"Зараз народжується новий Харків". Як місто під постійними обстрілами розвивається і не здається

"Незламний", "Залізобетон" – на початку 2024 року такі визначення рідного міста здаються харків'янам вже трохи заїждженими. Хоча від того і не стають менш правдивими. 

З початком повномасштабної війни Харків перетворився на східний форпост України, місто-фронтир, потужний волонтерський хаб. Проте вже майже два роки потерпає від обстрілів.

Влітку 2022-го, після короткострокового затишшя наприкінці весни, ракети прилітали сюди щодня, як за розкладом. У 2023-му – значно рідше, проте наприкінці року обстріли поновилися зі звірячою силою.

Зранку 29 грудня Росія випустила по Харкову 22 ракети – рекордну "добову норму" за всю війну. Ввечері наступного дня завдала ударів по готелю і житловому будинку в самісінькому центрі, а згодом – поцілила шахедами по історичній будівлі й кафе неподалік. 

Вранці 2 січня вдарила по житлових кварталах. Загинули троє людей: 91-річна жінка, театральна актриса на пенсії та водій швидкої. Ще кілька десятків осіб зазнали поранень.

7, 8, 9 і 10 січня в місті знову пролунали вибухи. Під час останнього ракетного удару постраждали 13 цивільних, зокрема іноземні журналісти. 

Навіть за таких умов Харків швидко зализує рани, зміцнюється і продовжує жити.

"Українська правда" поспілкувалася з харків'янами про те, як їхнє місто змінилося за велику війну, як вони відчувають Харків і життя в ньому зараз, чим надихаються та як підтримують себе.

"2 січня після другого вибуху мені здалося, що я померла, що смерть виглядає саме так: коли ти перестаєш бачити, чути, відчувати тіло, розуміти, все йде – з-під тебе, в тобі – відчуття смерті було на плечі", – розповідає Тетяна Дегтерьова, яка мешкає в Задержпром'ї – історичному районі в серці Харкова, поруч із всесвітньовідомим символом конструктивізму. 

Того ранку вони з чоловіком прокинулися о 7:30 від звуку вибуху приблизно за кілометр від них. Невдовзі ракета (як потім з'ясується, ймовірно, північнокорейського виробництва) вдарила приблизно за 20 метрів від їхньої чотириповерхівки й вибухнула двічі. 

"Через 6-7 хвилин після першого пролунав другий адовий вибух, набагато сильніший за перший, – згадує Дегтерьова. – Газові служби сказали, що це здетонувала друга частина ракети". 

Від вибухової хвилі у квартирі Тетяни вилетіли вікна, дах посікло уламками, також постраждала машина. Загальну суму збитків вона оцінює в 200 тисяч гривень. За дві години після удару в будинку вже дали світло і воду, комунальники забили вікна протягом доби. Водночас відновлювати оселю вони з чоловіком планують власноруч. 

"У нас тут немає військових, нам здається, що це знову хаотичний, безцільний, абсурдний жест для деморалізації цивільних, – припускає Дегтерьова. – Люди з 1940-х живуть у цих будинках, вони вистояли у Другу світову, а рашистів не витримують". 

Вперше Тетяна приїхала в рідний Харків з евакуації в серпні 2022-го, остаточно повернулася з Хмельницького в серпні 2023-го. За рік, каже вона, місто кардинально змінилося: у 2022-му "своїх людей" тут ще не було, натомість за рік вони вже повернулися.

Зараз Тетяна працює у громадській організації та готується до народження дитини. 

"Психологічно вдома було легше, поки не прилетіло (поруч) у (готель) Kharkiv Palace (30 грудня 2023-го). Ми на напівнездоровому оптимізмі це "вивезли", а вже після того, що сталося 2 січня, у нас щось надломилося, ми почали боятися, – зітхає Дегтерьова, поки два трактори закопують кількаметрову вирву біля її будинку.

