоні. Парадокс у тому, що знайшлися фотографії нашого весілля з чоловіком, а дитячих – немає.
Забрали найкращих
Дім був – хоч книги пиши. Подивіться, хто загинув – один кращий за іншого.
Міша (Кореновський – УП) з 9-го поверху – спортсмен. Був активістом у нашому під'їзді, завжди всім допомагав. Того дня він приїхав з тренування, заходив додому переодягнутися, поїсти.
Поруч зі мною жила пара з Запорізької області, орендували квартиру. Вона – спортсменка, він – бізнесмен, у них був синок півторарічний (Дмитро Гузь, Анастасія Ігнатенко та їхній син Макар – УП).
Маша (Марія Лебедєва – УП) – танцювала. Така розумниця, красуня.
Сусіди поверхом вище, Іра та Максим (Шевчуки – УП), довго тут жили, а потім виїхали до Нікополя. Коли почалася війна, Іра повернулася з дітьми, а він їздив туди-сюди, тому що в них там бізнес. І ось він саме повернувся. Діти вийшли на вулицю і залишилися живими, а вони – загинули.
Сусіди знизу (родина Фігурних – УП) рік не могли зібратися разом. І ось саме в цей день, в цей час всі зібралися. Це якийсь диявол усіх зібрав в одному місці.
Максим мій мав вийти на вулицю. Не встиг. 20-30 хвилин вирішили долю людини.
Загалом, цей рік – моє величезне розчарування у вірі. Така несправедливість, і враження, що світом керує сатана, а бог тимчасово у відпустці.
Головне, що ми разом
Про свого сина я можу говорити годинами. Він настільки світлий, добрий. Він миротворець. До десяти–дванадцяти років він нагадував мені священника – стільки мудрості було в ньому не за віком.
В нього було чудове почуття гумору, маленький Жванецький. Міг будь-яку складну ситуацію перетворити на жарт. Часто говорив: "Головне, що ми разом і що всі здоровенькі".
"Ми разом" – це постійно було у нас. Ми все ділили на трьох. У дитинстві в нього була алергія, і ми давали йому солодке обмежено. Дамо одну цукерку – він ділить на трьох.
Ми багато подорожували, завжди разом. Після вторгнення мені хотілося, щоб він виїхав, була можливість, але він сказав: або разом, або всі залишаємося.
Він добре закінчив школу, вдало склав ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання – УП) і поступив у політех на стипендію. На першому курсі було сім предметів, за п'ятибальною системою в нього було шість п'ятірок і одна четвірка з вищої математики.
У нього були близькі стосунки з татом. Тато – це риболовля, тато – це автомобіль. Тато – це футбол. Максим займався. Ми багато ходили на ігри, знали всіх футболістів, у нас був м'яч команди "Дніпро", на якому розписалися всі футболісти.
Тато – це приготування їжі. Чоловік добре готує, і Максим теж добре готував. Малим він просто допомагав, а десь з десяти років умів смажити картоплю, потім млинці з дванадцяти років. Міг прочитати рецепт і зробити морозиво.
Він міг дивувати.
Треба проговорювати свій біль
Раніше я вважала, що коли діти помирають, ми [батьки] також маємо померти в той самий день. Але якось бог придумав так, що ти ходиш, рухаєш ногами, спілкуєшся.
Люди – дивні істоти. Коли кажуть "Треба жити! ви ж тут залишились для чогось", це звучить так безглуздо. Для чого жити? Коли у нас є діти, є стимул, є бажання творити щось, робити. А коли у тебе взагалі нічого не залишилося, інтереси зникають. Моя мета – поставити пам'ятник Максиму, щоб все було там красиво. Це те, чим я живу.
Читайте також: "Все життя попереду… мало бути". Історії вбитих російською ракетою дітей у багатоповерхівці Дніпра
Якщо в людини є сім'я та матеріальні блага, вона ніколи вас повністю не зрозуміє. Вас пам'ятають два тижні, а потім залишаєтеся сам на сам зі своєю бідою. Поки ви не пройдете цей шлях самі та не вирішите, як вам жити далі, ніхто за вас цього не зробить, жоден психолог у світі.
Треба ділитися з тим, хто переживає такий самий біль. Або зі священником. Я давно ходила в одну церкву до священника. Коли це сталося, я звернулася до нього, і він відспівував Максима. Іноді і зараз до нього ходжу.
Треба проговорювати свій біль. Усі замикаються і тримають в собі, але має бути людина чи люди, яким можна чесно сказати: "Болить так, що немає сил щось робити, немає бажання спілкуватися, хочеться зачинитися і нікого не бачити".
Я можу розмовляти з людиною, яка зазнала такого самого горя, як і я. У мене є сусідка Лебедь Оксана, у неї загинула дочка (п'ятнадцятирічна Марія – УП). Я продовжую спілкуватися з нею.
Суспільство не готове
З людьми з нашого будинку, які постраждали, ми продовжуємо спілкування, телефоном. Це обговорення якихось побутових моментів, допомога, консультації. Зустрічей з чаєм немає. Кожен сам у собі.
У нас суспільство не готове до цього, нас не вчили, як поводитися. Люди не те що бояться... вони просто не знають, що з тобою робити, як з тобою заговорити, про що запитати.
Я вважаю, що це буде наступною проблемою нашого суспільства, яке розділиться. Деяких війна не торкнулася – всі живі, здорові, майно ціле; а є сім'ї, де чоловік, син воюють або загинули. Після війни нас чекає велика проблема з цим.
На мене це вже вплинуло. Багато проблем мені здаються дивними чи смішними. "Ой, інтернет не працює! Горе!" – чути це смішно. Різні цінності. Інші обговорюють ялинку і салати на Новий рік, а моя ялинка стоїть на цвинтарі. Ми її там поставили.
Чи є у мене зараз почуття ненависті? Це не те слово... Це не ненависть... Це той випадок, коли навіть рука не дрогне... Щоб люди пережили те, що переживаємо ми. Хочеться, щоб ці люди зрозуміли біль втрати. Не президенти натискають на кнопки. Люди запускають ракети. Вони знали, куди вона летить. Це свідомо.
Коли ти знаєш своїх кривдників аж до їхніх родин... Спочатку це було важливо, а потім – така порожнеча. І дуже засмучує безкарність. Як і кожній людині, яка втратила своїх близьких у цій війні, хочеться поставити запитання: "За що?".
Мені справді хотілося б суду над ними, але чи вірю я в це? Ні.
Анастасія Береза, для УП
