"FPV-дрони кардинально ускладнили евакуацію поранених: декого по три доби не можна забрати з позицій". Інтерв’ю з бойовим медиком-"госпітальєром" 

"Я розумів, що совість мені не пробачить, якщо в такий важливий для країни момент, коли йде загальнонаціональна боротьба, я – здоровий і молодий чоловік – не буду долученим до війська, до оборони країни. Для мене це було неприпустимо. З іншого боку, у мене був дуже сильний страх за своє життя, бо я не мав абсолютно ніяких знань про війну, про армію в цілому", – говорить "госпітальєр" Олександр.

Йому – 24. До повномасштабного вторгнення він вчився на медика та планував стати хірургом. 

24 лютого 2022 року у місто Олександра зайшли російські війська, а сам він змушений був тікати з окупації. Саме тому хлопець зараз не показує публічно свого обличчя та не називає на загал свого прізвища.

Опинившись на підконтрольній Україні території, Олександр долучився до добровольчого батальйону "Госпітальєри". Нині він рятує життя пораненим українським військовим.

• Чому бойовим медикам критично важливо мати змогу переливати кров пораненим бійцям на етапі їх евакуації з поля бою? 
•  Як FPV-дрони росіян ускладнили роботу українським бойовим медикам? 
• Чому тактичну медицину важливо знати не лише військовим, але і цивільним? 

Про це "Українська правда" поговорила із "госпітальєром" Олександром.

Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на youtube-каналі УП.

"Тактичну медицину я почав вивчати ще в окупації"

– Як виглядали для тебе перші дні повномасштабного вторненння?

– Як і всі, я був наляканий, шокований, розгублений, не знав, що робити. За декілька днів моє місто опинилось в окупації і я, по суті, застряг там.

Я переймався тим, як потрапити у Київ, як долучитися бодай чимось до допомоги та бути корисним у той момент. 

– Ти одразу вирішив, що треба виїжджати на підконтрольну Україні територію?

– Спочатку я не дуже розумів, яким чином це можна зробити. Але у певний момент запрацювали "зелені коридори" для виїзду цивільних осіб і я скористався цією можливістю. Потрапив у Київ уже після закінчення київської кампанії.

– Чому ти вирішив стати саме "госпітальєром"?

– Я мав друзів з цього добровольчого батальйону. Вони запропонували долучитися до них і я погодився.

– Тоді у тебе не було специфічних знань про військову справу, але ти мав медичну освіту. Чи достатньо цього, щоб працювати у тактичній медицині?

– Цього недостатньо, але це було єдине, із чим я ішов на війну на той момент. Звісно, що необхідно було пройти певні навчання: я закінчив чотириденний вишкіл за дуже-дуже пришвидшеною програмою і одразу поїхав на свою першу ротацію.

Загалом тактичну медицину я почав вивчати ще тоді, коли був в окупації: знаючи англійську мову, мені легко було опанувати протоколи ТССС, подивитися купу відео, передивитися різні презентації. 

– Чи достатньо бойовому медику знань лише в тактичній медицині, щоб ефективно працювати на передовій? 

– Недостатньо. Для того, щоб бути ефективним на фронті, треба мати загальні тактичні знання по вогневій підготовці, розумітися на військовій топографії, на тому, як працює військовий зв'язок. Окремим пунктом варто виділити цифрову безпеку, особливо, якщо ти десь передаєш якісь важливі дані. 

Треба, щоб людина, в принципі, розуміла, як ведеться бій, якими є його основні види (оборона, наступ, штурм), розумілася на озброєнні і на тому, що таке "вихід"-"прихід", як і де сховатися. 

Деякі із цих знань можна отримати, щось прочитавши, деякі – від когось почувши, а деякі – тільки на своєму досвіді.

– Скільки часу особисто у тебе пішло на те, щоб опанувати все це?

– Я не вважаю, що наразі опанував усе на достатньому рівні. Але я можу сказати, що від квітня 2022 року, коли я долучився до батальйону, і станом на зараз я дуже сильно виріс (здебільшого, не в медицині, а як боєць). Зараз я продовжую отримувати знання і розвиватися.

"Перше, що запитав мене командир: "Нащо тобі війна?"

– Якою була твоя перша ротація?

– Наш комбат Яна Зінкевич розподілила "кошенят" (тих, хто ніколи ще не був на ротаціях), і я потрапив до дуже-дуже досвідченого екіпажу, який у той момент працював на Півдні. 