Я хочу жити вдома, хто як не ми маємо тут бути? Мене дратують усі ці заклики від'їжджати, заклики від моїх подруг у Німеччині, які кажуть, що немає сенсу виходити на мітинги на підтримку України. Між нами величезна прірва: вони не розуміють, чому я тут, а я – чому вони досі там". 

"Люди, яким не байдуже, зараз дуже голосні"

Напередодні Нового року Харків стояв у заторах та чергах у супермаркети. 2 січня, через кілька годин після вранішнього "прильоту" по центру, в місті ще відчувається відлуння минулого свята. 

Біля ялинки в метро ряджені хлопці й дівчата співають про любов до України, глядачі плескають у долоні. Водночас в центрі, у кав'ярні Makers, яка відновила роботу на початку квітня 2022-го, коли за Окружною дорогою ще стояла російська армія, двоє обговорюють розбиті вікна під Френка Сінатру: "Ти п'єш каву?" – "Давай, за життя!". 

З Юлією Напольською, як вона сама себе характеризує, "небайдужою громадянкою, що вмить зникне за перехрестям", зустрічаємося за кілька днів в іншій кав'ярні цієї мережі, яку відкрили вже під час повномасштабної війни; колись тут була культова рюмошна. Юлія є продакшн-директоркою в харківському медіа "Накипіло" та регіональною представницею ІМІ в Харківській області. 

Поміж іншого, Напольська відома своїм іронічним патчем "Східняцьке Бидло". Дизайн вона розробили разом із подругою, вже розповсюдила понад тисячу штук та не збирається зупинятися. Один такий патч навіть подарувала єврокомісару в Брюсселі.

"Пред'яв не було, але питали, – посміхається вона. – Я пояснювала, що це стереотип, зведений в абсолют, спосіб поржати над собою і сказати: "І шо? Ну да, я з Харкова, шо ви від мене хочете?". 

Загалом, каже Юлія, після Революції гідності в неї ніколи не виникало відчуття, що Харків – "совкове" місто. Станом на початок лютого 2022-го в контексті Харкова її турбувала хіба що пасивність мешканців – щодо захисту своїх прав, захисту життя тощо. 

"Ми виходили і робили якісь акції, але нас було мало, кістяк із 10-12 людей, – згадує Напольська. – Я була однією з організаторок (акцій) на підтримку Сергія Стерненка, проти поліцейського свавілля, до дня народження і дня смерті Каті Гандзюк. Приходили на акцію, коли були протести в Білорусі, щоб нагадати, що там ще і українці є, але про це трохи забули". 

З перших днів повномасштабної війни Напольська волонтерить. З 26 лютого 2022-го перебувала в ОДА, допомагала розвантажувати "волонтерку". 1 березня, в момент ракетного удару по будівлі, була на першому поверсі. Тоді внаслідок влучань по будівлях ОДА й "Укртелекому" поруч загинули 44 людини.

"В мене посікло обличчя, але потім, коли перевдягалася (побачила скло) у взутті, у трусах, у кишенях, всюди, – розповідає Напольска. – В той момент я така: "I'm okay, я в метро хаваю хамон із розбомлених "Кулиничів" (мережа пекарень та торговельних точок – УП). Я досі не повністю осягла, через що пройшла, і дивлюсь на це, як на якийсь фільм". 

3-го березня 2022-го Юлія поїхала у Львів, пару днів оговтувалася, згодом почала там волонтерити, допомагати військовим. Тим літом вона, зокрема, організувала збір на бойовий дрон DJI Matrice 300 на 1,1 мільйона гривень – "сама хєрачила півтора чи два місяці, діставала людей в інтернеті".

У Львові Напольська намагалася відвідувати місця, в яких можна було зустріти харків'ян. Загалом розпізнати одномістян, каже вона, вдвалося по розмові, по "якихось словечках" та подеколи – по її патчу. В жовтні 2022-го волонтерка приїхала в Харків вперше з моменту від'їзду, а вже наступного місяця остаточно повернулася. 

"Кожна цеглинка здавалася такою моєю, – згадує Юлія. – Я так сумувала, що не звертала уваги на те, який Харків розбитий, просто зрозуміла, як сильно сумувала за містом і як добре мені тут – навіть попри те, що русня кидається ракетами". 

Волонтерка ще встигла застати місто порожнім, коли правила життя в ньому були зрозумілими. Зараз, каже вона, людей стало куди більше і багато чого змінилося.

"Повернулись люди, які не застали всіх жахів, які тут відбувалися – у них інший досвід. Але набагато більше стали розмовляти українською, і це дуже радує, – вважає Напольська. 

Значно побільшало активностей, порівнюючи з листопадом–груднем 2022-го. Але я тоді потрапила на концерт "Хейтспіч" і побачила молодь, напевно, 18–20 років, яка стрибала з червоно-чорними прапорами. Я ходила на концерти зі школи, і ніколи такого не було. Люди, яким не байдуже, зараз дуже голосні".

У сьогоднішньому Харкові Юлію, як і чимало свідомих містян, обурює транспорт ("Я не розумію, чому він безкоштовний і чому так хєрово ходить?") та спекуляції на темі відбудови міста ("Відновлюють якісь будинки, але скільки їх, два–три?"). Натомість надихають військові і "люди, які найперше лізуть у свій зруйнований будинок рятувати кицьку, папугу, собаку, ховрашка, будь-кого". 

Під час передноворічних обстрілів Напольська перебувала на дачі і так хвилювалася за власну кішку, яка залишилася вдома, що вночі 30 грудня замовила камеру спостереження.

"В 95% їй взагалі пофіг, але друзі писали, що було супергучно, – пояснює вона. – Відповідно я хотіла перевірити, чи вона в порядку, (якщо треба) поговорити з нею через мікрофон, якось заспокоїти".

Зараз значну частину життя Юлії займає робота, відтак на волонтерство залишається менше часу. З останніх її великих проєктів – ініціатива "Чарівники Ізюма", в межах якої понад 50 родин із деокупованого міста забезпечили паливними брикетами на зиму на майже 1 мільйон гривень. Водночас Напольска мріє побачити Україну та світ і пожити спокійним життям.

"Я за ці два роки один раз їздила у відпустку і один раз – у відрядження, – згадує Юлія. – Люди живуть своє маленьке тихе життя, slow living – щось роблять, ходять у магазин, купують фрукти. Я теж хочу мати таке життя, а не носитися, як й*бнута, в Ізюм кожні вихідні; хочу завести собаку. Хотіла забрати в Ізюмі хаскі, але вона негативно ставиться до кішок".

"Я знав, що це місто не кину"

У перший день весни Юлія Напольська вже вдруге кластиме квіти до будівлі ОДА, в якій ледь не загинула, а 14 березня – до напівзруйнованого житлового будинку на вулиці Свободи, де загинула її близька людина. 

Вже майже два роки замість половини фасаду цієї пам'ятки архітектури зяє величезна діра. Із збереженням пошкодженої спадщини в Харкові біда – з десятків таких будинків законсервували одиниці. У підвалі будівлі до 24 лютого 2022-го знаходився паб "Старий Хем". Поруч із руїнами висить плакат з написом "Хем живий і я буду" та адресою. 

Новий "Старий Хем" орендує приміщення іншого пабу. В суботній вечір майже всі столики всередині зайняті, афробіт змішується з трясінням барменського шейкера. На полиці біля атрибутики спецпідрозділу "Кракен" – книга Ремарка про Першу світову війну, з якою часто порівнюють російсько-українську. 

За барною стійкою висить покручена вивіска, яку витягли з руїн старого пабу. Також вдалося врятували кілька портретів письменників, холодильник, пару диванів та люстр. 

"Була ще якась кількість пляшок, що вижили, але ми їх розіграли", – пояснює бармен Іван Панасенко.