Я придбав квиток до Одеси, зібрав все своє спорядження (на той момент – дуже важке: з металевими обрізаними плитами та величезним медичним рюкзаком) і поїхав. Звідти волонтери мене довезли на Миколаївщину, де я вже зустрівся зі своїм командиром. Він зустрів мене з великим псом – німецькою вівчаркою на позивний "Котик" і перше, що запитав мене: "Нащо тобі війна?".

Він почав мене "грузити" питаннями на кшталт: "Ти розумієш, що з війни ти повернешся вже не тією людиною, що ти можеш повернутися інвалідом або взагалі не повернутися?", "Нащо тобі, молодому перспективному хірургу, війна взагалі?". Мабуть, хотів перевірити мою мотивацію чи переконатися, що я не просто випадкова людина на війні.

– Чи було тобі страшно перед першою ротацією?

– Не скажу, що це прямо страх. Це просто відчуття невідомого. Такий певний навіть азарт. Але ніякого мандражу перед цим я не мав. Це – звичайне хвилювання, як перед тим чимось новим.

– Є різні ланки евакуації поранених. На якій із них конкретно ти працюєш? 

– Працюю я на машині швидкої допомоги. Вона забирає поранених у "кейсевака" – пікапчика або якоїсь броньованої машини, яка вивозить пораненого безпосередньо з поля бою. А сама "медичка" доставляє потім цього пораненого до найближчого польового шпиталю, стабпункту чи лікарні. 

Машина швидкої допомоги максимально обладнана під те, щоб стабілізовувати пораненого, надавати йому реанімаційну допомогу.

– Зі скількох людей складається твій екіпаж?

– Переважно наш екіпаж складається з трьох людей: водія, медика і парамедика (мого асистента, який допомагає мені в усіх медичних маніпуляціях і, в принципі, виконує всі інші необхідні задачі для життя екіпажу). 

Ми використовуємо машину швидкої допомоги, яка була пригнана з Європи, перефарбована в зелений колір і обладнана нами так, як треба нам.

"В ідеалі – бойовий медик повинен мати можливість переливати кров безпосередньо в окопі"

– У 2023 році були жваві дискусії з приводу того, потрібно чи не потрібно дозволити бойовим медикам переливати кров під час етапів евакуації. 

Що ти можеш сказати про це на основі свого досвіду? Наскільки критичною є потреба в тому, щоб медики, які працюють на "кейсеваці" чи "медеваці", могли переливати кров пораненим?

– Я повністю підтримую цю ініціативу. Необхідно розуміти: якщо людина втрачає багато крові, їй можна допомогти тільки повернувши цю кров назад. 

В ідеалі, враховуючи теперішні обставини з максимально затягнутими евакуаціями – бойовий медик з рюкзаком повинен мати можливість переливати кров безпосередньо в окопі.

– Очевидно, що для цього потрібне специфічне обладнання. Чи існує воно для роботи у таких умовах?

– Так, кров має постійно знаходитися в холоді. Транспортувати її на фронт, зберігати на фронті в умовах, коли немає живлення – це проблема. Для цього ми використовуємо маленькі транспортні холодильники. 

Для того, щоб доставити кров максимально близько до окопу, так само необхідне спеціалізоване обладнання – невеличкі транспортні кейси, які можуть зберігати певну температуру добу/дві/три. 

Окрім того треба розуміти, що холодну кров не можна вливати постраждалому. Вона має бути тепла. Для цього існують підігрівачі крові – дорогі девайси, які за лічені секунди піднімають температуру крові з 5 градусів до 38, поки ти її безпосередньо вливаєш через систему. Такий підігрівач має працювати без розетки і бути компактним. 

Тому це дефіцитне і дуже дороговартісне обладнання.

– Про які суми йдеться?

– Сам підігрівач коштує близько 60 тисяч гривень. Але проблема в тому, що на одне переливання крові використовується один одноразовий розхідник до нього і ціна такого розхідника це ще близько 8 тисяч гривень. 

Тобто 10 поранених бійців, яким ти проведеш переливання крові, – це, грубо кажучи, уже 80 тисяч гривень, якщо не брати вартість самого підігрівача. 

Це досить дорого. Але це рятує життя.

– Чи можеш ти навести приклад зі свого досвіду роботи, коли переливання крові реально допомогло врятувати бійця?

– Так. Це відбувалось на півдні. Я проводив гемотрансфузію безпосередньо в машині, під обстрілом. 

На пораненого було накладено три турнікети, він був у важкому геморагічному шоці. Завдяки тому, що ми залили йому один флакон крові, нам вдалося довезти його живим до лікарні. Зрештою зі всіх поранених, які були у нас у той момент, він потім був самим стабільним.