У 2021-му Іван щотижня заходив у старий "Старий Хем". У новий працевлаштувався через місяць після його перевідкриття, у квітні 2023-го. До цього працював у барі "Плакуча Іва", який відновив роботу в червні 2022-го з діркою у стелі від уламків касетного снаряду, яку нашвидкуруч залатали комунальники.

"У "Хема" є гасло "You'll Never Drink Alone", наш власник Костя каже, що "Хем" – це не місце, а люди, – переповідає Іван. – Коли приходять "постійники", я питаю: "Як вам на новому місці?". А вони: "Прямо як у старому "Хемі". 

До початку великої війни Іван жив на вулиці Дружби Народів на Північній Салтівці. 24 лютого 2022-го виїхав звідти на одному з останніх тролейбусів із своєю собакою на руках. З Харкова за "повномасштабку" не виїжджав, якийсь час тулився з 12-ма родичами в двокімнатній квартирі в іншому районі міста.

"Перший рік у Харкові зупинилося життя, – розповідає бармен. – Порожні дороги, немає людей і машин, одні й ті самі обличчя, які ходять одними й тими ж вулицями. Мене весь час гріла надія на краще, я знав, що це місто не кину". 

З осені 2022-го Іван спостерігав, як Харків знову наповнюється людьми. Поверталися старі знайомі, відновлював роботу бізнес, відкривалися і перевідкривалися заклади. Особливий бум, згадує він, припав на весну 2023-го.   

Прямих влучань в Іванову квартиру на Салтівці не було, проте через "прильоти" став протікати дах, побило вікна на балконі. Мешканці п'ятого поверху їхнього під'їзду "пощастило" менше – в неї вибило кухонну стіну. Та це не завадило їй повернутися.

"У квітні–травні (2022-го) ми приїжджаємо забирати речі, а бабулечка, яка живе в цій квартирі, вже повернулася, у дворі садить клумби, – згадує Панасенко. – Батьки досі (мешкають) у родичів. У нас у під'їзді три квартири живе". 

Іван хотів би знову жити на Північній Салтівці, але бувати там йому досі психологічно важко.  

"Я назавжди запам'ятав, як заходжу в свій двір і (відчуваю) сморід розкладання продуктів, які місяцами лежали на землі. Посадочки під будинками були закидані сміттям, все це на єдину кашу перетворилося, гнило, – описує бармен. 

Для мене Північна Салтівка була місцем сили, і я вже понад рік там не був, бо мені ментально складно. Я (прожив) там все життя, мені дуже боляче дивитися на всі ці кадри руйнувань".

За майже два воєнні роки в Харкові Івана перестали лякати "прильоти" – особливо після того, як ракета влучила в спорткомплекс "Політех" за 150 метрів від будинку, де він ночував. З часом, каже він, із відчуттів залишився лише азарт.

"З останнього – коли дрони літали, – розповідає Панасенко. – Я дівчину і кота – у ванну, а сам на балкон одним оком хоча б подивитися, якийсь дофамін отримати".

У паб заходить відвідувач, вітається з Іваном та сідає за барну стійку. 

"Я приїхав (із Києва) подивитися на свою роз*обану квартиру", – пояснює Микита так спокійно, ніби таке трапляється з ним щодня. 

Російська ракета поцілила в будинок у центрі 30 грудня. Семена, брата Микити, який мешкав у квартирі, в цей час не було вдома.

"Якщо нічого не робити, місто може стати привидом"

В готелі "Харків" у центрі замість вікон зяє порожнеча. На порозі майорить жовто-блакитний прапор, подраний від передноворічного "прильоту" в будівлю навпроти – п'ятизірковий Kharkiv Palace, який напередодні Євро-2012 збудував олігарх Олександр Ярославський.

Зсередини готелю "Харків" чутно, як метуть уламки скла. В закладі на першому поверсі вікна забиті фанерою. Новий ресторан Barbara не встиг пропрацювати і двох місяців. Відкрив його підприємець Борис Ломако, співвласник азіатського закладу Gaga, також займається проєктами на фудкорті просто неба "7 склад", які законсервували до весни. 

"В Харкові зараз найцінніший капітал – це люди, – наголошує ресторатор. – У мене було ядро команди, бажання і вміння збирати людей. Почав пошуки приміщення, щоб реалізувати ресторан швидко, без великих інвестицій. Ми зайшли в приміщення з готовим ремонтом, зробили клінінг і косметичні зміни, насадили багато зелені, докупили обладнання – це ті гроші, які заробили за літо в різних проєктах". 

Вибухова хвиля, розповідає Ломако, винесла із закладу вікна та двері, пошкодила меблі. На момент "прильоту" в ресторані були зайняті два столики в глибині залу. На щастя, ані персонал, ані відвідувачі не постраждали. 

"Для мене найбільші втрати – про те, що цей бізнес зупинився, – підкреслює підприємець. – Я впевнений, що не 100% команди психологічно захоче туди йти, і що тепер людям ходити в заклади в центрі не сильно прикольно з боку безпеки". 

Відновлення ресторану можливе після забезпечення мінімальних умов – запуску опалення, заміни вікон тощо. Про перезапуск, каже Борис, "можна буде говорити з весни". Робити ремонт планують своїми силами.

"Я не вважаю, що морально в мене є можливість зараз збирати гроші на відкриття закладу, – пояснює Ломако. – Напевно, звучатиме пафосно, але треба допомагати тим, завдяки кому ми можемо в Харкові думати про відкриття. І тому ми запустили збір на евакуаційну автівку для 92-ої (бригади)". 

У перші місяці повномасштабної війни Борис та команда Gaga волонтерили, годували військових, 6 червня 2022-го відновили роботу. Сьогодні, каже ресторатор, у нього збільшується кількість відвідувачів – як і в інших харківських закладів, що знову почали працювати під час першого року "повномасштабки". Водночас сама гастроіндустрія й авдиторія, наголошує він, змінилися порівняно з "довоєнною".

"Є відчуття, що людей у Харкові зараз менше і це інші обличчя, а гастроісторія сильно скоротилася, – розповідає Ломако. – Мої гіпотези – перше, більшість людей з грошима все ж виїхали з Харкова. Друге, для когось із тих, хто залишився, важливіше поїсти в простішому сегменті, а частину грошей задонатити".

З початку великої війни Борис живе на два міста – Харків і Львів. У 2023-му відкрив у Львові кав'ярню, його донька пішла там до школи. Неможливість повноцінної офлайн-освіти (понад тисяча харківських школярів навчаються в метро; першу підземну школу планують відкрити в березні), вважає підприємець, також обмежує економіку міста і потенційних "гравців". Та й загалом Харків, стверджує він, зараз не є найцікавішим містом для бізнесу. Проте логіка роботи тут має інші сенси.

"По-перше, якщо зараз нічого не робити в Харкові, місто може стати привидом. Відкриватися в Харкові – це про те, щоб сигналізувати людям і собі, що це місто є опорою, де є життя, – пояснює ресторатор. – А по-друге, там, де є ризики, є потенційні і, можливо, довгострокові дивіденди. Відповідно, через рік–два відкрити заклади в Харкові буде набагато дорожче, ніж тепер". 

Водночас, каже Борис, навіть зараз робити в Харкові прибутковий бізнес можливо, хоча порівняно з іншими містами цей прибуток буде скромніший. А втім, наприклад, приміщення в Харкові здають із дисконтом у середньому 30–70%. Нові заклади в місті продовжують відкриватися, особливо кав'ярні, яких зараз, здається, навіть більше, ніж було до 24 лютого 2022-го.