"Для мене дуже велика честь надавати бійцям допомогу"

– Ти навів приклад свої роботи на півдні. А загалом, за цей час, де тобі ще довелося працювати?

– Я брав участь в обороні Сєверодонецька влітку 2022-го, Бахмута у грудні 2022-го року. Був на багатьох напрямках Донеччини, на півдні. Брав участь у Харківському контрнаступі.

– Твій найскладніший "евак" за цей час?

– Важко виділити один, але, мабуть, найбільше запам’ятався "евак" на півдні. 

Ми довго чекали, щоб забрати пораненого бійця. У момент, коли ми його отримали, я одразу побачив, що у нього – обструкція верхніх дихальних шляхів. Він не міг нормально дихати. 

Я провів йому одразу крікотиреотомію – операцію, коли робиться надріз в ділянці шиї, щоб встановити пацієнту дихальну трубку, але під час евакуації в нього було 7 зупинок серця. Ми 7 разів проводили його реанімацію, запускали йому серце, робили все можливе, але, на жаль, він не вижив. 

Боєць був молодший за мене і те, що його не вдалося врятувати, дуже сильно вдарило по моїй психіці.

– Чи доводиться тобі як бойовому медику працювати із небойовими травмами військових або із їхніми хворобами?

– Так, дуже багато. Тому що окрім поранень солдати дуже багато отримують різних інших травм. У кожного різний стан здоров'я, купа різних болячок. Тому, звісно, що доводиться надавати допомогу, банально, при застуді, при отруєннях, при якихось вивихах. 

Тобто я можу сказати, що за цей час я попрацював наче у великій багатопрофільній лікарні, де є лікар-терапевт, проктолог, окуліст, ледь не стоматолог. Мабуть, хіба що гінекології не було.

– Робота бойового медика – дуже складно і відповідально. Але, можливо, у ній є щось позитивне або таке, що особисто тебе надихає?

– Найбільше надихають моменти, коли є змога прийти до поранених в госпіталь, коли ти бачиш, як вони одужують, як їм стає легше. 

Для мене дуже велика честь надавати бійцям допомогу. Те, що переживають вони, ніяк не можна співставити з моїм досвідом. Вони – ті, хто звільняють нашу землю, ті, хто її обороняють. Ми – хоч і невід’ємний, але все ж таки додатковий елемент. Ми – ті, хто трошечки позаду. Але працюємо заради них.

"У певний момент турнікет починає боліти сильніше, ніж саме поранення"

– Якщо говорити загалом про рівень знань бійців у тактичній медицині, що ти побачив за цей час?

– Я би сказав, що ситуація не найкраща. Іноді є критичні помилки, які можуть вартувати комусь здоров'я і життя.

– Наприклад?

– Наприклад – неправильно накладений турнікет або взагалі не накладений. 

– Який випадок особисто тебе найбільше вразив, коли побратими надали першу домедичну допомогу бійцю так, що це лише ускладнило подальшу роботу бойовим медикам? 

– У Бахмуті бійцю дали речовину невідомого походження. Можу процитувати: "Це було або морфін, або амфетамін". 

За таких умов говорити про якийсь подальший наркотичний "обезбол" дуже важко. Це спотворює картину взагалі: ти не можеш оцінити адекватно рівень свідомості пораненого.

– Чи заважають самі поранені вам, коли ви намагаєтесь їм допомогти? 

– Дехто заважає, а дехто навпаки так допомагає, що це іноді аж дивує. 

Був випадок у Бахмуті, коли у пораненого була майже повна травматична ампутація руки і під час евакуації він увесь час тримав цю руку, був абсолютно спокійний. І коли мені треба було щось робити, він казав: "Будь ласка, можеш потримати цю руку?". Він навіть не забув згадати, що в нього в очах є контактні лінзи, щоб обов'язково йому їх зняли. Навіть про цей момент попередив. 

Він був абсолютно спокійний, виконував все, що від нього треба було, максимально допомагав і це просто мене вразило.

– А якщо говорити про випадки, коли вони говорять, щоб їм не розрізали одяг, тому що цей одяг – дорогий, чи коли вони просять пити, а їм пити не можна, тому що там контузія і вживати рідину не бажано. Наскільки це поширено?

– Те, що ти описала, – це класика. На це вже мало звертаєш увагу.

Якщо поранений буянить, можна застосувати певні препарати, щоб його, по-перше, знеболити, а по-друге, заспокоїти, щоб він дав зробити певну маніпуляцію. 