"Люди півтора року нічого не робили в режимі очікування, задовбалися і вирішили, що краще зараз вкладати інвестиції і щось робити – так само було з ковідом, – розповідає Ломако. – Для великих бізнесів, заводів, Харків, напевно, все ж ризикований. І є історія з кав'ярнями – це про те, що люди розуміють, що починати тут ризиковано, але дешевше, (ніж в інших містах), і тому відкриватимуться".

За два роки повномасштабної війни, наголошує Борис, Харків став зовсім іншим, як і містяни. Якщо раніше місто здавалося йому "комерційним, торговим, купецьким", то зараз – "менш гнучким, більш міцним і безкомпромісним". 

"Я перестав чекати повернення до "довоєнного", – пояснює ресторатор. – Тобто є відчуття, що така у нас схиблена норма, що ми живемо, кохаємо, створюємо бізнеси, виховуємо дітей у війні з надією, що це завершиться і буде легше. 

Я "будуюсь" від підходу стоїків. Щодня прокидаєшся і робиш те, що можеш, розуміючи, що будуєш те, що хотілося б. Цей підхід і дозволяє робити заклади в Харкові, розуміючи, що "прильот" може роз'*бати приміщення. Ти можеш створювати якусь штуку, і її може не стати, а можеш не створити – і її точно не буде". 

"Кращого місця для творчості зараз не уявити"

Новий тиждень 8 січня розпочинається в Харкові не з кави, а з чергових вибухів. За вікном на горизонті в'ється чорний дим. Місто влаштовує вранішню перекличку в соцмережах із традиційним питанням "Як ти?". На щастя, цього разу без жертв, проте двоє отримали поранення.

З Антоном Назарком, співзасновником формації Some People, зустрічаємося біля Палацу праці. Росіяни вдарили по цій пам'ятці архітектури 2 березня 2022 року. Some People займаються просуванням сучасної культури й об'єднують низку проєктів (мережа снікер-хімчисток Sneaker Mate, електронний гурт "Тиск", сайт rap.ua тощо)

"Платівку "Тиску" ми розділили на Before й After – (на обкладинці) якраз (фото) з цією аркою, розбитою і нерозбитою, – пояснює Антон та звертає увагу на патріотичне графіті на стіні: – Це намалював Fatum, відомий київський художник – так сталося, що він застав тут початок війни і залишився, волонтерив з Some People". 

У будівлі Палацу праці сильно пошкоджений дах, її не законсервували, натомість на перших поверхах вже відновили роботу аптеки, магазини, кав'ярні тощо. Колись тут знаходився і хаб формації – снікер-хімчистка Sneaker Mate з кав'ярнею, редакцією, музичною студією. Зараз учасники спільноти облаштовують нову стаціонарну точку, планують відкрити її за місяць–два.

"Це приміщення (у Палаці праці) ми дуже любили, бо це серцевина нашої двіжухи, – пояснює Назарко. – Коли 2 березня (2022-го) його розбили, частина команди залишилася в Харкові волонтерити, частина у Львові відкрила Sneaker Mate Львів, також у нас працюють снікер-хімчистки в Києві і в Одесі". 

З початком великої війни Some People організували волонтерський штаб. Зв'язок між творчими ком'юніті Львова та Харкова трансформувався в десятки фур з гуманітаркою для харків'ян і хаб Lviv–Kharkiv Hub для проєктів креативних індустрій.

З грудня 2022-го по лютий 2023-го Антон зі своїм гуртом "Тиск" їздив туром українськими та європейськими містами з аудіовізуальним перфомансом "Тиск.Досвід". 

Перший концерт відбувся в Харкові, попри блекаут і перебої з мобільним зв'язком прийшло багато людей. Такий фідбек надихнув Назарка повернутися до рідного міста. З початку 2023-го він удома.

"Ми побачили, що в Харкові дуже важко – не тільки від того, що блекаути, що поруч лінія зіткнення, але й тому, що життя зупинилося, – розповідає він. – І ми з хлопцями кажемо: "Другої такої зими ми не повинні допустити в Харкові, треба повертатися і робити щось таке, що могло б підігріти". 

У серпні 2023-го Some People почали будувати центр сучасної культури в приміщенні колишнього заводу. Врахували і безпеку – головна зала, каже Антон, зокрема, є й найпростішим укриттям за класифікацією ДСНС. Раз на два тижні в локації, яку продовжують будувати, проводять заходи. 

"Ми шукали місце, де б могли і будуватися, і проводити щось вже зараз, – наголошує Антон. – На заході (16 грудня) було 300 людей – таких кльових за атмосферою подій у Харкові небагато було і до повномасштабної війни. У нас відбувається подія європейського рівня в 30 кілометрах від лінії зіткнення – що може бути крутішим?

Будівництвом нашого центру ми кажемо всім: "Харкову важко, але Харків живе". В місті залишилися ті люди, які хочуть тут жити, вони розуміють безпекові ризики, але місто хоче жити зараз. Для багатьох відвідування концерту чи театру таке ж життєвонеобхідне, як відвідування супермаркету".

Напередодні Нового року в Some People відбулася вистава "Веселка на Салтівці" від незалежного театру "Нафта", який поновив роботу влітку 2023-го.

Загалом працювати культурним інституціям у Харкові зараз складно: їм то забороняють проводити заходи через безпекову ситуацію, то вдвічі скорочують фінансування.

Цьогоріч Some People планує добудувати перші півтора поверха свого центру з чотирьох. Перші події організовували за підтримки USAID. Сам центр створюють власним коштом, за гроші, які заробляють на всіх своїх проєктах.

"На жаль, поки фінансування немає – ми шукаємо його, – розповідає Назарко. – Розбудова цього центру – це благодійність, бо події, які ми робимо, в кращому випадку виходять "в нуль". Я впевнений, що коли ми добудуємося, у нас все бурлитиме – будуть і концерти, і театр, і покази документальних фільмів, і виставкова зала".  

Зараз Антон бачить на вулицях Харкова багато переселенців, зокрема молоді, яка переїхала з прифронтових міст. Він сподівається, що центр нової культури і подібні місця допоможуть інтегрувати їх у життя Харкова та вважає культуру ефективним інструментом для такої інтеграції й підтримки містян загалом. 

"Саме зараз у нас є унікальна можливість побудувати Харків, про який ми мріяли – утопічний, європейський, без впливу російської культури, який відродить свою культурну велич, – пояснює він. 

Чому ми робимо центр нової культури зараз? Бо саме зараз народжується новий Харків. І він народиться в будь-якому випадку, єдиний момент – впливатимемо ми на те, яким він буде, чи ні? 

Кращого місця для творчості, ніж Харків, я зараз не можу уявити. Місто стало більш загартованим, згуртованим, тож розумієш, наскільки кльовим Харків буде після війни".  

***

О 21:30 в Харкові вимикають вуличне освітлення. Місто занурюється в пітьму, а на небі можна побачити зорі – нечувана до "повномасштабки" розкіш. Через пів години зачиняться останні крамниці й бари. О 23:00 почнеться комендантська.  

"У Харкові о дев'ятій–десятій життя вимирає, буває, що точково якісь чуваки тусять, але (не як) у Києві, де комендантська вже нікого не хвилює, – каже Юлія Напольська. – О десятій вечора місто вмирає, але вранці люди повернуться і все буде таким, як і за день до цього. Ну майже таким". 

Що принесе Харкову чергова ніч – знають лише в Білгороді, з якого по місту регулярно гатять. Через близькість до кордону з країною-агресором – трохи більше як 30 кілометрів – Харків приречений жити в зоні підвищеного ризику до кінця війни. 

Водночас містяни, здається, звикли до того, що по них щомиті може прилетіти ракета, і не вважають себе героями. Але навіть якщо й так, Харків все ж має свою суперздібність, яку доводить щодня – до регенерації. І харків'яни – також.

Дмитро Кузубов, фотографії – Олександр Солодкий