Ще дуже частий приклад, коли поранені намагаються попустити собі турнікет, бо у певний момент турнікет починає боліти сильніше, ніж саме поранення. І тут дуже важливо, щоб хтось із ним був постійно і не дав йому цього зробити. Бо якщо його відкрутити, знову відкриється кровотеча, поранений почне втрачати кров. 

"У тактичній медицині ми на дві голови вищі за росіян"

– Як би ти оцінив рівень бойових медиків в Україні?

– У нас бойові медики героїчні. 

Загалом спільнота українських бойових медиків постійно прагне розвиватися, створюються форуми тактичної медицини в Україні. 

Але є і певні проблеми. Перше – недостатня кількість інструкторів і недостатній навчальний потенціал, щоб поновлювати пул бойових медиків, які так само, як і інші бійці, дуже часто травмуються, часто вибувають зі строю. Їх хтось має міняти. 

Друга проблема – брак якісних засобів тактичної медицини. 

В цілому нам є ще куди рости. Зараз особливо важливо зробити акцент на тому, щоб надавати допомогу пораненому довго, знаходячись у полі, враховуючи, що зараз дуже сильно ускладняється евакуація з поля бою. 

Ну і ми хочемо, щоб все більше бойових медиків не боялося застосовувати кров і лікувати геморагічний шок шляхом переливання крові.

– Чи слідкуєш ти за роботою російських бойових медиків і як би ти її охарактеризував?

– Якщо взагалі порівнювати українську і російську армії, то медицина і тактична медицина – це, мабуть, єдине, у чому ми поки що настільки вищі за них, що в принципі їм ще до нас дуже-дуже далеко.

Але вони так само розвиваються. У багатьох підрозділах, особливо спеціального призначення, уже з’являються і бойові медики, і правильна тактична евакуація. Але в цілому ми на дві голови вищі за них: працюємо згідно з міжнародними протоколами, маємо дороге, якісне обладнання.

– Якщо до тебе потрапить поранений російський військовий, ти будеш йому надавати допомогу?

– Так, бо рішення, щоб він жив, ухвалив не я, а боєць, який цього росіянина взяв у полон. Він ризикував своїм життям, щоб до мене цього росіянина доставити. Тому я не маю права не надати допомогу. 

Це – наш обмінний фонд. Цей росіянин може бути нам корисним як інформацією, так і тим, що ми його поміняємо на когось нашого. 

Тому йому треба надавати допомогу на тому рівні, щоб він міг жити і бути нам корисним.

– Чи доводилося тобі вже працювати з такими пораненими?

– Особисто я не працював з полоненими. Але колеги з мого екіпажу працювали.

"Зараз найбільш гострою проблемою є FPV-дрони"

– Чи відчувається зараз брак бойових медиків у війську?

– Так. При чому гостро. Бойові медики, як і інші солдати, травмуються, а навчити нового бойового медика – це величезний ресурс. 

– Лікарів яких спеціальностей зараз найбільше бракує на фронті?

– Завжди буде найбільша потреба у хірургах різного профілю та в анестезіологах. Але лікарі всіх інших спеціальностей також потрібні. 

– Як за твоїми відчуттями за останні два роки змінилася війна?

– Наш рівень знань, бойового досвіду зростає. Але так само зростає і рівень росіян. 

Зараз найбільш гострою проблемою є FPV-дрони, які кардинально ускладнюють евакуацію. І уже є випадки, коли важкопоранені по три, а то і більше діб знаходяться на позиціях, бо не можуть бути доставлені на наступну ланку евакуації. 

– Коли говорять про те, що тактична медицина потрібна лише людям, які беруть безпосередню участь у війні, ти погоджуєшся?

– Ні. Тому що війна по всій країні. Нас обстрілюють ракетами. Тому я наполягаю, щоб всі цивільні проходили курс Stop the bleed (він в середньому триває від півтори години). Там інструктор навчить вас користуватися турнікетом для того, щоб зупинити кровотечу з кінцівок, і навчить тампонувати поранення у вузлових зонах – на шиї, під пахвами і в паху. 

Я навіть зараз, сидячи тут у студії, маю на собі підсумок з турнікетом, і ношу постійно з собою турнікет. І я вважаю, що кожен цивільний має робити так само.

– Твоя найбільша мрія зараз?

– Найбільша мрія – деокупація моєї домівки. Я там просто айфон закопав (усміхається – УП). Тому якщо хтось відкопає, будь ласка, прохання повернути. Але я хочу зробити це особисто. 

Софія Середа